Українці 20 років тому підтримали створення незалежної держави
Сьогодні, 1 грудня, Україна відзначає 20 річницю Всеукраїнського референдуму про незалежність, на якому громадяни підтримали Акт про державну незалежність України.
На референдум було винесено питання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?" Текст Акту, що був прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. У голосуванні взяло участь 31,891 млн громадян, тобто 84,2 %, з яких 90,3 % підтримали акт проголошення незалежності.
Документ отримав значну підтримку в усіх областях України, де позитивну відповідь давали 80-90% виборців. Лише у Криму думки розділилися – «за» проголосували 54% громадян.
24 серпня 1991 року Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголосила незалежність України і створення самостійної української держави – України після державного перевороту в СРСР 19 серпня 1991 року. Тоді ж, 24 серпня було оголошено про проведення всеукраїнського референдуму, який повинен був підтвердити бажання громадян країни про створення нової держави.
"Тризубовцам", обезглавившим памятник Сталину, приговор зачитают 12 декабря
Девять активистов организации «Тризуб», обезглавивших памятник Сталину в Запорожье, выступили с «последним словом» на судебном заседании Жовтневого районного суда Запорожья. Приговор суд огласит 12 декабря.
В среду Жовтневый районный суд Запорожья предоставил «последнее слово» 9-ти подсудимым — членам национал-патриотической организации «Тризуб», обвиняемых в спиле головы памятника Сталину на территории Запорожского областного комитета Коммунистической партии Украины.
В ходе судебного заседания подсудимые подчеркнули, что «своими действиями отстаивали честь, достоинство, и память миллионов украинцев, пострадавших в результате сталинских репрессий».
Как отметил подсудимый Эдуард Андрющенко, представший перед судом лишь потому, что показал место расположения памятника Сталину, «прокуроры ссылаются лишь на гарантированное Конституцией право частной собственности (памятник Сталину — частная собственность Запорожского обкома КПУ — ИФ), при этом не упоминают о других статьях Конституции».
«Статья 41 Конституции Украины говорит: "Использование собственности не может наносить вред правам, свободам и чести граждан, интересам общества». Установка памятника Сталину — это был тест и для власти, и для общества. Я надеюсь, на справедливый приговор суда. Но каким бы он ни был, украинцы уже дали оценку памятнику Сталину — в разных уголках Украины ко мне подходили люди, пожимали руку и говорили «Спасибо», — отметил Э.Андрющенко.
Подсудимые также приводили свидетельства очевидцев преступности сталинского режима, цитировали фрагменты из «Черной Книги Украины», «со свидетельствами страшных последствий голодомора в Украине».
«Памятник Сталину могли поставить лишь аморальные люди, согласные с тем, что творил на наших землях этот нелюдь", — заявил на суде подсудимый Алексей Зануда.
Как заявили представители Запорожского областного комитета Компартии Украины, "нет оснований говорить, что Сталин виновен, поскольку нет обвинительного приговора суда».
После того, как все подсудимые произнесли свое последнее слово, суд удалился в совещательную комнату для написания приговора.
Оглашение приговора Жовтневый районный суд Запорожья назначил на 12 декабря 2011 года.
В Донецком окружном административном суде в настоящее время проходит суд на протестующими инвалидами-чернобыльцами, одного из них – главу Донецкой областной организации инвалидов Чернобыльской катастрофы Николая Гончарова, которому стало плохо, забрала «скорая помощь».
Как сообщила донецкая правозащитница Мария Олийнык, она была свидетельницей того, как сегодня в 15.00 в палаточный городок чернобыльцев возле регионального Пенсионного фонда пришел судебный секретарь и вручил голодающим повестку в суд на 16.00, сообщает Цензор.НЕТсо ссылкой на УНИАН.
Из повестки стало известно только то, что суд состоится по иску Государственной исполнительной службы.
Прибывшие в суд около 20 инвалидов-чернобыльцев во главе с Н.Гончаровым с 16.00 до 18.04 ждали начала судебного заседания.
Н. Гончаров сообщил суду, что не ознакомлен с содержанием сегодняшнего иска, также у него до сих пор нету на руках решения Донецкого окружного административного суда от 23 ноября о запрете акций.
Он также подал ходатайство с просьбой перенести заседание суда на дневное время любого другого дня, так как нынешнее началось после томительных двух часов ожидания, уже после завершения рабочего дня (суд работает до 18.00). Кроме того, Н.Гончаров попросил перенести это вечернее заседание, так как чернобыльцы пришли в суд без юриста и без адвоката. Но суд не удовлетворил ходатайства чернобыльцев.
По словам М.Олийнык, инвалиду-чернобыльцу Н.Гончарову стало в суде плохо, и ему вызвали «скорую помощь».
Правозащитница отметила, что суд продолжил бы заседание, но вынужден был объявить получасовый перерыв, так как истцы (госисполнители) не предоставили необходимых документов, на которые ссылаются в своем иске. Именно для того, чтобы истцы привезли в суд необходимые им бумаги, суд объявил перерыв.
М.Олийнык заявила, что данный суд – «это издевательство над инвалидами». «У нас в Донецке действуют какие-то воровские нормы: суды почему-то заседают по ночам. Так было, когда выносили решение о запрете массового празднования Дня независимости на улицах города, когда запретили все акции, якобы в связи с угрозой теракта, и нынешний суд тоже проходит в нерабочее, темное время суток», – сказала правозащитница.
Она, а также участница этого судебного заседания, член общественной организации «Союз литовцев Донбасса» Сусанна Семелевич, сообщили, что во время судебного перерыва «скорая» на носилках увезла из здания суда Н.Гончарова, но вскоре пришлось вызвать «скорую помощь» еще для одного чернобыльца-инвалида.
«Это бесчеловеческое, зверское отношение к инвалидам, которые были вынуждены долго ждать, а потом стояли, подперев стены, в зале суда», - сказали очевидцы события.
Влада Дніпропетровська подарувала УПЦ МП будівлю лікарні
Дніпропетровська міськрада передала будівлю лікарні №10 в центрі міста релігійній громаді Ураїнської православної церкви (Московського патріархату). Відповідне рішення ухвалили на черговій сесії міськради.
Єдиний майновий комплекс з будівлею в понад 3 тисячі квадратних метри, прилеглі споруди та подвір’я церкві передали як пожертву.
Споруду, в якій на початку минулого століття був православний храм, в останні десятиліття займала лікарня, яка обслуговувала один із районів міста. Згодом її реформували – у рамках оптимізації кількості закладів медичного обслуговування.
В міськраді повідомили, що місту утримувати цю лікарню було нераціонально, адже заклад слабко оснащений.
До кінця року профільний департамент міської ради має закріпити за Московським патріархатом право власності на будівлю.
За останній рік це вже третій соціальний об’єкт, який у місті віддають УПЦ МП.
Як повідомлялось, нещодавно УПЦ МП закликала католиків Севастополя змиритися з втратою приміщення кінотеатру, який до початку 50-х років був костелом.
Нагадаємо, Севастопольська МДА впродовж останніх більш як 10 років неодноразово ініціювала розгляд міськрадою питання про повернення римо-католицькій громаді міста храму. Депутати не підтримують дану ініціативу, аргументуючи це тим, що не можна віддавати комунальне майно, натомість нічого не одержуючи.
Зазначимо, що нещодавно церкви в Україні підняли питання надання їм статусу юридичної особи. Втім, це може стати причиною затяжних судових процесів, оскільки церкви можуть претендувати на майно, відібране у них раніше за різних обставин. Читайте також: Церква – совість суспільства чи прислужниця влади?
Шановні друзі! Передаю вам дещо незвичне прохання. Пише Віктор Давиденко з міста Запоріжжя:
“Мене з двома товаришами місяць тому звільнили із Запорізького СІЗО. Звільнив суд із залу засідань, присудивши 3,5 років умовно за підпал офісів райкомів комуністів та регіоналів з виплатою компенсації їм за спалене майно з кожного по 32 тис. гривень. Мені їх треба сплатити, бо інакше вони заберуть квартиру, в якій мешкають мої діти з онуками. Тому я звертаюся до заможних наших українців по можливу фінансову допомогу.
Неділю, 28 листопада, чинна влада пам’ятатиме ще дуже довго. Вона ніколи ще так маком не сідала. Під час спроби розігнати в Донецьку наметове містечко голодуючих чорнобильців загинула людина – ліквідатор аварії на ЧАЕС, пенсіонер, інвалід та колишній шахтар-розрізник Геннадій Конопльов. Здавалося, що може бути жахливішим, ніж загибель людини?
Певно, що лише заява відомого розподілювача коштів Кремля серед проросійських організацій України, народного депутата від ПР Вадима Колесніченка, про те, що: «хтось намагається використати смерть людини в політичних цілях. Слід покарати тих, хто намагається це зробити».
Можна зрозуміти переполох у владному таборі. Для Партії регіонів віднині жаття розділилося на час до смерті Геннадія Конопльова і після неї. Аж надто символічною здаєтсья ця трагедія. По-перше, загинув шахтар – представник однієї з найпоширеніших на Донбасі професій. Невдоволення шахтарів дорого обійшлося будь-якій владі, яка ризикувала їх збурювати. З шахтарських страйків на Донбасі в березні 1991-го почався в Україні занепад влади комуністів. Шахтарські марші 1993-го, 1996-го, 1999-го та 2002 років змусили добряче понервувати першого і другого президентів України.
По-друге, загинув пенсіонер, представник найбільш знедолених прошарків населення, граючись почуттями яких та завдяки яким при владі опинився чинний глав держави. Влада може знаходити будь-які пояснення. Але пересічний робітник на Сході добре розуміє, як у той самий час, коли чорнобильцям не виплачують пенсій, для президента по всій країні будують вертольотні майданчики. У каптерках на заводах і шахтах Донбасу, напевно, вже розповідають, що пенсіонера і шахтаря гнобили за те, що вийшов вимагати свого, чесно заробленого.
Нарешті, по-третє, трагедія сталася в Донецьку – колисці правлячої партії. Влада нині похапцем шукає, як їй учинити в таких умовах? Покарати керівників міськадміністрації та міліції Донецька? Наступного разу вони накази «на щити й не пущати» просто саботуватимуть і вимагатимуть письмових розпоряджень. Залишити все, як є? Теж не можна. Вихідці із заводів, представники нинішньої влади аж надто добре знають, яку пам’ять мають робітники, особливо коли йдеться про смерть їхнього товариша та на додачу ще й пенсіонера.
В таких умовах кожен представник правлячої партії намагається виправдати свою команду в міру власних особистих достоїнств. Голова Донецької обласної держадміністрації Андрій Шишацький вже заявив, що акція чорнобильців – це політичний проект з дестабілізації становища у регіоні, а в смерті чорнобильця, мовляв, винні організатори заходу. Керівник центру зв'язків з громадськістю управління МВС у Донецькій області Ігор Дьомін повідомив, що знесення намету, під час якого постраждав Конопльов, здійснювала не міліція, а працівники МНС. Ті у відповідь спростували інформацію, поширену сайтом Донецької облдержадміністрації щодо подій у наметовому містечку.
Віктор Янукович висловив співчуття рідним Геннадія Конопльова та доручив генпрокурору вивчити обставини його смерті. Які висновки зробить генпрокуратура, уявити нескладно. Вже зараз заступник голови Донецької облдержадміністрації Олена Петряєва заявила, що за результатами розтину, пенсіонер помер через ішемічну хворобу серця на тлі гіпертонічної хвороби другого ступеня і що жодних ушкоджень чи-то отруєнь загиблий не зазнавав. Та ще й додала, що, згідно з висновками медиків, загиблий ліквідатор, мовляв, і не голодував. Власне, хто б сумнівався?!
Проте перевершив усіх якраз таки народний депутат Вадим Колесніченко. Відомий борець з українською історичною спадщиною був обурений тим, що хтось робить «піар на смерті». Аж дивно, як швидко правляча партія забула власний поголос зразка 2005 року про нещасних пенсіонерів, які помирали на виборах через скасування відкріпних талонів. Забув, певно, народний обранець і «нещасних діточок, зґвалтованих педофілами з БЮТ»? Чим нині закінчилася та справа?
Народний депутат – борець з «українським нацизмом» роздратований скнарістю чорнобильців і наголошує, що «країна має жити на свій кошт». А чи думав він про це, коли напередодні президентських виборів Партія регіонів вимагала ухвалення закону про збільшення соціальних виплат? А чи прораховувала якось свої перспективи чинна правляча партія, коли перед президентськими виборами обіцяла підвищити мінімальну пенсію до 1200 грн, а середню – до 2000 грн? Чи вони лише грали на люмпенських настроях частини суспільства, жадаючи дорватися до влади будь-якою ціною? То, може, варто колись відповідати за свої обіцянки?
Депутати Партії регіонів, перебуваючи в опозиції, добряче звикли не відповідати за сказані слова. Проте нині ситуація в країні змінюється дедалі більше. Вже і в рідному для ПР Донецьку люди голодують і гинуть, вимагаючи від влади насправді банального виконання її ж передвиборчих обіцянок. Проте ПР примудряється впритул не помічати своїх же злочинів. Як персонаж із дитячої казки, влада дивиться на біле і говорить, що то чорне.
Убит фотокорреспондент «2000» Виталий РОЗВАДОВСКИЙ
Виталий Розвадовский
В ночь с 28 на 29 октября 2011 года оборвалась жизнь талантливого фотографа 30-летнего ВИТАЛИЯ РОЗВАДОВСКОГО, который в течение 9 лет проработал фотокорреспондентом еженедельника «2000».
Согласно сообщению ЦОС УМВД в Киеве, «поздно вечером 28.11.2011 в дежурную часть Дарницкого райуправления милиции поступило сообщение о том, что во время обоюдной драки ножевые ранения получил гражданин. На место происшествия немедленно был направлен автопатруль милиции. Пострадавшим оказался фотокорреспондент одного из ведущих периодических печатных изданий Украины. С многочисленными колото-резаными ранами лица пострадавшего госпитализировали в одну из больниц Киева. Во время операции он умер. Принятыми мерами на месте были установлены приметы подозреваемого. В ходе проведенных первоочередных следственно-оперативных мероприятий сотрудники милиции «по горячим следам» установили личность подозреваемого. Сейчас он задержан, с ним проводятся следственные действия. Во время драки подозреваемый также получил телесные повреждения. Установлено, что конфликт между потерпевшим и подозреваемым произошел на бытовой почве. Возбуждено уголовное дело по статье Уголовного кодекса о преднамеренном убийстве. Ведется следствие».
Еженедельник «2000» провел собственное расследование, и вот что нам удалось выяснить. Вечером 28 октября Виталий Геннадиевич по заданию редакции производил съемку в Киеве. К слову, тема съемки не носила конфиденциальный характер, такие задания Розвадовский получал ежедневно. После этого он завез аппаратуру к себе домой (живет на Печерске) и, приехав в редакцию, перегнал отснятый материал на свой компьютер. Примерно в 21.30 он вышел на улицу. Дальнейшие события мы можем только реконструировать. Судя по всему, Виталий сразу же поехал к дому №168Г, расположенному на Харьковском шоссе. Войдя в дом, он на лестничной площадке встретился с молодым человеком (житель столицы). Между ними возникла ссора, закончившаяся тем, что Розвадовский получил не совместимые с жизнью ножевые ранения в лицо и шею. Как сообщили нам в 9-й подстанции скорой помощи (Дарницкий р-н), вызов по тел. 103 поступил в 22.20. Бригада скорой помощи незамедлительно доставила пострадавшего в отделение сосудистой хирургии БСП, где ему была проведена операция, однако врачи оказались бессильны. Подводя итоги, мы можем сообщить следующее. Судя по полученной нами информации, смерть нашего фотокорреспондента не связана с выполнением им профессиональных обязанностей – это был трагический случай. Однако мы продолжаем проводить собственное расследование, об итогах которого расскажем позднее.
СОБОЛЕЗНОВАНИЯ:
Искренние соболезнования близким Виталия, редакции. Жутко, когда молодых людей забирает «случайность»... Зеленский К.В.
Роман Круцик директор Музею совєтської окупації, голова Київського товариства "Меморіал" ім. Василя Стуса
Нещодавно деякі засоби масової інформації оприлюднили заяву народного депутата України, співголови міжнародної організації "Міжнародний антифашистський фронт" Вадима Колесніченка. У ній він назвав міжнародну наукову конференцію "Співпраця між СРСР і Німеччиною у міжвоєнний період та в роки Другої світової війни: причини і наслідки", що відбувається в ці дні в Києві, "заходами з фальсифікації історії".
На нашу думку, зміст, тон і навіть термінологія заяви Колесніченка витримані в дусі указу президента Російської Федерації від 15 травня 2009 р. № 549 "Про Комісію при Президенті Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії".
Цей указ свого часу викликав бурю протестів демократичної громадськості як у самій Росії, так і за її межами.
Зокрема відомий російський журналіст Леонід Парфьонов висловився так: "Из названия комиссии следует, что фальсифицировать историю в пользу интересов можно. А зная воззрения некоторых участников комиссии, даже нужно. Ну ладно, докажут опять что на Финляндию в 1939 году мы правильно напали. И про добровольное вступление прибалтов в СССР, и про соцлагерь как веление времени. Но неужели и коллективизация не в ущерб интересам России была? Найдется бесстыжий сказать такое? Нечего тут истории терпеть — к науке это все не относится, только к пропаганде".
У свою чергу знаний російський історик Рой Медвєдєв зазначив: "Это не исторический указ, которым он по идее должен был стать, а бездарная канцелярская бумага. А состав нашей комиссии поверг меня в шок. Там всего лишь три историка, да и то не имеющих авторитета среди профессионалов".
Його стурбованість поділяє німецький історик Леонід Люкс – професор католицького університету в Айхштеті, керівник кафедри новітньої історії країн центральної і східної Європи: "Меня удивляет состав этой комиссии. Ответственным секретарем является Иван Демидов, который является поклонником одного из самых одиозных российских публицистов Александра Дугина. Дугин принадлежит к тем публицистам, которые не раз довольно положительно отзывались и о "третьем рейхе", и о нацистских идеологах".
А видатний історик Росії Юрий Афанасьєв, представив цю затію Кремля в більш широкому контексті: "В том же ряду и думская инициатива создать трибунал по борьбе с нацистами, и законопроект об уголовной ответственности за искажение постановлений Нюрнбергского трибунала, и создание пособий для учителей по истории России ХХ века — пособий, которые писались и внедрялись под патронатом администрации президента".
"Наша власть обретает новое качество — русский нацизм на основе своеобразия русской власти, этатизма и державности". Це теж слова професора Афанасьєва.
Представники російської та світової громадськості зазначали, що "Настоящей борьбой с фальсификацией российской истории в ХХ веке стало бы создание мемориалов жертвам коммунистических репрессий, наподобие тех, которые посвящены Холокосту и существуют в Польше, Германии, США и Израиле. Необходимы серьезные и объемные курсы среднего школьного и высшего образования по той же тематике, высококлассные документальные и художественные фильмы. И самое главное – покаяние страны и госаппарата, в том числе и спецслужб, за ту большую кровь".
Однак, як сказано в заяві Московського бюро з прав людини у зв'язку з створенням Комісії при Президенті Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії:
"Многие архивы в России так и не рассекречены. Никак не способствует сохранению исторической памяти и то обстоятельство, что до сих пор не известны все захоронения павших в Первой и Второй мировой войнах. Не увековечены их имена; посвященные им мемориалы и музеи находятся в плачевном состоянии. До сих пор ветераны войны, жертвы сталинских репрессий не получают должной поддержки от государства.
В Москве не только до сих пор нет масштабного мемориала жертв тоталитарного режима, но и сам сталинизм еще не развенчан в полной мере, не произведена сопоставительная оценка двух режимов – сталинского и нацистского, не осмыслен пакт Молотова-Риббентропа. С начала перестройки в стране так и не состоялся свой Нюрнбергский процесс над тоталитарным режимом.
Все эти пробелы и перекосы в исторических оценках способствуют торжеству полуправды, политическому авантюризму под прикрытием исторической "истины".
І це в Росії, на думку демократичних публіцистів, ще триватиме, бо: "Первая главная проблема истории, той истории, которую мы знаем по школьным курсам, историческим романам и художественным фильмам, состоит в том, что она страдает одним неустранимым (пока) дефектом: историю пишут победители". Вони, читаємо далі, "…заражают историю, если можно так выразиться, своего рода "сифилисом мифологий".
Схоже, Вадим Колесніченко давно "хворіє" на цю "свого роду" невиліковну сороміцьку заразу, і в її гарячці, очевидно, не здатний, хоч і є професійним "антифашистом", дати об’єктивну оцінку майбутньому міжнародному, дійсно антифашистському і антитоталітарному форуму.
Його учасники безсумнівно розвінчають ще не один із сталінських міфів і зроблять свій внесок у вирішення багатьох задавнених проблем історичної пам'яті.
Однак виникає запитання: чим пояснити дії Колесніченка, людини з владних структур, а не з наукових кіл?
Можливо, ця б відповідь підійшла: "Параноидальный страх заставлял Сталина внедрять мифы, возвеличивавшие Ивана Грозного (замученные соратники), Петра Великого (изничтожавшееся население) или (самый смешной и далекий от реальности миф) Александра Невского (личный страх поражения).
Нынешняя власть преисполнена страхом за содеянное в прошлом, от кризиса в настоящем и от неопределенности в будущем.
Она не очень понимает, что ей нужно от прошлого, но точно также, как она хочет контролировать все вокруг себя в настоящем, она стремится, на всякий случай, взять под контроль прошлое, поскольку не может контролировать будущее.
Я вже собі уявляю якісь гіпотетичні закиди: “Скільки можна говорити про одне й те ж саме, про Голодомор, все ж було сказано”. Просто є речі, які, начебто, сказано було давно, але, тим не менш, їх треба повторювати для кожного покоління. Так само, як повторюється «не вбий», «не вкради», «не обмани», «живи», «роби іншим так, як хочеш, щоб робили тобі».
Ми от походили із дитиною по залі пам`яті Національного меморіалу жертв Голодомору, просто подивилися наведену статистику: скільки померло діток її віку й іще менших, скільки не народилося, скільки дорослих сильних людей загинуло... Це дуже страшно, якщо не думати статистикою, цифрами, а думати дійсно мірками кожної окремої людини.
Простий дієвий тест на не-байдужість: поставити себе на місце матері чи батька, коли у твоїх дітей силою забирають їжу. Після цього, коли хтось починає говорити про якісь ідеї відновлення імперії, про «рускій мір», про те, що хай би Україна була чиєюсь губернією, – просто згадайте, як це – жити на своїй землі, коли ти не є господарем, коли хтось прийшов і вирішує, що тобі робити. Вирішує: вмираєш ти, чи ні. Коли ти повинен вмирати тільки через те, що ти українець.
Змінити зараз той час уже не можна, можна хіба злитися з приводу того, що українці, занадто миролюбна й покірлива нація, повирішували тоді кожен собі “а, якось воно буде”, а не підняли вила й не понищили тих, хто згодом винищив їх і їхніх дітей, — ярих комсомольців, будівельників свєтлого будущого, виконавців злочинних наказів вождів. Все одно втрачати було нічого... Так от — змінити пізно, а добре памятати, аби не загинути від власної пасивності — ще ні.
Пам’ять повинна бути присутня в кожній новій людині. Як тільки моя донька Кора зможе щось комплексне запам’ятовувати й розуміти, я обов’язково буду їй викладати правдиву історію, тому що, особливо з огляду на те, що відбувається в нашій освіті зараз, не завжди інформація доходить в правильному вигляді.
Амнезія ж загрожує виродженням нації. Зникненням. Якщо в людини немає пам’яті — в неї немає стрижня, про яку ідентичність може йти мова? Ми тоді не народ, а просто біомаса. Дуже сумно, що пересічному українцю насправді байдуже, де йому жити, під царем ходити чи під бандюком, – поки в нього є його ковбаса, його телесеріали і його робота в офісі, йому все одно.
Тож прохання у мене до кожного просте: не будь пересічним. Не будь рабом, памятай, усвідомлюй.
Тому цієї суботи, в День пам`яті жертв Голодомору, я прийду до Національного меморіалу Голодомору і запалю свічку пам`яті.
Ірена Карпа
Тим, хто вважає, що Голодомор "не був геноцидом"
Володимир Гонський _ Четвер, 24 листопада 2011, 17:33
Історики, юристи та й просто люди зі здоровими глуздом-совістю неодноразово висували неспростовні аргументи щодо геноцидного характеру українських Голодоморів, терору та інших радянських репресій. Писав про це і ваш автор.
Заперечувати це можуть хіба що духовні покручі чи імпер-диверсанти різних мастей, резидентур і гонорарів. "Да разве можно было все те ваши миллионы похоронить? И где?" – пригадується один із цинічних "контраргументів" молодого і перспективного депутата-комуніста – вірного нащадка тих убивць.
"На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил!" – хочеться відповісти цим моральним мутантам, які грішать все новим злом душовбивства, але хочуть виглядати святішими від Папи Римського.
Втім, у найрізноманітніших питаннях щодо геноциду світова спільнота завжди звіряється з людиною, чий авторитет є і буде, мабуть, не меншим, ніж згаданого тут Папи.
Це Рафаель (Рафал) Лемкін – автор концепції геноциду, яка лягла в основу всіх сучасних міжнародних і національних правничих актів.
Чи знають послідовники Сталіна, що одним з головних рушіїв подвижницької праці цього Великого Гуманіста в царині запобіганню знищення народів було якраз осягнення ним страхіть масового знищення українців, яке він згодом обґрунтував як типовий зразок геноциду?!
Рафал Лемкін народився 1900 року на Гродненщині. В 1920-х рр. вивчав філологію та право у Львівському університеті.
Після захисту докторської дисертації у Гайдельберзькому університеті Лемкін працював помічником прокурора у Бережанах, потім викладав у Варшаві. Як бачимо, майбутній корифей міжнародного права формувався в лоні українського міжвоєнного лихоліття й борні.
Термін "геноцид" визрів у Лемкіна не відразу. Представляючи Польщу на різних міжнародних правових конференціях, саме в 1933 році, році Голодомору, він запропонував: вважати тих, хто шкодить членам спільноти людей, винними у "варварстві", а тих, хто знищує культурні цінності такої спільноти, – у "вандалізмі", затримувати цих людей, судити і карати.
Далі Лемкін постійно поглиблює свої дослідження, відтак в основу вироків Нюрнберзького трибуналу та Конвенції ООН "Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього", ухвалені Генеральною асамблеєю 1948 р., були покладені саме його розробки.
Кінець 1940-их. Лемкін пояснює журналісту CBS Квінсі Гову новий термін ООН - "геноцид"
А в 1953 р. у Нью-Йорку на піку своєї слави Лемкін виголошує доповідь "Радянський геноцид в Україні" (Raphael Lemkin, "Soviet Genocide in the Ukraine", Raphael Lemkin Papers, Manuscript and Archives Division, The New York Public Library. Astor, Lenox and Tilden Foundations, Box 2, Folder 16).
"Те, про що я хочу говорити, – це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації, а саме – винищення української нації", – анонсує свої роздуми Лемкін.
Але найпершими реченнями він вказує, що політика СССР – лиш продовження імперської політики царської Росії:
"Масове вбивство народів і націй, яке характеризувало просування Радянського Союзу в Європу, не є новою ознакою його політики експансії … Це була довгострокова характеристика … політики Кремля, для якої теперішні можновладці мали достатній прецедент у діях царської Росії. … Таких царських злочинів, як потоплення 10 тисяч кримських татар за наказом Катерини Великої (чи знав Лемкін про таке ж потоплення в 1944 році? – В. Г.), … винищення царем Миколою І польських національних лідерів і українських католиків…".
І це дуже слушна й актуальна донині обставина, яку всі розуміють, але не всі вголос говорять. Бо коли ми й зараз завчено повторюємо "сталінський режим, сталінські злочини", – ми означуємо лиш 25% правди. Вислів "комуністичні злочини" правдивий тільки на 50%.
Корінь же зла і справжня його причини в тому, що всі ці режими та злочини були і є імперськими!
Далі Лемкін обґрунтовує, чому саме українців кривава імперська ідея атакує найбільше. Попри економічні і демографічні потужності України, він наголошує на головній проблемі для імперських нацистів (і пророкує нам):
"Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянської ідеї. …Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – все є інакше. …Він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини".
Аналізуючи технологію українського геноциду, Лемкін виділяє чотири його складові:
1. Знищення української інтелігенції – мозку нації.
2. Знищення Української церкви – "душі України".
3. Голодомор – знищення творців і акумуляторів української культури, мови, традицій.
4. "Фрагментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас розпорошення українців по цілій Східній Європі" і Азії для знищення демографічної єдності нації.
Рафаель Лемкін (стоїть крайній праворуч) серед представників країн, які підписали Конвенцію ООН про попередження злочину геноциду і покарання за нього
"1920, 1926 і знову в 1930–33 роках вчителі, письменники, митці, мислителі і політичні провідники були ліквідовані, ув’язнені або депортовані. …Тільки в одному 1931 році були заслані в Сибір 51 тисяча 713 інтелектуалів. Така сама доля зустріла принаймні 114 визначних поетів, письменників і митців – найвидатніших культурних провідників нації. …Принаймні 75 відсотків українських інтелектуалів і професіоналів у Західній Україні, на Закарпатті і на Буковині були брутально винищені росіянами", – викриває імпернацистських злочинців видатний гуманіст, характеризуючи перший пункт своїх звинувачень.
Влучно, лаконічно але переконливо звинувачує Лемкін комуноімперський нацизм і по другому пункту аргументів:
"Між 1926 і 1932 роками було ліквідовано Українську Автокефальну Православну Церкву, її митрополита (Липківського) і 10 тисяч священиків. У 1945 році, коли радянська влада була встановлена в Західній Україні, подібна доля зустріла Українську Католицьку Церкву. … Перед ліквідацією цієї Церкви їй запропонували можливість приєднатися до Російського Патріархату в Москві – політичного знаряддя Кремля…".
Режими, царі, генсеки та інші "секи" змінюються, але війна з "душею України", Українською церквою триває. Короткий період доступності українських архівів виявив чимало документів тих часів, які цілком можуть ілюструвати і сучасний стан цієї неправедної війни.
Знищення Української церкви через, зокрема, так актуальне нині розпалювання міжцерковної ворожнечі було "накреслене" ще Постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 13.02.1922 р.: "З метою загострення боротьби між ними (УАПЦ та РПЦ – В. Г.) відмовитися від принципу більшості, …та не допускати анкетного опитування громадян" (ЦДАГОУ, фонд, опис 6, спр. 29, арк. 32).
У резолюції Політбюро ЦК КП(б)У "Про роботу ГПУ" від 04.09.1922 р. ставилося завдання "підсилити роботу по ліквідації церковної контрреволюції, продовжуючи загострювати відносини між ворогуючими церквами" (ЦДАГОУ, ф. 1,оп. 6, спр. 3, арк. 61 зв.).
І що далі, тим більше можна навести таких документів з командами "посилити репресії", "розкладати", "ліквідувати" і т. п. на виконання головного ще ленінського наказу "Чим більшу кількість представників реакційного духовенства (бо завжди було і зараз є "нереакційне", "своє", "прогресивне" духовенство – В. Г.) та реакційної буржуазії ми зможемо розстріляти, тим краще".
"Третє вістря радянської атаки було спрямовано проти фермерів – великої маси незалежних селян, зберігачів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку вживали проти них, є, мабуть, найстрашнішою з усіх – виморювання голодом. Протягом 1932 і 1933 років 5 мільйонів українців померли від голоду; жорстокості, яку 28 травня 1934 року 73-й Конґрес (США) засудив як нелюдську", – пише далі Лемкін, аргументуючи третій напрям свої звинувачень.
Варто виділити тут вірне розуміння Лемкіним головної причини і завдання українського Голодомору, яке він усвідомив у тому числі й із заяв головних виконавців цього суперзлочину:
"Косіор заявляв у газеті "Ізвестія" від 2 грудня 1933 року: "Український націоналізм – це для нас головна небезпека". І, щоб викорінити цей націоналізм і встановити жахливу одноманітність радянської держави, принесли в жертву українське селянство".
Лемкін наводить факти, цифри, цитати, які зараз уже не є сенсаційними. Мабуть, він не міг мати достатньої джерельної бази, щоб охарактеризувати Голодомор не тільки як найбільший геноцид, а й найбільший грабунок народу в історії людства.
Четвертим кроком геноциду українців, за Лемкіним, було заселення України чужинцями з одночасним виселенням українців за межі України для радикальної зміни етнічного складу населення:
"Таким чином була б знищена етнічна єдність та перемішані нації. Між 1926 і 1939 роками частка українців у населенні України знизилася з 80 до лише 73 відсотків.
Внаслідок голоду і депортації українське населення зменшилося в абсолютних числах з 23,2 мільйонів до 19,6 мільйонів, тоді як неукраїнське населення зросло на 5,6 мільйонів.
Якщо взяти до уваги, що колись Україна мала найбільший рівень приросту населення в Європі, приблизно 800 тисяч щорічно, то можна легко побачити, що російська політика досягла свого".
Мушу тут також зауважити, що цей напрямок геноциду не завжди вичленяють "сором’язливі" сучасні дослідники та "спікери". Але знайдено аж занадто "красиві" архівні документи, щоби про це не розповісти докладніше.
Масове виселення українців з України у східні райони Росії проголошувалося постановою Політбюро ЦК ВКП(б) "Про заходи щодо викорінювання куркульських господарств у районах суцільної колективізації" від 30.01.1930 р. та багатьма "підзаконними" інструкціями, комісіями тощо.
А вже станом на 12.03.1930 р. (тобто за місяць!) у "Доповіді про хід виселення куркульства з округів УСРР" рапортувалося, що за межі України виселено 58 411 осіб (ЦДАГООУ, ф. 1, оп. 16, спр. 7, арк. 116, 127).
Професор Василь Марочко дослідив, що за 1929-33 рр. за цим сатанинським "проектом" (тобто, не рахуючи інших категорій репресованих) з України було виселено близько 200 000 селянських господарств (сімей), тобто біля 1 млн. українців!
Ну а зараз вже зовсім "гламурнєнький" шматок таємного документу, особливо цінний для любителів погомоніти про свою "ісконность" на українській землі:
Документ № 403
СООБЩЕНИЕ
всесоюзного переселенческого комитета при Совнаркоме СССР о переселении на Украину с других территорий страны
29 декабря 1933 года. Срочно. Секретно
Нач. ГУЛАГУ ОГПУ тов. Берману
...
1. На 28 декабря 1933 г. Отправлено 329 эшелонов, 21 856 хозяйств, 117 149 членов семей, 14 879 лошадей, 21 896 коров …
2. План перевозок … выполнен на 104,7 %.
Зам. Председателя ВПК при СНК СССР Рудь
(ПДАНГ СРСР, ф. 3675, оп. 1, спр. 33, арк. 56. Ориг.)
У 1933-37 рр. в Україну було ще переселено 44 457 сімей (221 456 душ), але найбільше – саме в 1933 році.
Але якраз тоді, коли конаючі українці, рятуючись, почали самі рватися за межі рідної землі в пошуках хліба, постановою Політбюро ЦК ВКП(б) на кордонах УСРР розміщуються загороджувальні загони, якими унеможливлювалося їхнє проникнення в Білорусію і російські губернії.
Ось тільки початок тексту довгої постанови, якою селян України й Кубані (наголошую: саме і тільки України й Кубані!) велено "не пущать, выдворять, арестовывать", прирікаючи на голодну смерть:
До ЦКВК и СНК дошли сведения, что на Кубани и Украине начался массовый выезд крестьян „за хлебом” в ЦЧО, на Волгу, Московскую обл.., Западную обл.., Белоруссию. …
Предсовнарком СРСР В.М.Молотов
Секретар ЦК ВКП(б) И. Сталин
(РГАСПИ Ф. 558. Оп. 11. Л. 109-109 об.)
Не люблю писати про Голодомор, цитувати ці злі сатанинські цидулки, як і про інші страхіття недосконалої людської сутності. З повагою ставлюсь до більшості росіян, поляків, німців і всіх тих, хто вміє сам себе поважати.
Але завжди буду боротися з тими, хто, втративши людську подобу, продовжує нести брехню і зло, нищити мій (чи будь-який інший) народ. І отямлювати покірних адептів цього зла.
Не знаю, чи назвуть колись Великого Єврея Рафала Лемкіна Великим Українцем. Вважайте, що Ваш автор уже назвав.
Але невже навіть його неспростовні аргументи не переконають наших табачників?
Не переконають! І ми знаємо, чому…
Автор вдячний за допомогу професорам Роману Сербину, Василю Марочку, кандидату історичних наук Олександрі Веселовій, керівнику Музею совєцької окупації Роману Круцику та іншим добродіям
