«Дорогою в Одесу побачив довжелезну колону військових машин. Придивився- а номери російські... Дивно виглядає», - пишет Княжицкий.
пʼятниця, 24 серпня 2012 р.
Ліна Костенко: Прокинься, моя Україно, якщо не хочеш, щоб тебе й надалі кошмарило
Півстоліття тому Євген Маланюк означив стан України в історії як «Ніч бездержавності». Бо таки ніч, то українці й поснули. І наснилася їм держава. Молода, незалежна, демократична. Зі своїм прапором, і гербом, і державною мовою. Всі її люблять, всі поважають. Земля родить, економіка розвивається. Президент обраний всенародно, депутати чесні, суди справедливі. Ані тіні корупції. Культура в розквіті. І все це дісталося задарма, просто вломилося від розпаденого Союзу.
Тільки хто ж це там співає вночі: «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно»? А, це ж той гурт «Мандри», Хома невсипущий, постукайте йому в батарею, людей побудить. Але від нього вже не залежить, — коли пісня гарна, то вже й сама в душі відлунює: «Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої».
І що ж вони бачать з тих темних небес?
А бачать вони велику й прекрасну країну, найбільшу в Європі — понад шістсот тисяч квадратних кілометрів (Франція — до п’ятисот з половиною тисяч, Німеччина й того менше). А клімат, а земля! А природні ресурси! А «лани широкополі, і Дніпро, і кручі»! А «село, і серце одпочине»! А «хрущі над вишнями гудуть»! А «грає синє море»! І «на оновленій землі» «врага» немає, «супостата», а люди вільні, совісні й роботящі!
Так, це та земля, це та країна, за яку ви боролися і за яку ви загинули. У повстаннях і війнах, у в’язницях і депортаціях, у Сибіру, на Колимі, на Соловках, у Сандармосі. Скрізь, де зарівняні ваші могили.
Це Україна, яка була вам дорожча від вашого життя.
Тільки чому ж вона тепер така занехаяна? Чому така зневажена, окрадена і залежна на 21-му році Незалежності?
Де поділися люди, було ж 52 мільйони!
Чому тривалість життя менша, ніж у Гондурасі?
Чому молодь полишає Україну?
Вам там з небес видно покинуті села, по стріхи у бур’янах. Отруєну Чорнобильську зону. Наші забуті і сплюндровані святині. Безпам’ятні русифіковані міста, привласнені ліси й угіддя. Береги, забудовані елітними котеджами, брутально відняті у людей. Колись був «глитай, або ж павук», а це що за нові павуки — «олігархи»? Яким правом вони опосіли цю землю і висотують її надра?!
І що це за нова каста — «мажори», що цинічно й безкарно чавлять людей?!
Коли це було в Україні, щоб безпритульні діти тинялися по вокзалах, ночували у підвалах і каналізаціях? Щоб розцвітала наркоманія і проституція, торгівля людьми та їхніми органами?
Чому правоохоронці рекрутуються у бандити?
Чому вбивають журналістів? Чому й досі не покарані вбивці Гонгадзе?!
Чому шарикови засіли в парламенті і прикидаються депутатами? Чому силові міністерства в руках людей, які без году неділя громадяни України? Чому державні інституції здійснюють антидержавну політику?
Хто пускає під укіс нашу культуру, освіту, наш рух до Європи?
Чому опозиційні політики опинилися за гратами? Чому по наших вулицях крокує той самий Ленін? Чому так густо Героїв України, коли Україна в такому занепаді?!
Це за таку Україну ви гинули, поети й герої?!
Чи, може, нація спить і їй під ранок сняться кошмари?
То розбудіть її з темних небес, щоб не було так, як попереджав Шевченко: «І в огні її, окраденую, збудять». Бо тоді вже буде запізно.
Отож Маланюк написав «Ніч бездержавності», коли не було держави. А виявляється, що і з державності теж можна зробити ніч. То чи не час вже писати «Ніч державності»?
Втім, у нас буває і день — щороку День Незалежності. І щоразу до цього дня влада робить якийсь подарунок. То авіа-шоу над Скнилівським аеродромом, то Ново-Богданівські феєрверки, то аварію на шахті ім. Засядька. Цього року подарувала закон «Про засади державної мовної політики». Провела його так віртуозно, в такий шулерський спосіб, розвівши опозицію «как котят», аж сама замилувалася: «оцените красоту игры».
Що ж, оцінили. Найвищий імперський бал. Цей закон увійде в історію як ганебна тріада — Валуєвський циркуляр, Емський указ і Закон гамадрилів, підписаний президентом. До речі, саме в ці дні наступного року — 150-літній ювілей Валуєвського циркуляра.
Свою лепту внесли й комуністи: до Дня Прапора пропонують скасувати державний прапор і герб. Теж непоганий подарунок до Дня Незалежності.
Також до цього дня по амністії дарують свободу кримінальним злочинцям. Однак лідерів опозиції не відпустять. Один соціально небезпечний — навіть у тюрмі книжки читає. А друга то взагалі жах — б’є вікна, розламує ѓрати, дарма що мініатюрна, троє здоровенних мужиків не могли скрутити. Тюремщика так побила, третій місяць в синцях ходить.
Ви там погляньте з темного неба, — чи не літає десь у піднебессі надувне серце? Це опозиція так відзначила річницю ув’язнення свого лідера — запустила в повітря біло-червоні кульки. Дуже ефективний спосіб. Хай сидить у в’язниці, а ми тут будемо бульки, вибачте, кульки пускати.
А заразом вже й подивіться — десь там літає і серпантин липучки, на яку в Мухоловці, чи то пак, у Мухолатці налипла інтелігенція, що прибула до президента уклінно просити, аби не підписував єзуїтський закон.
А це вже персонально для вас, загиблі поети й герої. Той, хто у нас замість віртуального мера, теж підготував подарунок — пообіцяв відкрити «Парк пам’яті борців за свободу і Незалежність України». Щоправда, той парк заклали давно, ще до Десятої річниці, одинадцять років тому. Боюсь, що там уже й металеві літери покрали.
Раніше День Незалежності відзначали військовим парадом. А ниньки буде Парад вишиванок. Надзвичайно яскраве дійство, особливо з огляду на становище країни і атмосферу в суспільстві. Очолить парад, очевидно, колона кровосісів з борцем з папєрєднікамі у вишиванках принципово партійного синього кольору.
Також відбудеться Всеукраїнський фестиваль морозива, «Перегони на офісних стільцях» і «Ярмарок інтелектуального капіталу». Видно, за 21 рік Незалежності так надбали інтелекту, що пора вже ярмаркувати. А щоб хто не здумав протестувати біля Українського дому, — на Європейській площі розмістять величезний квітник, ніде ногою ступити. Якщо ж, все-таки, з’являться якісь порушники спокою, то на це є спецпризначенці, «Беркути» й «автозаки», — оцініть красоту терміну. Вас возили у воронках, гнали по етапу, тепер в Україні вдосконалений транспорт — авто для заключенных. Навіть не ув’язнених, а відверто, без церемоній, на перспективу, — заключенных. Йдеться ж бо до спільного економічного простору, митного, культурного й некультурного. Дезінформаційний простір і так уже спільний.
Так що «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно!», якщо не хочеш, щоб тебе й надалі кошмарило.
ЛІНА КОСТЕНКО, газета «День»
Прощання з тоталітаризмом
Євген Костюк _ Четвер, 23 серпня 2012, 01:24
Версія для друкуКоментарі10
Кандидат історичних наук
23 серпня відзначається Європейський день пам’яті жертв нацизму і сталінізму.
Саме 23 серпня у далекому 1939 році два кривавих диктатори – Гітлер і Сталін – поділили між собою Європу, уклавши злочинний пакт Молотова-Ріббентропа.
У Декларації Європарламенту від 2 квітня 2009 року "Європейська свідомість і тоталітаризм" вказується, що відзначення цієї дати має на меті "збереження пам'яті про жертв масових депортацій і знищень, укорінення демократії, зміцнення миру та стабільності на … континенті".
Ініціаторами відзначення Дня пам’яті жертв тоталітарних режимів виступили парламентарі країн Балтії. Це невипадково, оскільки Литва, Латвія та Естонія зазнали впродовж 1939-1991 років страшних страждань від совєцького окупаційного режиму.
Втім, у вказаних країнах була засуджена сама антилюдяна комуністична ідеологія.
Також у країнах Європи – колишніх сателітах СССР – було проведено люстрацію. Представники компартійної влади, співробітники та агенти КГБ і таємних служб були позбавлені права обіймати державні та виборні посади.
Було оприлюднено відомості про злочини окупаційного режиму.
Посткомуністичні держави Європи пройшли тривалий і складний шлях десовєтизації, що дозволило їм не лише унеможливити реванш комуністичних сил, але й ліквідувати рудименти тоталітарної міфології у свідомості громадян.
Окрім люстрації, декомунізація проводилася за допомогою активної просвітницької діяльності. Так, у Литві було створено Комісію оцінки злочинів нацизму та комунізму, функціонує Музей жертв геноциду.
У Латвії працює Музей окупації, музейна установа з такою ж назвою знайомить громадськість зі злочинами тоталітарного режиму в Естонії.
Угорці дізнаються про страхітливі злочини гітлерівців і комуністів з експозицій Дому терору, чехи можуть побачити жахіття совєцької окупації в Музеї комунізму. Музей совєцької окупації відкрито також у Грузії.
У Польщі функціонує Інститут національної пам’яті, який виявляє та вивчає, а потім доносить до громадськості дані про злочини проти польського народу, що були здійснені тоталітарними режимами впродовж 1939-1989 років.
Інститут національної пам’яті функціонує також в Естонії, у Румунії – Інститут досліджень комуністичних злочинів і пам’яті румунської еміграції, в Чехії – Інститут досліджень тоталітарних режимів.
У 2008 році низка відомих політиків, а також істориків і колишніх політв’язнів підписали "Празьку декларацію про європейське сумління та комунізм", а у 2010 році – "Декларацію про злочини комунізму".
У цих документах відзначається необхідність рішучого та безкомпромісного засудження комунізму та злочинних дій комуністичних режимів.
У 2011 році Чехія, Польща та Угорщина створили "Платформу європейської пам’яті та сумління" – міжнародний проект з дослідження злочинів тоталітарних режимів у Європі в XX столітті.
У 2009-му році тодішній президент Польщі Лех Качинський підписав закон, що передбачає кримінальну відповідальність за володіння або придбання комуністичної символіки.
Карна відповідальність за використання символів комунізму запроваджена також у Литві, де цей режим прирівняли до нацизму.
Парламент Молдови схвалив заборону використання комуністичної символіки у політичних цілях.
При цьому Україна, яка чи не найбільше постраждала від совєцької окупації, не зробила належних висновків. Попри те, що в 1991 році Компартію було заборонено, вже за два роки вона відновила свою діяльність.
Причому ця організація цинічно заперечує злочини тоталітарного комуністичного режиму.
Верхом цинізму з боку комуністичних бонз є публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років. Ще один кричущий факт – ушанування комуністами кривавого диктатора Сталіна – ініціатора страхітливих репресій, організатора Голодомору, масових страт, депортацій.
Те, що комуністи поставили пам’ятник Сталіну в Запоріжжі, можна порівняти за цинізмом зі встановленням, приміром, пам’ятника Гітлеру в Ізраїлі.
Утім, комуністи нині – при владі і є органічною складовою панівного кримінально-олігархічного режиму, а тому почуваються безкарно.
Всі декларації Компартії про "повернення країни народу" та "боротьбу з олігархами" є пустими фразами: насправді комуністи є вірними прислужниками олігархів.
Стрижнем ідеології КПУ є українофобія, прагнення відновити імперію, повернути Україну у русло "русcкого міра", в чому вони отримують всебічну підтримку з боку Російської Федерації.
На рахунку комуністичного окупаційного режиму в Україні – незліченна кількість злочинів, причому вони аж ніяк не обмежуються добою правління Сталіна.
Варто відзначити і червоний терор під час окупації більшовиками України в 1918-1919 роках, і масовий грабунок селян – так звану "продразвьорстку", що призвела до першого Голодомору 1921-1922 років.
І колективізацію, обернення селян на безправних рабів, які працювали у колгоспах на нових панів – компартійну номенклатуру.
Найтрагічніша сторінка в житті українського народу – найкривавіший злочин комуністичного тоталітарного режиму – спланований у Кремлі геноцид української нації, а саме Голодомор 1932-1933 років.
На рахунку комуністичного режиму – нищення української культури, масові страти представників творчої та наукової інтелігенції, руйнування церков і систематичне насаджування атеїзму.
Варто відзначити і сумнозвісний "золотий вересень" 1939 року з його масовими стратами та депортаціями, розстріли тисяч безневинних людей у в’язницях влітку 1941 року, терор енкаведистів на Галичині у другій половині 1940-х років, Голодомор 1946-1947 років.
І після смерті Сталіна тоталітарний режим не змінив своєї сутності. Українських патріотів кидали до таборів і психлікарень, переслідувань зазнавали їхні рідні та близькі.
Смерть Василя Стуса, Олекси Гірника, Василя Макухи, Олекси Тихого та багатьох інших патріотів – на рахунку тоталітарного комуністичного режиму, який завжди виявляв свою імперську та антилюдську сутність.
За Брежнєва посилилася тотальна русифікація, наслідки якої можемо нині вповні відчути на теренах Південної та Східної України.
І при цьому в Україні наразі щонайменше 4,5 тисячі центральних вулиць міст і сіл названі на честь кривавого більшовицького керманича Леніна.
Загалом же в Україні у 20 разів більше вулиць, які носять імена діячів тоталітарного режиму, ніж названих на честь патріотів, які боролися за українську державність та вулиць, назви яких пов’язані з незалежністю України.
Приміром, у Києві є вулиця Дзержинського, чотири вулиці Леніна, вулиця Крупської, Антонова-Овсієнка, Блюхера, Бонч-Бруєвича, Бубнова, Вєтрова, Гавро, Мате Залки, Камєнєва, Уборевича, Картвелішвілі, Щорса, Щербакова, Якіра та інших.
У столиці України стоять пам’ятники тому ж таки Лєніну, а також Щорсу, Мануїльському, учасникам антидержавного заколоту більшовиків у січні 1918 року.
Одна з центральних вулиць Донецька названа на честь організатора Голодомору 1932-1933 років Постишева.
Вулиця Постишева, а також вулиці Чубаря і Косіора (теж організатори Голодомору) є у Дніпропетровську, проспект Постишева – у Харкові.
Цей список можна продовжувати безкінечно… Більше того, в українських містах і зараз називають вулиці на честь діячів тоталітарного режиму.
Так, 25 січня цього року Дніпропетровська міська рада своїм рішенням присвоїла одній з вулиць міста ім'я генерального секретаря ЦК КПРС Брежнєва!
А чого варта червонопрапорна істерія, яку розгорнули регіонали та комуністи в минулому році.
Нинішній кримінально-олігархічний режим генетично пов'язаний з комуністичним окупаційним режимом: саме колишні компартійні та комсомольські функціонери, червоні директори незаконно привласнили собі фабрики і заводи на початку 1990-х років, ставши олігархами.
Тому засудження комуністичної ідеології та заборона Компартії, а також системна десовєтизація України можливі лише після докорінної зміни влади.
Багато що буде залежати від парламентських виборів у жовтні цього року: чи буде Україна залишатися під владою "колишніх", чи піде по шляху розвитку цивілізованих країн Європи.
неділя, 19 серпня 2012 р.
Окупанти-регіонали задали такі темпи нищення України, що гітлерівці перед ними бліднуть
Субота, 18 серпня 2012 18:57 | 
Політика
Політика
Олег ЧОРНОГУЗ: "Те, що твориться в Україні на 21 році нашої нібито незалежності, дуже скидається на моє раннє дитинство: в такому темпі, як сьогодні, у 1941 році почалася окупація нашої, на той час, республіки. Сьогодні зовсім інша ситуація: шовіністи рядяться у моральний статус братів по релігії, освідчуються в любові до ближнього народу, запевняють, що ми ледь не єдиний народ, от тільки давайте ходити в московську церкву й говорити одразу на двох мовах, маючи на увазі один у роті язик. Русскій, як "русскій мір". І в такому темпі той "рускій мір" в Україні будують, що українець не встигає почухати навіть потилицю. Такого темпу сьогодні задали регіони, впроваджуючи русифікацію країни плюс резервацію для всього українського народу, що гітлерівці перших років окупації перед ними бліднуть".Олег ЧОРНОГУЗ, письменник, для Волі народу
Русифікація України плюс резервація для всього українського народу
Я ж - українець, не хохол, не малорос,
А крадене - не значить, що твоє,
Й тобі відмитись від ординства не вдалось –
Ординцем був і ним донині є.
Й держава злонароджена ордою
На протязі кількох уже століть
Все ходить колом грабежу й розбою,
На цім вона стояла і стоїть.
Мій пращур сіяв просо і пшеницю,
Для нього труд - святеє ремесло.
Й хоч мав меча на похваті із криці,
Відбитися від тебе не вдалось.
(Сумний вірш невідомого автора) Те, що твориться в Україні на 21 році нашої нібито незалежності, дуже скидається на моє раннє дитинство: в такому темпі, як сьогодні, у 1941 році почалася окупація нашої, на той час, республіки. Фашисти збивали наші українські вивіски, як це сьогодні в шаленому темпі роблять мер Одеси Алєксєй Костусєв, шовіністи Криму чи намагається (поки що теоретично) знести українську символіку місцевий прихвостень - комуніст Петро Симоненко. Костусєви, константінови, звичайно, мені нагадують стовідсоткових окупантів, московські служки колісніченки, симоненки і їм подібні кремлівські прихвостні – поліцаїв у роки гітлерівської окупації.
Поліцаї під час гітлерівської окупації, як відомо, були різні: були добровольці, які аж із власної шкіри вилазили, щоб прислужитися окупанту заради корита. До таких, наприклад, можна сміливо віднести Колісніченка, Голуба чи В. Олійника із Черкас. Були й інші - їх обирав сам народ, бо вони були "свої", чесні, порядні. На них можна було покластися, аби тільки добровільна мерзота, як усякі недоші чи житомирські литвини не почали вислужуватися так, що в селян почала б лопатися шкіра від їхніх нагаїв. Був і третій сорт цієї національної поліційної шушвалі – це так звані підпільники, яких залишала більшовицька влада на місцях для провокацій і вилову так званих "націоналістів" та здачі їх у гестапо. Вона мали за плечима "легенду" - дітей "ворогів народу", і ці вже дострілювали тих патріотів при іншій окупації, яких не достріляв Сталін із Єжовим.
Той першомісячний лад, який сповідували спочатку фашисти - загравання з місцевим населенням - швидко руйнувався: розстрілювалися безневинні заручники, палилися села через провокації так званих підпільників, які відсиджувалися, на відміну від справжніх партизан, не в в навколишніх лісах, а ховалися тут же, в селах під спідницями місцевих молодиць. Усі оті першомісячні загравання окупаційної влади з місцевим населенням - відкриття національних церков, шкіл, збереження колгоспів після спідничних подвигів героїв-підпільників зводилося нанівець. Тоді нищилися школи, знищувалися і цілі села. Йшла справжня війна між окупантами та окупованим народом і все вибудовувалося у зрозумілий логічний ряд – ішла війна. Не на життя, а на смерть. Гітлерівці не показували, що вони брати українському народу, що вони приносять на своїх багнетах мир і культуру Гейне чи Шіллера. Йшла чесна, якщо можна так сказати, без брехні, окупація. Фашисти нищили Україну і український народ.
Сьогодні зовсім інша ситуація: шовіністи рядяться у моральний статус братів по релігії, освідчуються в любові до ближнього народу, запевняють, що ми ледь не єдиний народ, от тільки давайте ходити в московську церкву й говорити одразу на двох мовах, маючи на увазі один в роті язик. Русскій, як "русскій мір". І в такому темпі той "рускій мір" в Україні будують, що українець не встигає почухати навіть потилицю. Такого темпу сьогодні задали регіони, впроваджуючи русифікацію країни плюс резервацію для всього українського народу, що гітлерівці перших років окупації перед ними бліднуть.
Я хотів би запитати росіян і російську інтелігенцію, яка щось (я так гадаю) читає й чула про Герцена чи, бодай, Маяковського та Чернишевського: їм не соромно за своїх імпер-шовіністів? Їм не здається чи не ввижається, що вони своїми діями в очах українців весь російський народ роблять найзапеклішим ворогом українського народу? Бо жоден сусід, який живе поруч з Україною, так нагло не поводиться у нашій державі, як це переселене населення з далеких країв під час голодоморів в Україні, розстріляного відродження та звільнення від „бандитів” (УПА, як у Чечні від бандформувань) Карпатських гір і лісів з послідовних їхнім знищенням і масовим виселенням на Сибір, надаючи звільнені в такий спосіб квартири й будинки тому народу, який тепер, через 60 років, вважає себе жителем на "ісконно руской зємлє".
Особливо це відчутно в Криму після депортації корінного населення, бо вивезли до душі, й тепер також вважають кримсько-татарські землі "ісконно русскімі", незважаючи на слова Грибоєдова "...и покоренья Крыма". Я російських шовіністів у дечому можу зрозуміти. Наприклад, що живе м’ясо, транспортоване до Сибіру у вагоні для телят, краще зберігається в холоді, аніж під полуденним промінням кримського чи українського сонця. Звичайно, завтра для місцевого українського етносу - його чоловічої половини, нинішні шовіністи-окупанти зроблять виняток - їх пошлють у гарячі точки захищати імперію. Там уже буде не так прохолодно, як у Сибіру чи на Колимі, а я б сказав, швидше за все, навіть спекотно, якщо мати на увазі Афганістан або Чечню і зовсім тісно й незатишно - в цинкових гробах.
Яку я ще помітив відмінність між окупаційним режимом гітлерівців і московськими шовіністами в Україні. Гітлерівці загравали з місцевим населенням, очевидно, боячись партизанів. Шовіністи Криму, Донбасу, Одеси, Севастополя (ми їх усіх знаємо з преси уже поіменно) відрізняються від фашистів тим, що вони з місцевим населенням зовсім не заграють. Рубають з плеча, і сьогодні не тільки "русскім міром" в українському повітрі пахне, а й "русккім духом". Наприклад, великий прихильник Адольфа Гітлера - Дмитро Табачник, який освідчувався років 4-5 тому перед покійним (слава Богу!) німецьким фюрером, ставлячи його вище Ющенка (бо ж Адольф будував автобани, а Ющенко, нібито, збирав тільки черепки з горшків та макітер раннього й пізнього Трипілля). Так от, він ще задовго до мовного закону Литвина- Януковича, який склали два вчені в жанрі філології - Колісниченко і Ківалов, видрукував російські підручники для місцевого етносу, через які б ми остаточно втратили в процесі навчання свою і так дитячу історичну пам’ять. Російських підручників десь біля 2-х мільйонів. І, очевидно, це ще не межа. Для аборигенів, якими тепер вважає нас окупаційна влада, на українські підручники, зрозуміло, не вистачило паперу. Батьки своїх дітей (різних національностей і віросповідань) можуть у такому ж темпі переходити на "регіональну мову", яка в Україні, зі слів пана Пахла, (за паспортом - Азаров), нібито відмирає і її негайно треба захищати хоч тут, бо до Росії вже наближаються масово китайці.
Тому, поки не пізно, Україні та її майбутньому президенту колонії... Вибачте, держави під назвою Україна, можна в такому ж темпі приєднуватися і до еРФе, як ми нині приєдналися до Зони нібито вільної торгівлі, а московські шовіністи й шовіністки в такому ж темпі, синхронно оголосять (якщо ще не оголосили) московську мову регіональною майже в усіх 13 областях колись держави Україна.
Внаслідок такої європейської спрямованості на Росію, з українських (ще на сьогодні) дітей різних національностей виплодиться ідеологічний продукт під назвою імперський міксер. Тобто така собі суміш між гагаузом і українцем, чи колісниченком і єлєною бондаренко, які відтепер знову називатимуться інтернаціоналістами, яким себе називає з гордістю час від часу той чи інший регіонал, живучи в унітарній державі.
Один з найдорожчих кумів для Російської Федерації в Україні, якого в народі називають ще "сірим кардиналом", уже проводить (поки що на білбордах за успішно свого часу накрадені в цієї держави мільйони), політику "изменить" (по- нашому "зрадити") "лицо" країни. Тобто створити в унітарній державі, де 77 відсотків корінного населення – федерацію, аналога якій, звичайно, у світі нема. Очевидно, Федерацію з частини перевертнів, з частини міксерного продукту, який з’явився під час будівництва Всесоюзної кочегарки на Донбасі, та решти зрадників, перевертнів, копитників, кар’єристів, шлунколюбів типу Литвина і його найактивніших прихвостнів, з тлустих на гаманці тушок. Це буде унікальна Федерація, і чи не перша на нашій чорноземній землі, котра буде розпродана також в унікальний спосіб: разом з рабсилою, чого в історії торгівлі на планеті ще не спостерігалося. А якщо це й траплялося на якихось землях, то про це ніде не писалося. Скажімо, в США і в двомовній Канаді, як це весь час здається тому ж Табачнику, котрий плутає провінцію з державою, то там, дякуючи високому промисловому потенціалу, було вироблено в такому ж темпі, як нині в Україні йде русифікація корінного населення, мільйони кілометрів колючого дроту, яким можна опоясати кілька разів земну кулю, або той дріт дотягти до місяця чи Марса. Але оскільки така тяганина дроту до сусідніх планет сонячної системи вимагає значно більших затрат, аніж виділених на це коштів у згаданих державах, то вони пішли не по лінії географічних широт і меридіанів, а по елементарних резерваціях (усе ж геніальне - просте!), що вочевидь чекає і українське населення в недалекому і світлому майбутньому. Адже, як запевняють в адміністрації нашого гаранта українську авторитетну комісію, яка перебувала з ним на перемовинах з нагального питання вавілонського будівництва, то є надія, що над резерваціями незабаром загориться "лампочка Ілліча". Правда, не по всіх кутках, а тільки з боку Європи, бо зі Сходу зранку світитиме сонце, а в наступні години доби - зорі Кремля.
На додаток ще кілька слів про так звану мовну Хартію, відповідно до якої було прийнято цей унікальний антиконституційний закон в Україні. Такої "мовно-вавілонської розкоші" не дозволили собі не те, що країни, які щойно виповзли з-під колючого дроту колоній і стали самостійними державами, а навіть колишні світові імперії, якими є та ж Росія, котру нинішня влада так нібито копіює чи наслідує. Не зробили це й інші екс–імперії. Скажімо, Туреччина, Франція, котрі не допустили навіть на поріг своїх парламентів цієї європейської хартії із захистом міноритарних мов, знаючи наперед, чим це для тих екс-імперій закінчиться - повним розвалом на провінції.
Отака дивовижна сила закладена в тій гуманітарній Хартії, з якою не зрівнятися ніякому економічному чуду чи, скажімо, "шоковій терапії". Розвалює вона державу швидше, аніж Господь Бог розвалив Вавілонському вежу, подарувавши на згадку будівельникам з десяток "міноритарних мов" ще до європейської Хартії. Про це навіть Біблія пише і Євангелія, на якій присягався гарант бути вірному не тільки Московській церкві Московського патріархату, а й корінному етносу, який по своїй дурості і наївності обрав його гарантом.
Закінчення буде
четвер, 16 серпня 2012 р.
вівторок, 14 серпня 2012 р.
субота, 11 серпня 2012 р.
понеділок, 6 серпня 2012 р.
Сім кроків Януковича, які дають Кремлю надію на поглинання України
Зустріч Януковича з Путіним у Ялті (див. Тиждень, №29/2012) засвідчила, що останній обрав позицію вичікування: схоже, він сподівається, що його український колега власними діями створить достатнє підґрунтя для переходу нашої держави під цілковитий контроль Кремля
|
|
 |
Якщо Банкова демонструє, що володітиме ситуацією і в ручному режимі коригуватиме напрямок руху країни, базуючись на ідеї «багатовекторності», то в Москві, судячи з тактичних дій, розраховують, що продовження наявних тенденцій у внутрішній та зовнішній політиці нинішньої української влади неодмінно призведе до ситуації, за якої на певному етапі опиратися тискові РФ стане неможливо. Відтак потрібно просто дочекатися формування критичної маси чинників, які зроблять Київ беззахисним. Янукович успішно рухається в цьому напрямку. Вочевидь, сам того не розуміючи, діями, що продиктовані власними інтересами, він підігрує Кремлю (цілеспрямований рух до авторитаризму, що вже призвело до його ізоляції з боку Заходу; насадження євразійської моделі стосунків бізнесу і влади, а це в українських умовах – див. пункт 5 – підштовхуватиме місцевих олігархів до Путіна тощо). Та водночас складається враження, що хтось із найближчого оточення постійно підкидає нинішньому президентові ідеї-рішення, які його насправді мало цікавлять (оскільки це не додає йому електоральних балів), але реалізація яких також грає на користь імперських амбіцій Кремля. Йдеться, зокрема, про мовний закон, який веде до розколу країни чи, наприклад, знущання з Юрія Луценка, що посилює враження Заходу: Янукович обрав шлях Лукашенки.
У нинішніх умовах, на думку Тижня, такий сценарій – підпорядкування країни сусідові – цілком може бути реалізований уже найближчим часом.
1. Закручування гайок, порушення демократичних прав і свобод, прикладом якого стало ув’язнення політичних опонентів, безпідставне обмеження громадських акцій протесту й свободи зібрань, дедалі більший тиск на ЗМІ (останні факти: кримінальні справи проти інтернет-видання lb.ua та гендиректора телеканалу «ТВі»). Як свідчать тенденції останнього часу, з наближенням парламентських виборів усі ці ознаки увиразнюватимуться. У такий спосіб Україна самоізолюється від суспільств європейського типу й наближається до авторитарної моделі «суверенної демократії» російсько-білоруського зразка, що об’єктивно полегшуватиме її інтеграцію до нового імперського проекту Путіна у формі Євразійського союзу.
2. Політична ізоляція з боку ЄС та цивілізованого світу загалом, що є наслідком попереднього кроку влади. Вперте ігнорування Януковичем вимог європейських держав
дотримуватися демократичних цінностей та прав і свобод людини поволі розширює коло прихильників повної ізоляції нинішнього українського режиму й робитиме більш аргументованою та переконливою їхню позицію. У разі, коли влада вдасться до кардинального викривлення електоральних симпатій громадян під час жовтневих виборів до парламенту та придушення (цілком прогнозованих за таких обставин) масових протестів, Україна ризикує остаточно втратити імідж «єдиної великої демократії на теренах СНД», а Віктор Янукович – залишок аргументів, які нині змушують європейців відрізняти його від Лукашенки. «Білорусизація», поза сумнівом, вигідна Кремлю.
Як і прогнозував Тиждень (див. № 29/2012), парафування економічної частини Угоди про асоціацію (зону вільної торгівлі) чи лібералізація візового режиму є лише спробою ЄС надіслати сигнал, що там тримають двері для України відчиненими, однак виключно за умови, що відбудеться зміна політики вітчизняної влади або її самої. Зокрема, в інтерв’ю Центрові Разумкова президент Єврокомісії Жозе Мануел Баррозу та верховний представник ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Кетрін Ештон підтвердили, що набуття чинності Угоди про асоціацію за нинішніх умов неможливе, «і ключ до руху вперед у наших відносинах перебуває в Києві, не в Брюсселі. Наша пропозиція – на столі, що видно з парафування Угоди про асоціацію. Але фундаменту цінностей, необхідного для політичної асоціації, немає. Саме Україна повинна продемонструвати політичну волю, зробивши чіткі й конкретні кроки, щоб переламати негативні тенденції, які ми спостерігаємо від 2010 року».
3. «Окультуривание» України. Те, що закон Колесніченка – Ківалова, якщо він почне діяти, відкриває шлях для тотальної русифікації країни, а не захищає права регіональних мов і не підтримує статусу чинної державної, яскраво засвідчив нещодавній випадок у Рівному з регіоналкою Оленою Бондаренко, яка продемонструвала, що спілкуватись українською для неї обтяжливо, тим самим підтвердивши: запровадження закону КаКа потрібне, аби всі, хто користується мовою «міжнародного спілкування», як вона назвала російську, не мали потреби переходити на іншу. Представниця ПР навіть посоромила українців, які не знають російської мови, адже нею може звертатися до них народний депутат…
Керівництво РФ та особисто Владімір Путін не приховують, що саме російській мові й культурі як ключовим цивілізаційним маркерам та підґрунтю інформаційно-ідеологічної експансії вони відводять головну роль у реалізації неоімперських проектів на пострадянських теренах.
4. Федералізація України, що може призвести до її розколу. Політичний проект кума Владіміра Путіна Віктора Медведчука «Украинский выбор» з очевидними
проросійськими гаслами набирає обертів без будь-якої протидії Банкової. Нещодавно Медведчук почав активно педалювати тему федералізації України. Йому підігрує кримський прем’єр Анатолій Могильов, який ініціював розширення повноважень Криму та місцевої Конституції аж до урівняння в правах із центральною владою в Києві. Ця сепаратистська ініціатива також не викликала адекватної реакції гаранта Конституції.
Єдиною користю від федералізації може бути розширення самоврядування. Саме такою є роль федерального устрою в більшості країн світу, котрі його мають. Натомість в Україні відповідні ініціативи озвучують із зовсім іншою метою – як інструмент консервування міжрегіональних відмінностей та диспропорцій, посилення ефекту «розірваної ідентичності». Головним мотивом її прихильників, по суті, є апелювання до різних цивілізаційних та геополітичних орієнтацій окремих регіонів, а це може свідчити, що за допомогою федералізації лише готують ґрунт, щоб дестабілізувати ситуацію, порушити територіальну цілісність держави. Ймовірно, у такий спосіб іде підготовка до реагування на можливий прихід до влади проєвропейських українських сил, що загрожуватиме безповоротним розривом із російським євразійським постімперським простором.
5. Пряме підкорення українського олігархату Кремлю; втрата економічного суверенітету.
У державі активно насаджують євразійську модель відносин бізнесу і влади. Однак, на відміну від російського, вітчизняне суспільство категорично проти цієї системи. В таких умовах «українським» олігархам, яким, з огляду на їхній менталітет, прийнятна сусідська модель, вигідніше пристати на умови Путіна, аніж бути під Януковичем, – так надійніше.
Насправді «українські» олігархи ніколи не ототожнювали себе з нашою країною, а були й залишаються частиною пострадянської бізнес-еліти, яка прагне привласнити й максимально використати економічні ресурси «своїх» держав у власних інтересах, не створюючи жодного нового потенціалу для них. Окрім Ходорковского, путінська Росія має ще й Абрамовіча, Дєріпаску та ін., які можуть існувати в цілком комфортних умовах в обмін на відмову від втручання в політику та визнання свого холопського статусу щодо Путіна. Цю модель за певних умов здатна визнати цілком прийнятною більшість українських олігархів, які вже нині починають інтегруватись у сусідські ФПГ (що засвідчили продажі росіянам металургійних активів Тарутою, Пінчуком та ін.).
Водночас бізнес-групу Дмитра Фірташа чимало аналітиків розглядає як агента Газпрому в Україні, котрий має скупити стратегічні активи у пов’язаних та суміжних із газовим ринком сферах, а потім передати їх російському монополістові. Питання, схоже, лише в ціні, яку за цю місію дістане група (у вигляді коштів або, наприклад, міноритарних акцій Газпрому). Причому все це відбувається на тлі динамічного нарощування заборгованості НАК «Нафтогаз України» (днями компанія підписала договір із російським Газпромбанком про відкриття кредитної лінії на $2 млрд) та інших вітчизняних енергетичних компаній перед афільованими з Газпромом структурами, а планована реорганізація самого НАК може полегшити здобуття російським монополістом контролю над розподільними мережами в Україні, а відтак й інструментами тиску на споживача. Москва, окрім газової, фактично підсаджує Київ ще й на рублеву голку.
6. Авантюрна відмова від інтеграції до єдиної європейської системи колективної безпеки (НАТО) й декларування нічим не підкріпленого нейтралітету, що відбувається на тлі цілеспрямованого ослаблення
обороноздатності країни. Все це робить її беззахисною перед потенційними викликами територіальній цілісності та суверенітетові. Нехтування потребами армії, її комерціалізація (див. Тиждень, № 28/2012) спостерігається на тлі підвищення статусу російських військовослужбовців та нарощування військових видатків у сусідній країні, щó може мотивувати значну частину вітчизняних вояків прихильно поставитится до можливого потраплення під контроль РФ, з огляду на власні професійні інтереси.
7. Прогресуюча делегітимізація влади, яка набуде завершеного вигляду в разі спотворення електоральних настроїв суспільства під час парламентських виборів у жовтні. Дискредитація легальних методів може спровокувати невдоволену станом справ у країні більшість на пошук альтернативних способів перезавантаження влади. Особливу загрозу в цій ситуації становитимуть спроби антиукраїнських сил, підтримуваних Кремлем, використати інструменти прямої демократії (референдуму) з антидержавною метою, застосувавши маніпулятивні технології. За цих обставин загроза дестабілізації ситуації в країні та моделювання напрямку її розвитку ззовні, в інтересах неоімперського проекту Путіна, значно посилюватиметься.
Олесь Олексієнко
У нинішніх умовах, на думку Тижня, такий сценарій – підпорядкування країни сусідові – цілком може бути реалізований уже найближчим часом.
1. Закручування гайок, порушення демократичних прав і свобод, прикладом якого стало ув’язнення політичних опонентів, безпідставне обмеження громадських акцій протесту й свободи зібрань, дедалі більший тиск на ЗМІ (останні факти: кримінальні справи проти інтернет-видання lb.ua та гендиректора телеканалу «ТВі»). Як свідчать тенденції останнього часу, з наближенням парламентських виборів усі ці ознаки увиразнюватимуться. У такий спосіб Україна самоізолюється від суспільств європейського типу й наближається до авторитарної моделі «суверенної демократії» російсько-білоруського зразка, що об’єктивно полегшуватиме її інтеграцію до нового імперського проекту Путіна у формі Євразійського союзу.2. Політична ізоляція з боку ЄС та цивілізованого світу загалом, що є наслідком попереднього кроку влади. Вперте ігнорування Януковичем вимог європейських держав
дотримуватися демократичних цінностей та прав і свобод людини поволі розширює коло прихильників повної ізоляції нинішнього українського режиму й робитиме більш аргументованою та переконливою їхню позицію. У разі, коли влада вдасться до кардинального викривлення електоральних симпатій громадян під час жовтневих виборів до парламенту та придушення (цілком прогнозованих за таких обставин) масових протестів, Україна ризикує остаточно втратити імідж «єдиної великої демократії на теренах СНД», а Віктор Янукович – залишок аргументів, які нині змушують європейців відрізняти його від Лукашенки. «Білорусизація», поза сумнівом, вигідна Кремлю.Як і прогнозував Тиждень (див. № 29/2012), парафування економічної частини Угоди про асоціацію (зону вільної торгівлі) чи лібералізація візового режиму є лише спробою ЄС надіслати сигнал, що там тримають двері для України відчиненими, однак виключно за умови, що відбудеться зміна політики вітчизняної влади або її самої. Зокрема, в інтерв’ю Центрові Разумкова президент Єврокомісії Жозе Мануел Баррозу та верховний представник ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Кетрін Ештон підтвердили, що набуття чинності Угоди про асоціацію за нинішніх умов неможливе, «і ключ до руху вперед у наших відносинах перебуває в Києві, не в Брюсселі. Наша пропозиція – на столі, що видно з парафування Угоди про асоціацію. Але фундаменту цінностей, необхідного для політичної асоціації, немає. Саме Україна повинна продемонструвати політичну волю, зробивши чіткі й конкретні кроки, щоб переламати негативні тенденції, які ми спостерігаємо від 2010 року».
3. «Окультуривание» України. Те, що закон Колесніченка – Ківалова, якщо він почне діяти, відкриває шлях для тотальної русифікації країни, а не захищає права регіональних мов і не підтримує статусу чинної державної, яскраво засвідчив нещодавній випадок у Рівному з регіоналкою Оленою Бондаренко, яка продемонструвала, що спілкуватись українською для неї обтяжливо, тим самим підтвердивши: запровадження закону КаКа потрібне, аби всі, хто користується мовою «міжнародного спілкування», як вона назвала російську, не мали потреби переходити на іншу. Представниця ПР навіть посоромила українців, які не знають російської мови, адже нею може звертатися до них народний депутат…Керівництво РФ та особисто Владімір Путін не приховують, що саме російській мові й культурі як ключовим цивілізаційним маркерам та підґрунтю інформаційно-ідеологічної експансії вони відводять головну роль у реалізації неоімперських проектів на пострадянських теренах.
4. Федералізація України, що може призвести до її розколу. Політичний проект кума Владіміра Путіна Віктора Медведчука «Украинский выбор» з очевидними
проросійськими гаслами набирає обертів без будь-якої протидії Банкової. Нещодавно Медведчук почав активно педалювати тему федералізації України. Йому підігрує кримський прем’єр Анатолій Могильов, який ініціював розширення повноважень Криму та місцевої Конституції аж до урівняння в правах із центральною владою в Києві. Ця сепаратистська ініціатива також не викликала адекватної реакції гаранта Конституції.Єдиною користю від федералізації може бути розширення самоврядування. Саме такою є роль федерального устрою в більшості країн світу, котрі його мають. Натомість в Україні відповідні ініціативи озвучують із зовсім іншою метою – як інструмент консервування міжрегіональних відмінностей та диспропорцій, посилення ефекту «розірваної ідентичності». Головним мотивом її прихильників, по суті, є апелювання до різних цивілізаційних та геополітичних орієнтацій окремих регіонів, а це може свідчити, що за допомогою федералізації лише готують ґрунт, щоб дестабілізувати ситуацію, порушити територіальну цілісність держави. Ймовірно, у такий спосіб іде підготовка до реагування на можливий прихід до влади проєвропейських українських сил, що загрожуватиме безповоротним розривом із російським євразійським постімперським простором.
5. Пряме підкорення українського олігархату Кремлю; втрата економічного суверенітету.
У державі активно насаджують євразійську модель відносин бізнесу і влади. Однак, на відміну від російського, вітчизняне суспільство категорично проти цієї системи. В таких умовах «українським» олігархам, яким, з огляду на їхній менталітет, прийнятна сусідська модель, вигідніше пристати на умови Путіна, аніж бути під Януковичем, – так надійніше.
Насправді «українські» олігархи ніколи не ототожнювали себе з нашою країною, а були й залишаються частиною пострадянської бізнес-еліти, яка прагне привласнити й максимально використати економічні ресурси «своїх» держав у власних інтересах, не створюючи жодного нового потенціалу для них. Окрім Ходорковского, путінська Росія має ще й Абрамовіча, Дєріпаску та ін., які можуть існувати в цілком комфортних умовах в обмін на відмову від втручання в політику та визнання свого холопського статусу щодо Путіна. Цю модель за певних умов здатна визнати цілком прийнятною більшість українських олігархів, які вже нині починають інтегруватись у сусідські ФПГ (що засвідчили продажі росіянам металургійних активів Тарутою, Пінчуком та ін.).
Водночас бізнес-групу Дмитра Фірташа чимало аналітиків розглядає як агента Газпрому в Україні, котрий має скупити стратегічні активи у пов’язаних та суміжних із газовим ринком сферах, а потім передати їх російському монополістові. Питання, схоже, лише в ціні, яку за цю місію дістане група (у вигляді коштів або, наприклад, міноритарних акцій Газпрому). Причому все це відбувається на тлі динамічного нарощування заборгованості НАК «Нафтогаз України» (днями компанія підписала договір із російським Газпромбанком про відкриття кредитної лінії на $2 млрд) та інших вітчизняних енергетичних компаній перед афільованими з Газпромом структурами, а планована реорганізація самого НАК може полегшити здобуття російським монополістом контролю над розподільними мережами в Україні, а відтак й інструментами тиску на споживача. Москва, окрім газової, фактично підсаджує Київ ще й на рублеву голку.
6. Авантюрна відмова від інтеграції до єдиної європейської системи колективної безпеки (НАТО) й декларування нічим не підкріпленого нейтралітету, що відбувається на тлі цілеспрямованого ослаблення
обороноздатності країни. Все це робить її беззахисною перед потенційними викликами територіальній цілісності та суверенітетові. Нехтування потребами армії, її комерціалізація (див. Тиждень, № 28/2012) спостерігається на тлі підвищення статусу російських військовослужбовців та нарощування військових видатків у сусідній країні, щó може мотивувати значну частину вітчизняних вояків прихильно поставитится до можливого потраплення під контроль РФ, з огляду на власні професійні інтереси.7. Прогресуюча делегітимізація влади, яка набуде завершеного вигляду в разі спотворення електоральних настроїв суспільства під час парламентських виборів у жовтні. Дискредитація легальних методів може спровокувати невдоволену станом справ у країні більшість на пошук альтернативних способів перезавантаження влади. Особливу загрозу в цій ситуації становитимуть спроби антиукраїнських сил, підтримуваних Кремлем, використати інструменти прямої демократії (референдуму) з антидержавною метою, застосувавши маніпулятивні технології. За цих обставин загроза дестабілізації ситуації в країні та моделювання напрямку її розвитку ззовні, в інтересах неоімперського проекту Путіна, значно посилюватиметься.
Олесь Олексієнко
пʼятниця, 3 серпня 2012 р.
Менш континентальний: в умовах потепління Україна наближається до морського типу клімату
Спілкувалася: Олена Максименко
Апокаліптичні прогнози деяких спеціалістів щодо глобального потепління у світі підсилюються цілком реальними катаклізмами в Україні, як-то буревії та небачені досі зливи.
|
|
 |
Тиждень дізнавався у провідного наукового співробітника Інституту геофізики імені Серафима Субботіна НАНУ Світлани Бойченко, як кліматичні метаморфози позначаться на Україні.
У. Т.: Яке співвідношення в цих змінах природних і антропогенних чинників?
– Парниковий ефект в атмосфері був завжди. Він формується відповідними газами – вуглекислим, метаном, закисом азоту, тропосферним озоном тощо. Але ми своєю діяльністю, користаючись викопним паливом, посилюємо природний процес. І це справляє вплив, бо в історії Землі такого стрімкого потепління ще не було. Мова про тривалі періоди, коли кліматична система входить у фази потепління чи похолодання. Нині в нас начебто знову такий умовний малий кліматичний оптимум – потепління. Це чинник тривалістю близько 200–225 років. Але на ці природні коливання наклався антропогенний вплив. Внесок природних факторів – лише третина! Відповідно дві третини – антропогенних. Їхня дія активізує інші механізми, і природні зокрема, які підсилюються.
Наприклад, у зоні вічної мерзлоти в Північній півкулі потепління інтенсивніше (що характерно для високих широт, там теплішає на 2–3 0С за сотню років), що призводить до значної деградації і заболочування цих територій. Відтак стається дегазація з боліт метану (потужного парникового газу). Крім того, Світовий океан може істотно впливати на термічний режим планети або ще більше підсилювати потепління чи, навпаки, його нівелювати. Річ у тім, що в океані розчинено значну кількість парникових газів і з підвищенням температури він теж може додавати певну їх кількість в атмосферу. Тобто природне глобальне потепління, ускладнене і значно підсилене антропогенною діяльністю, порушило й активізувало певні природні процеси.
Читайте також Нова кліматична ера: глобальне потепління може мати для України як негативні, так і позитивні наслідки
У. Т.: Що ставалося з українським кліматом в останні роки?
– У ХХ столітті через глобальне потепління він суттєво змінився. Якщо планетарні оцінки сягають показників 0,7–0,8 °С за 100 років, то на нашій території за цей період додалося приблизно 0,6 °С. Але ми маємо регіональні відмінності в перерозподілі температури. Дужче потеплішало в північних, північно-західних, північно-східних регіонах – приблизно на 1–1,2 °С. Тоді як для півдня країни характерним є підняття температури на 0,3–0,4 °С, максимум на 0,5 °С. Таким чином, відбувається своєрідне вирівнювання термічно-кліматичного поля. Це що стосується річних значень. Щодо сезонних – характерним є помітне потепління взимку, а в літні місяці в середньому майже без змін або з меншими темпами. Деякі метеорологічні станції навіть указують на незначне похолодання. Це пов’язано або з орографічними (рельєфними. – Ред.) особливостями, або зі специфікою синоптичних процесів. На тлі середньої статистики слід зауважити про зростання мінливості (тобто екстремальних значень) – або тривалих високих температур, або, навпаки, низьких.
У. Т.: Показники опадів тепер теж інакші? Чи можна говорити про зростання вологості?
– Це досить важливий параметр, особливо для сільського господарства, а також щодо прісної води. На території України загалом за 100 років трохи примножилася кількість опадів – у межах статистичної похибки приблизно на 5–10%. Але знов-таки за регіонами відбувся перерозподіл. У північних і північно-західних областях, де була зона надмірного зволоження й заболочені ділянки, за останні 100 років спостерігається тенденція зниження опадів на 10–15%. У середній частині країни – майже без змін, а на півдні та південному сході бачимо зростання на 10–15%. Тож говорити про значне посилення вологості поки що не можемо.
У. Т.: Як ці зміни впливають на рослинність?
– Загалом позитивно. Але збільшення опадів у південних регіонах може не бути відчутним, бо з підвищенням температури посилюється випаровування й, по суті, опади швидко знову йдуть в атмосферу. Проте багаторічні дослідження степів України, які проводив Інститут ботаніки НАНУ, показали, що там (на півдні й південному сході) крім ковили починають поширюватися й вологолюбніші рослини.
На тлі загальних позитивних характеристик слід відзначити зростання екстремальності атмосферних опадів – зливових, які частішають переважно в горах (інші регіони також зазнали цієї тенденції, але саме тут процес має найбільш негативні наслідки). З погляду змін клімату, найбільш уразливими є гірські райони Карпат і Криму, а також узбережжя Чорного й Азовського морів – це пов’язано з підняттям їх рівня та з антропогенним навантаженням у цих місцевостях. Окрім іншого, для них характерні і вторинне засолення (внаслідок зрошування. – Ред.), і просадкові деформації (просідання землі через зміни рівня ґрунтових і підземних вод тощо).
У. Т.: Чим це все може обернутися для сільського господарства?
– За тих темпів потепління, що були притаманні ХХ століттю, зміни переважно мають позитивний характер. Адже нині в атмосфері більшає вуглекислого газу (через антропогенний чинник), а рослини, як відомо, «годуються» СО2, для них він важливий, це одна зі складових реакції фотосинтезу. Експериментальні дослідження в європейських і американських наукових центрах показали, що з подвоєнням вмісту СО2 в атмосфері (до 560–600 млн-1) проти доіндустріальної епохи (1750–1850 років) покращується врожайність більшості аграрних культур майже на 15–30% і примноження біомаси флори природних екосистем – це рослини класу С3 (майже всі сільськогосподарські сорти, а також трави й дерева). Крім того, помічено, що з подвоєнням вмісту вуглекислого газу в атмосфері ці рослини стають стійкішими до мінливості температури й режиму опадів.
Читайте також: Для клімату гра скінчилась
У. Т.: Якими є прогнози на найближче майбутнє? Чи може йтися про реальну зміну кліматичного пояса в Україні?
– Відповідно до сценарних оцінок, до кінця ХХІ століття, якщо все відбуватиметься за сьогоднішніми тенденціями, температура підніметься на 1,5–2,5 °С. Для наших земель це не буде аж надто екстремально. Але згідно з певними іншими сценаріями потепління зросте на 3–4 °С, і тоді, за результатами математичного моделювання й за палеокліматичними реконструкціями, у деяких зонах на українській території (південний схід і схід) може наступити опустелювання через зсув північної периферії пояса субтропічних антициклонів в бік помірних широт і, зокрема, нашої країни.
У нас помірно-континентальний клімат. За умов потепління, які спостерігаємо нині, ми дещо наблизимося до морського типу. Наш клімат іще не морський, але стає менш континентальним, бо вирівнюється амплітуда сезонного ходу. Однак із потеплінням серйознішим, якщо, за песимістичними сценаріями, температура підніметься більш ніж на 3 °С, може бути загострення. Моделі показують, що в південних та південно-східних регіонах станеться аридизація кліматичних умов (тобто вони виявляться посушливими), а в північних та північно-західних, навпаки, збільшення вологості. Таке зростання контрастів, поглиблення диференціації на території України є досить несприятливим, однак за сучасних темпів потепління ці контрасти в нас, навпаки, зменшуються.
У. Т.: Останнім часом у нас почастішали сильні буревії. З чим це пов’язано?
– Із цього приводу є кілька думок. Перша з них така: саме через глобальне потепління, через те, що земну кліматичну систему розбалансовано, можуть статися збурення і проявиться низка небезпечних природних процесів. Але поки що остаточно цього не доведено.
За другою версією, ці явища випадкові. Коли озирнутися бодай на тисячу років, то такі катастрофи побачимо й раніше, їх зафіксовано в літописних матеріалах.
І третій варіант: нам здається, ніби вони почастішали тільки тому, що зараз ЗМІ активно висвітлюють усі ці ситуації. Це складне питання, ми намагалися в ньому просунутися, зробити надійну статистику. Звертались до записів в історичних манускриптах, аналізували свідчення, що лишилися в монастирях, де монахи ретельно все нотували. Виявили цікавий ефект: під час як потепління, так і похолодання активізується низка несприятливих явищ. І тільки в період між зростанням і падінням температур вони затухають. Може, й нині так відбувається.
Екологічні наслідки потепління ускладнено нашою недолугою діяльністю. Ми могли б пом’якшити для себе вплив декотрих несприятливих природних процесів – і в сільському господарстві, й у проектуванні міських забудов, і в спорудженні протипаводкових дамб тощо.
У. Т.: Яке співвідношення в цих змінах природних і антропогенних чинників?
– Парниковий ефект в атмосфері був завжди. Він формується відповідними газами – вуглекислим, метаном, закисом азоту, тропосферним озоном тощо. Але ми своєю діяльністю, користаючись викопним паливом, посилюємо природний процес. І це справляє вплив, бо в історії Землі такого стрімкого потепління ще не було. Мова про тривалі періоди, коли кліматична система входить у фази потепління чи похолодання. Нині в нас начебто знову такий умовний малий кліматичний оптимум – потепління. Це чинник тривалістю близько 200–225 років. Але на ці природні коливання наклався антропогенний вплив. Внесок природних факторів – лише третина! Відповідно дві третини – антропогенних. Їхня дія активізує інші механізми, і природні зокрема, які підсилюються.
Наприклад, у зоні вічної мерзлоти в Північній півкулі потепління інтенсивніше (що характерно для високих широт, там теплішає на 2–3 0С за сотню років), що призводить до значної деградації і заболочування цих територій. Відтак стається дегазація з боліт метану (потужного парникового газу). Крім того, Світовий океан може істотно впливати на термічний режим планети або ще більше підсилювати потепління чи, навпаки, його нівелювати. Річ у тім, що в океані розчинено значну кількість парникових газів і з підвищенням температури він теж може додавати певну їх кількість в атмосферу. Тобто природне глобальне потепління, ускладнене і значно підсилене антропогенною діяльністю, порушило й активізувало певні природні процеси.
Читайте також Нова кліматична ера: глобальне потепління може мати для України як негативні, так і позитивні наслідки
У. Т.: Що ставалося з українським кліматом в останні роки?
– У ХХ столітті через глобальне потепління він суттєво змінився. Якщо планетарні оцінки сягають показників 0,7–0,8 °С за 100 років, то на нашій території за цей період додалося приблизно 0,6 °С. Але ми маємо регіональні відмінності в перерозподілі температури. Дужче потеплішало в північних, північно-західних, північно-східних регіонах – приблизно на 1–1,2 °С. Тоді як для півдня країни характерним є підняття температури на 0,3–0,4 °С, максимум на 0,5 °С. Таким чином, відбувається своєрідне вирівнювання термічно-кліматичного поля. Це що стосується річних значень. Щодо сезонних – характерним є помітне потепління взимку, а в літні місяці в середньому майже без змін або з меншими темпами. Деякі метеорологічні станції навіть указують на незначне похолодання. Це пов’язано або з орографічними (рельєфними. – Ред.) особливостями, або зі специфікою синоптичних процесів. На тлі середньої статистики слід зауважити про зростання мінливості (тобто екстремальних значень) – або тривалих високих температур, або, навпаки, низьких.
У. Т.: Показники опадів тепер теж інакші? Чи можна говорити про зростання вологості?
– Це досить важливий параметр, особливо для сільського господарства, а також щодо прісної води. На території України загалом за 100 років трохи примножилася кількість опадів – у межах статистичної похибки приблизно на 5–10%. Але знов-таки за регіонами відбувся перерозподіл. У північних і північно-західних областях, де була зона надмірного зволоження й заболочені ділянки, за останні 100 років спостерігається тенденція зниження опадів на 10–15%. У середній частині країни – майже без змін, а на півдні та південному сході бачимо зростання на 10–15%. Тож говорити про значне посилення вологості поки що не можемо.
У. Т.: Як ці зміни впливають на рослинність?
– Загалом позитивно. Але збільшення опадів у південних регіонах може не бути відчутним, бо з підвищенням температури посилюється випаровування й, по суті, опади швидко знову йдуть в атмосферу. Проте багаторічні дослідження степів України, які проводив Інститут ботаніки НАНУ, показали, що там (на півдні й південному сході) крім ковили починають поширюватися й вологолюбніші рослини.
На тлі загальних позитивних характеристик слід відзначити зростання екстремальності атмосферних опадів – зливових, які частішають переважно в горах (інші регіони також зазнали цієї тенденції, але саме тут процес має найбільш негативні наслідки). З погляду змін клімату, найбільш уразливими є гірські райони Карпат і Криму, а також узбережжя Чорного й Азовського морів – це пов’язано з підняттям їх рівня та з антропогенним навантаженням у цих місцевостях. Окрім іншого, для них характерні і вторинне засолення (внаслідок зрошування. – Ред.), і просадкові деформації (просідання землі через зміни рівня ґрунтових і підземних вод тощо).
У. Т.: Чим це все може обернутися для сільського господарства?
– За тих темпів потепління, що були притаманні ХХ століттю, зміни переважно мають позитивний характер. Адже нині в атмосфері більшає вуглекислого газу (через антропогенний чинник), а рослини, як відомо, «годуються» СО2, для них він важливий, це одна зі складових реакції фотосинтезу. Експериментальні дослідження в європейських і американських наукових центрах показали, що з подвоєнням вмісту СО2 в атмосфері (до 560–600 млн-1) проти доіндустріальної епохи (1750–1850 років) покращується врожайність більшості аграрних культур майже на 15–30% і примноження біомаси флори природних екосистем – це рослини класу С3 (майже всі сільськогосподарські сорти, а також трави й дерева). Крім того, помічено, що з подвоєнням вмісту вуглекислого газу в атмосфері ці рослини стають стійкішими до мінливості температури й режиму опадів.
Читайте також: Для клімату гра скінчилась
У. Т.: Якими є прогнози на найближче майбутнє? Чи може йтися про реальну зміну кліматичного пояса в Україні?
– Відповідно до сценарних оцінок, до кінця ХХІ століття, якщо все відбуватиметься за сьогоднішніми тенденціями, температура підніметься на 1,5–2,5 °С. Для наших земель це не буде аж надто екстремально. Але згідно з певними іншими сценаріями потепління зросте на 3–4 °С, і тоді, за результатами математичного моделювання й за палеокліматичними реконструкціями, у деяких зонах на українській території (південний схід і схід) може наступити опустелювання через зсув північної периферії пояса субтропічних антициклонів в бік помірних широт і, зокрема, нашої країни.
У нас помірно-континентальний клімат. За умов потепління, які спостерігаємо нині, ми дещо наблизимося до морського типу. Наш клімат іще не морський, але стає менш континентальним, бо вирівнюється амплітуда сезонного ходу. Однак із потеплінням серйознішим, якщо, за песимістичними сценаріями, температура підніметься більш ніж на 3 °С, може бути загострення. Моделі показують, що в південних та південно-східних регіонах станеться аридизація кліматичних умов (тобто вони виявляться посушливими), а в північних та північно-західних, навпаки, збільшення вологості. Таке зростання контрастів, поглиблення диференціації на території України є досить несприятливим, однак за сучасних темпів потепління ці контрасти в нас, навпаки, зменшуються.
У. Т.: Останнім часом у нас почастішали сильні буревії. З чим це пов’язано?
– Із цього приводу є кілька думок. Перша з них така: саме через глобальне потепління, через те, що земну кліматичну систему розбалансовано, можуть статися збурення і проявиться низка небезпечних природних процесів. Але поки що остаточно цього не доведено.
За другою версією, ці явища випадкові. Коли озирнутися бодай на тисячу років, то такі катастрофи побачимо й раніше, їх зафіксовано в літописних матеріалах.
І третій варіант: нам здається, ніби вони почастішали тільки тому, що зараз ЗМІ активно висвітлюють усі ці ситуації. Це складне питання, ми намагалися в ньому просунутися, зробити надійну статистику. Звертались до записів в історичних манускриптах, аналізували свідчення, що лишилися в монастирях, де монахи ретельно все нотували. Виявили цікавий ефект: під час як потепління, так і похолодання активізується низка несприятливих явищ. І тільки в період між зростанням і падінням температур вони затухають. Може, й нині так відбувається.
Екологічні наслідки потепління ускладнено нашою недолугою діяльністю. Ми могли б пом’якшити для себе вплив декотрих несприятливих природних процесів – і в сільському господарстві, й у проектуванні міських забудов, і в спорудженні протипаводкових дамб тощо.
▪
|
Клімат творить історію: зміни кліматичних безпосередньо впливають на людську життєдіяльність
Від часів останнього великого льодовикого періоду (закінчився близько 10 тис. років до н. е.), за яким настав сприятливий для існування людини голоцен, у якому ми й живемо сьогодні, планета пройшла крізь не одну фазу епохальних кліматичних змін, які безпосередньо впливали на людську життєдіяльність.
|
|
 |
Клімат є одним із найважливіших чинників формування нашого навколишнього середовища. Він визначає не тільки характер ландшафту, рослинний і тваринний світ, а й можливості розвитку сільського господарства, демографічний стан та міграції цілих народів. Його глобальні зміни нерідко супроводжувалися піднесеннями й занепадами цілих етносів, держав і цивілізацій, загостренням боротьби за ресурси, поширенням різних девіантних явищ, таких як голод чи епідемії.
Планетарні кліматичні коливання впродовж 12 тис. років варіювалися від 0,5 ºС до 2 ºС угору й униз по температурній кривій. Ці, здавалося б, незначні зміни середньої температури земної кулі оберталися катастрофічними наслідками. Скажімо, похолодання на 0,5 ºС на регіональному кліматичниму рівні виявилось у зниженні температури на 8–10 ºС і спричиняло інші природні екстремуми.
Серед теорій впливу клімату на життєдіяльність людства є така, згідно з котрою періоди похолодання мобілізували його сили, вміння й навички для подолання несприятливих погодних умов. Саме на ці відтинки часу зазвичай припадали епохи становлення й розквіту імперій, централізації держав, відбувався технологічний і науковий прорив тощо. Водночас теплі періоди сприяли морально-психологічній релаксації народів, технологічному застоєві, послабленню державних організмів та їх дезінтеграції. Попри певну формальність цієї концепції кліматичного детермінізму, не варто відкидати природного складника в історії розвитку людських цивілізацій. Найчастіше клімат виступав одним із небагатьох чинників, таким собі натуральним імпульсом, який у комплексі з іншими підштовхував до певних суспільних змін.
Читайте також Обмежені ресурси: до 2030 року половина людства зіткнеться з нестачею води та сільськогосподарських земель
ЕКСТРЕМУМИ ТА МІГРАЦІЇ
Цивілізації зародилися саме в умовах холодного періоду, який припав на 4 тис. до н.е., активізувавши державотворчі процеси в Єгипті, Месопотамії та Індії. Стародавні суспільства за допомогою держави могли краще дати собі раду із природними стихіями, спорудивши складні іригаційні системи на базі великих річок для зрошування полів і налагодивши систему постачання, ніж розрізнені племена.
У господарському відношенні людина довгий час була тотально залежною від природно-кліматичних умов, зокрема від сезонних температурних коливань та рівня зволоження ґрунтів. Природний чинник був визначальним у розвитку сільського господарства (основи економіки аж до ХІХ століття), впливаючи на соціальну й політичну стабільність, демографічні показники. Неврожаї, зумовлені природно-метеорологічними змінами, спричиняли голод, спалахи епідемій, скорочення народжуваності й навіть політичні катаклізми (повстання, заворушення, громадянські війни та революції) тощо.
Приміром, за стародавньої доби кліматичні екстремуми призводили до міграцій цілих народів, що були змушені покидати свої насиджені території через неврожаї та голод у пошуках ресурсів для виживання. У період між 3100 і 500 роками до н. е. історики зафіксували 15 великих переселень племен і народів, викликаних погіршенням кліматичних умов, із них 13 – глобальним похолоданням і два – глобальним потеплінням. Тут можемо згадати й відоме арійське нашестя на півострів Індостан із посушливої Центральної Азії, яке знищило розвинену індо-хараппську цивілізацію і дало старт індоєвропейським народам, і дорійське вторгнення на Крит, що поклало край мінойській культурі, й розселення фінікійців у Середземномор’ї та етрусків у Італії, і навіть старозаповітні блукання євреїв Єгиптом у пошуках спасіння (родючих земель). Звичайно, кліматичний чинник був тут не єдиним, однак відігравав функцію своєрідного спускового механізму переселенських процесів.
Зрештою, саме зі значною аридизацією (посушенням) клімату в середині ІІ – першій половині І тисячоліття до н. е., зумовленою глобальним похолоданням, історики пов’язують появу номадичних (кочових) суспільств, які заполонили до початку нової ери чи не весь Євразійський континент. Центральноазійські степи довгий час були таким собі казаном, який виплеснув на поверхню історії кілька дюжин войовничих мандрівних народів. За спостереженням кліматологів, це одне з «найчутливіших» місць на планеті, де навіть незначні коливання середньої глобальної температури спричиняють справжній «кліматичний колапс».
У І столітті до н.е. розпочалося потепління, яке тривало з невеликими перервами до початку ІІ-го й увійшло в історію як римський кліматичний оптимум. У цей період середня температура планети й метеорологічні умови були дуже подібними до сучасних.
Обмеження ресурсів і підвищення агресивності так званих варварських племен унаслідок різкого похолодання ІІІ–VIII сторіччя призвели до падіння Римської імперії (476 рік) і Великого переселення народів. Останнє тривало до початку ІХ століття, яке ознаменувалося настанням нової фази в історії клімату – малого середньовічного оптимуму, що тривав до XIII століття. Покращення природно-кліматичних умов у бік потепління, краще зволоження ґрунтів сприяли нормалізації соціально-економічного укладу життя Європи та поступовому осіданню переселенців.
Хвилеподібно глобальне потепління зміщувалося з північного заходу на південний схід, досягнувши максимуму в Гренландії в Х, Ісландії – у XII, Нідерландах – у XIII й дійшовши до Східної Європи у XIV столітті. XIII-те відтак стало «золотим» часом для західноєвропейського землеробства, сприятливим для розвитку феодальних відносин і демографічного зростання. За свідченням хроністів, такі теплолюбні рослини, як виноград, оливи, гранат та інжир тоді вирощували навіть у нижній течії Рейну, а Англія серйозно розмірковувала над планами збільшення площ під виноградники. У Південному Ельзасі дерева узагалі не скидали листя на зиму, а в грудні дозрівала полуниця. Хоча в цей час також були спекотні та сухі літа, які приносили низькі врожаї та голод, одначе загалом IX–XIII століття фахівці вважають доволі добрим періодом для розвитку економіки. Малий середньовічний оптимум наклався й на політичну карту Європи, сприяючи децентралізації великих феодальних держав та їхньому вступові у тривалу епоху політичної роздробленості.
Читайте також Північ тане: Арктика нагрівається удвічі швидше за решту планети
ЗАМЕРЗЛИЙ ЧАС
Початок ХIV століття ознаменувався різким похолоданням на всій планеті, що з невеликими перервами (по кілька десятиліть) тривало аж до 1860-х років й увійшло в історію як малий льодовиковий період (МЛП). Такою назвою ця переломна в історії людства епоха завдячує виявленому науковцями фактові помітного розширення контурів льодовиків (зокрема альпійських у Європі) в часи пізнього середньовіччя та нового часу. В межах цієї тривалої доби глобального похолодання виділяють фази звичайних МЛП, короткотривалих потеплінь і гіпер-МЛП. Найсуворіший клімат упродовж цього часу був у 1580–1630-х та 1815–1860-х роках.
Окрім найбільшого від початку нової ери наступу зледеніння, у Європі спостерігалися сніжні й холодні зими, коли замерзали Балтійське, Чорне й Адріатичне моря, а лід не сходив на Мозелі, Темзі, Рейні, Дунаї й подекуди у Венеції впродовж чотирьох місяців. Ісландія потерпала від атак атлантичних «гігантів» і була змушена через катастрофічний вплив холоду зробити ставку на рибальство замість сільського господарства. Сильно занепали морські торговельні комунікації.
У цей період нерідко траплялися травневі заморозки й червневі снігопади, які разом із загалом вогкими літами призводили до частих падінь урожаїв, поширення голоду й епідемій. Особливо великий продовольчий дефіцит спостерігався в Європі у 1314–1316 роках, коли внаслідок складних кліматичних умов стрімко зросла смертність і подорожчав хліб. Зумовлений природними чинниками голод нерідко ставав причиною соціальних заворушень, повстань і бунтів, а також зростання побутового бандитизму.
Хоча пандемія «чорної смерті» (чуми) в 1347–1351 роках, яка забрала життя майже третини європейців, не була викликана суто кліматичними факторами, однак, за спостереженнями дослідників, саме тривалі паводки у Східному Китаї в 1340-х, внаслідок яких загинуло 8 млн тамтешнього населення, могли стати природним збудником цієї смертоносної хвороби, що дісталася до Європи через Шовковий шлях і середземноморських торгівців.
Незначне потепління, яке настало після першої фази МЛП, у 1360–1390-х роках, окрім м’якших зим і спекотних літ, принесло на континент також 17 зафіксованих істориками посух.
XV століття в німецькій літературі називають епохою запустіння (Wüstungen), бо страшні морози й суворі зими призвели тоді до вимирання, за різними оцінками, від 20 до% 60% жителів сіл у Центральній та Північній Європі. Внаслідок зледеніння Балтики й Адріатики до воєнного мистецтва тієї доби ввійшла практика боїв на крижаних полях. Зокрема, в листопаді 1495 року московський цар Іван ІІІ намагався взяти шведську фортецю Виборг, штурмуючи її із замерзлої затоки. Водночас північні купці пристосувалися до складних кліматичних умов, пересідаючи взимку з кораблів на сани. У повсякденне життя європейців малого льодовикового періоду міцно ввійшло проведення ярмарків, карнавалів та спортивних змагань на скутих морозом річках.
В економічному плані XV століття було одним із найбільш катастрофічних в історії: 40 зі 100 років були неврожайними, тобто голодними, причому впродовж 15 з них збіжжя взагалі не визрівало. Суворішання клімату й загострення боротьби за ресурси стали чинниками згортання феодальної роздробленості й посилення процесів політичної централізації країн Європи. Для протидії природним лихам необхідна була міцна й сильна державна влада, яка кристалізувалась у пізньому середньовіччі в абсолютистських монархіях.
Одноосібні володарі, на відміну від користолюбних феодалів, для підтримання опікунського реноме почали системно боротися з голодом, вживаючи різноманітних заходів для його подолання. Ті, хто не міг із цим упоратися, ставали цапами-відбувайлами. Зокрема, така доля спіткала московського царя Боріса Ґодунова на початку XVII століття, на правління якого припали аж чотири поспіль неврожайні роки, ставши природним каталізатором «смути» в історії Московії.
Читайте також Без паніки: кліматичні зміни можуть виявитися корисними для сільського господарства
РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗБУДНИК
Короткотривалий період спекотних 1635–1639 років, що настав після фази гіпер-МЛП (1580–1630), не тільки дав добрі врожаї, а й призвів до зниження рівня річок у Європі та зараження вод дизентерією, щó своєю чергою спровокувало епідемії та високу дитячу смертність.
Перше десятиліття 1640-х виявилося холоднішим. Його суворі зими були особливо показовими у сенсі впливу клімату на соціально-політичну картину Старого світу. За свідченнями істориків, викликаний несприятливими природними умовами неврожай та різке зростання цін на пшеницю у 1648–1650 роках загострили народне невдоволення відразу в кількох європейських країнах, і це вилилось у хвилі революцій в Україні, Нідерландах, Франції, Неаполі, Каталонії, Португалії та Англії. Звичайно, всі ці події не мають спільного метеорологічного знаменника, а неврожаї та подорожчання траплялись і раніше, не призводячи до якихось політичних наслідків. Однак саме в цей час кліматичні чинники наклалися на комплекс інших – соціального, політичного, національного, релігійного та економічного характеру, давши насамкінець революційний сплеск.
Палеокліматолог Емманюель Ле Руа Ладюрі виводить агрометеорологічне коріння Великої французької революції 1789 року, революції 1830-го та європейської Весни народів 1848–1849 років, розглядаючи вплив клімату на врожайність і рівень цін на хліб як певні індикатори народного невдоволення та «спускові важелі» заворушень.
Кінець XVII століття, що був позначений так званим пізнім мінімумом Маундера (періодом похолодання, котрий спричинило зниження сонячної активності), особливо запам’ятався в історії Європи голодними й холодними 1693–1694 роками у Франції та 1697-м у Скандинавії, Шотландії і Фінляндії. В останній кількість населення скоротилася майже на 20%, а у Франції людські втрати становили 1,3 млн. осіб.
Читайте також: Нова кліматична ера: глобальне потепління може мати для України як негативні, так і позитивні наслідки
Однак справжня природна аномалія трапилася в 1708–1709 роках. Тоді наступила «велика зима», яку можна спостерігати лише раз на 500 років. Різкість похолодання вражаюча – середня температура в Європі тоді знизилася відразу на 3 ºС, на південь насунулася хвиля арктичного полярного вітру з температурою -20 ºС і швидкістю 40 км/год. Окрім знищення зернових, оливкових і виноградників, подорожчання продовольства, замерзлих річок на півдні Європи та високої смертності населення, вона також відіграла одну із ключових ролей в історичних подіях, які відбувалися на території України. Арктичний холод упродовж кількох місяців винищив практично половину шведської армії Карла XII під час перебування в Україні, що, зрештою, і визначило її поразку разом з українськими військами Івана Мазепи в Полтавській битві у червні 1709 року.
СТРІМКЕ ПОТЕПЛІННЯ
Зменшення площ глетчерів, а з ним і закінчення малого льодовикового періоду спричинили теплі літа й менш сніжні зими, які настали у другій половині ХІХ століття. У цей період із розвитком комунікацій, міжнародної торгівлі та системи постачання остаточно відійшла в минуле асоціація між «зерном» і «бунтом». Надалі заворушення та революційні ситуації не мали нічого спільного з агрокліматичними коливаннями, за винятком хіба що холодної зими 1916–1917 років, яка смертельно уразила на третьому році війни економічно слабку імперію Романових.
Глобальне потепління (а згодом і парниковий ефект, який його підсилює) настало після 1896 року, а особливо від 1911-го, і триває до сьогодні. Упродовж десятиліть середня планетарна температура збільшувалась в арифметичній прогресії в 1911–1920, 1921–1930 та 1931–1940 роках. У цей час людство зіткнулося з додатковою раніше незнаною теплотою, що не була схожа на наслідок метеорологічних коливань попередніх століть.
У 1931–1950 роках настав кліматичний оптимум, якого, однак, до кінця не відчули на планеті через Другу світову війну. Впродовж цього періоду було лише три «великі зими», дві з яких безпосередньо вплинули на історію. Йдеться про сувору зиму 1939–1940 років, яка стала на заваді радянському вторгненню до Фінляндії, та 1941–1942-го, в якій «генерал мороз» уже виступив на боці Червоної армії проти Вермахту.
Глобальне потепління стало найочевиднішим наприкінці ХХ століття. У 1988, 1989, 1990 роках було зафіксовано справжні стрибки температур зими, весни, літа й усього року, а 1990-ті стали найтеплішими за все ХХ століття. На початку ХХІ-го кульмінацією цих процесів стали спекотні літа 2003, 2006 та 2010 років середня температура яких була найвищою за всю погодну історію планети.
Планетарні кліматичні коливання впродовж 12 тис. років варіювалися від 0,5 ºС до 2 ºС угору й униз по температурній кривій. Ці, здавалося б, незначні зміни середньої температури земної кулі оберталися катастрофічними наслідками. Скажімо, похолодання на 0,5 ºС на регіональному кліматичниму рівні виявилось у зниженні температури на 8–10 ºС і спричиняло інші природні екстремуми.
Серед теорій впливу клімату на життєдіяльність людства є така, згідно з котрою періоди похолодання мобілізували його сили, вміння й навички для подолання несприятливих погодних умов. Саме на ці відтинки часу зазвичай припадали епохи становлення й розквіту імперій, централізації держав, відбувався технологічний і науковий прорив тощо. Водночас теплі періоди сприяли морально-психологічній релаксації народів, технологічному застоєві, послабленню державних організмів та їх дезінтеграції. Попри певну формальність цієї концепції кліматичного детермінізму, не варто відкидати природного складника в історії розвитку людських цивілізацій. Найчастіше клімат виступав одним із небагатьох чинників, таким собі натуральним імпульсом, який у комплексі з іншими підштовхував до певних суспільних змін.
Читайте також Обмежені ресурси: до 2030 року половина людства зіткнеться з нестачею води та сільськогосподарських земель
ЕКСТРЕМУМИ ТА МІГРАЦІЇ
Цивілізації зародилися саме в умовах холодного періоду, який припав на 4 тис. до н.е., активізувавши державотворчі процеси в Єгипті, Месопотамії та Індії. Стародавні суспільства за допомогою держави могли краще дати собі раду із природними стихіями, спорудивши складні іригаційні системи на базі великих річок для зрошування полів і налагодивши систему постачання, ніж розрізнені племена.
У господарському відношенні людина довгий час була тотально залежною від природно-кліматичних умов, зокрема від сезонних температурних коливань та рівня зволоження ґрунтів. Природний чинник був визначальним у розвитку сільського господарства (основи економіки аж до ХІХ століття), впливаючи на соціальну й політичну стабільність, демографічні показники. Неврожаї, зумовлені природно-метеорологічними змінами, спричиняли голод, спалахи епідемій, скорочення народжуваності й навіть політичні катаклізми (повстання, заворушення, громадянські війни та революції) тощо.
Приміром, за стародавньої доби кліматичні екстремуми призводили до міграцій цілих народів, що були змушені покидати свої насиджені території через неврожаї та голод у пошуках ресурсів для виживання. У період між 3100 і 500 роками до н. е. історики зафіксували 15 великих переселень племен і народів, викликаних погіршенням кліматичних умов, із них 13 – глобальним похолоданням і два – глобальним потеплінням. Тут можемо згадати й відоме арійське нашестя на півострів Індостан із посушливої Центральної Азії, яке знищило розвинену індо-хараппську цивілізацію і дало старт індоєвропейським народам, і дорійське вторгнення на Крит, що поклало край мінойській культурі, й розселення фінікійців у Середземномор’ї та етрусків у Італії, і навіть старозаповітні блукання євреїв Єгиптом у пошуках спасіння (родючих земель). Звичайно, кліматичний чинник був тут не єдиним, однак відігравав функцію своєрідного спускового механізму переселенських процесів.
Зрештою, саме зі значною аридизацією (посушенням) клімату в середині ІІ – першій половині І тисячоліття до н. е., зумовленою глобальним похолоданням, історики пов’язують появу номадичних (кочових) суспільств, які заполонили до початку нової ери чи не весь Євразійський континент. Центральноазійські степи довгий час були таким собі казаном, який виплеснув на поверхню історії кілька дюжин войовничих мандрівних народів. За спостереженням кліматологів, це одне з «найчутливіших» місць на планеті, де навіть незначні коливання середньої глобальної температури спричиняють справжній «кліматичний колапс».
У І столітті до н.е. розпочалося потепління, яке тривало з невеликими перервами до початку ІІ-го й увійшло в історію як римський кліматичний оптимум. У цей період середня температура планети й метеорологічні умови були дуже подібними до сучасних.
Обмеження ресурсів і підвищення агресивності так званих варварських племен унаслідок різкого похолодання ІІІ–VIII сторіччя призвели до падіння Римської імперії (476 рік) і Великого переселення народів. Останнє тривало до початку ІХ століття, яке ознаменувалося настанням нової фази в історії клімату – малого середньовічного оптимуму, що тривав до XIII століття. Покращення природно-кліматичних умов у бік потепління, краще зволоження ґрунтів сприяли нормалізації соціально-економічного укладу життя Європи та поступовому осіданню переселенців.
Хвилеподібно глобальне потепління зміщувалося з північного заходу на південний схід, досягнувши максимуму в Гренландії в Х, Ісландії – у XII, Нідерландах – у XIII й дійшовши до Східної Європи у XIV столітті. XIII-те відтак стало «золотим» часом для західноєвропейського землеробства, сприятливим для розвитку феодальних відносин і демографічного зростання. За свідченням хроністів, такі теплолюбні рослини, як виноград, оливи, гранат та інжир тоді вирощували навіть у нижній течії Рейну, а Англія серйозно розмірковувала над планами збільшення площ під виноградники. У Південному Ельзасі дерева узагалі не скидали листя на зиму, а в грудні дозрівала полуниця. Хоча в цей час також були спекотні та сухі літа, які приносили низькі врожаї та голод, одначе загалом IX–XIII століття фахівці вважають доволі добрим періодом для розвитку економіки. Малий середньовічний оптимум наклався й на політичну карту Європи, сприяючи децентралізації великих феодальних держав та їхньому вступові у тривалу епоху політичної роздробленості.
Читайте також Північ тане: Арктика нагрівається удвічі швидше за решту планети
ЗАМЕРЗЛИЙ ЧАС
Початок ХIV століття ознаменувався різким похолоданням на всій планеті, що з невеликими перервами (по кілька десятиліть) тривало аж до 1860-х років й увійшло в історію як малий льодовиковий період (МЛП). Такою назвою ця переломна в історії людства епоха завдячує виявленому науковцями фактові помітного розширення контурів льодовиків (зокрема альпійських у Європі) в часи пізнього середньовіччя та нового часу. В межах цієї тривалої доби глобального похолодання виділяють фази звичайних МЛП, короткотривалих потеплінь і гіпер-МЛП. Найсуворіший клімат упродовж цього часу був у 1580–1630-х та 1815–1860-х роках.
Окрім найбільшого від початку нової ери наступу зледеніння, у Європі спостерігалися сніжні й холодні зими, коли замерзали Балтійське, Чорне й Адріатичне моря, а лід не сходив на Мозелі, Темзі, Рейні, Дунаї й подекуди у Венеції впродовж чотирьох місяців. Ісландія потерпала від атак атлантичних «гігантів» і була змушена через катастрофічний вплив холоду зробити ставку на рибальство замість сільського господарства. Сильно занепали морські торговельні комунікації.
У цей період нерідко траплялися травневі заморозки й червневі снігопади, які разом із загалом вогкими літами призводили до частих падінь урожаїв, поширення голоду й епідемій. Особливо великий продовольчий дефіцит спостерігався в Європі у 1314–1316 роках, коли внаслідок складних кліматичних умов стрімко зросла смертність і подорожчав хліб. Зумовлений природними чинниками голод нерідко ставав причиною соціальних заворушень, повстань і бунтів, а також зростання побутового бандитизму.
Хоча пандемія «чорної смерті» (чуми) в 1347–1351 роках, яка забрала життя майже третини європейців, не була викликана суто кліматичними факторами, однак, за спостереженнями дослідників, саме тривалі паводки у Східному Китаї в 1340-х, внаслідок яких загинуло 8 млн тамтешнього населення, могли стати природним збудником цієї смертоносної хвороби, що дісталася до Європи через Шовковий шлях і середземноморських торгівців.
Незначне потепління, яке настало після першої фази МЛП, у 1360–1390-х роках, окрім м’якших зим і спекотних літ, принесло на континент також 17 зафіксованих істориками посух.
XV століття в німецькій літературі називають епохою запустіння (Wüstungen), бо страшні морози й суворі зими призвели тоді до вимирання, за різними оцінками, від 20 до% 60% жителів сіл у Центральній та Північній Європі. Внаслідок зледеніння Балтики й Адріатики до воєнного мистецтва тієї доби ввійшла практика боїв на крижаних полях. Зокрема, в листопаді 1495 року московський цар Іван ІІІ намагався взяти шведську фортецю Виборг, штурмуючи її із замерзлої затоки. Водночас північні купці пристосувалися до складних кліматичних умов, пересідаючи взимку з кораблів на сани. У повсякденне життя європейців малого льодовикового періоду міцно ввійшло проведення ярмарків, карнавалів та спортивних змагань на скутих морозом річках.
В економічному плані XV століття було одним із найбільш катастрофічних в історії: 40 зі 100 років були неврожайними, тобто голодними, причому впродовж 15 з них збіжжя взагалі не визрівало. Суворішання клімату й загострення боротьби за ресурси стали чинниками згортання феодальної роздробленості й посилення процесів політичної централізації країн Європи. Для протидії природним лихам необхідна була міцна й сильна державна влада, яка кристалізувалась у пізньому середньовіччі в абсолютистських монархіях.
Одноосібні володарі, на відміну від користолюбних феодалів, для підтримання опікунського реноме почали системно боротися з голодом, вживаючи різноманітних заходів для його подолання. Ті, хто не міг із цим упоратися, ставали цапами-відбувайлами. Зокрема, така доля спіткала московського царя Боріса Ґодунова на початку XVII століття, на правління якого припали аж чотири поспіль неврожайні роки, ставши природним каталізатором «смути» в історії Московії.
Читайте також Без паніки: кліматичні зміни можуть виявитися корисними для сільського господарства
РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗБУДНИК
Короткотривалий період спекотних 1635–1639 років, що настав після фази гіпер-МЛП (1580–1630), не тільки дав добрі врожаї, а й призвів до зниження рівня річок у Європі та зараження вод дизентерією, щó своєю чергою спровокувало епідемії та високу дитячу смертність.
Перше десятиліття 1640-х виявилося холоднішим. Його суворі зими були особливо показовими у сенсі впливу клімату на соціально-політичну картину Старого світу. За свідченнями істориків, викликаний несприятливими природними умовами неврожай та різке зростання цін на пшеницю у 1648–1650 роках загострили народне невдоволення відразу в кількох європейських країнах, і це вилилось у хвилі революцій в Україні, Нідерландах, Франції, Неаполі, Каталонії, Португалії та Англії. Звичайно, всі ці події не мають спільного метеорологічного знаменника, а неврожаї та подорожчання траплялись і раніше, не призводячи до якихось політичних наслідків. Однак саме в цей час кліматичні чинники наклалися на комплекс інших – соціального, політичного, національного, релігійного та економічного характеру, давши насамкінець революційний сплеск.
Палеокліматолог Емманюель Ле Руа Ладюрі виводить агрометеорологічне коріння Великої французької революції 1789 року, революції 1830-го та європейської Весни народів 1848–1849 років, розглядаючи вплив клімату на врожайність і рівень цін на хліб як певні індикатори народного невдоволення та «спускові важелі» заворушень.
Кінець XVII століття, що був позначений так званим пізнім мінімумом Маундера (періодом похолодання, котрий спричинило зниження сонячної активності), особливо запам’ятався в історії Європи голодними й холодними 1693–1694 роками у Франції та 1697-м у Скандинавії, Шотландії і Фінляндії. В останній кількість населення скоротилася майже на 20%, а у Франції людські втрати становили 1,3 млн. осіб.
Читайте також: Нова кліматична ера: глобальне потепління може мати для України як негативні, так і позитивні наслідки
Однак справжня природна аномалія трапилася в 1708–1709 роках. Тоді наступила «велика зима», яку можна спостерігати лише раз на 500 років. Різкість похолодання вражаюча – середня температура в Європі тоді знизилася відразу на 3 ºС, на південь насунулася хвиля арктичного полярного вітру з температурою -20 ºС і швидкістю 40 км/год. Окрім знищення зернових, оливкових і виноградників, подорожчання продовольства, замерзлих річок на півдні Європи та високої смертності населення, вона також відіграла одну із ключових ролей в історичних подіях, які відбувалися на території України. Арктичний холод упродовж кількох місяців винищив практично половину шведської армії Карла XII під час перебування в Україні, що, зрештою, і визначило її поразку разом з українськими військами Івана Мазепи в Полтавській битві у червні 1709 року.
СТРІМКЕ ПОТЕПЛІННЯ
Зменшення площ глетчерів, а з ним і закінчення малого льодовикового періоду спричинили теплі літа й менш сніжні зими, які настали у другій половині ХІХ століття. У цей період із розвитком комунікацій, міжнародної торгівлі та системи постачання остаточно відійшла в минуле асоціація між «зерном» і «бунтом». Надалі заворушення та революційні ситуації не мали нічого спільного з агрокліматичними коливаннями, за винятком хіба що холодної зими 1916–1917 років, яка смертельно уразила на третьому році війни економічно слабку імперію Романових.
Глобальне потепління (а згодом і парниковий ефект, який його підсилює) настало після 1896 року, а особливо від 1911-го, і триває до сьогодні. Упродовж десятиліть середня планетарна температура збільшувалась в арифметичній прогресії в 1911–1920, 1921–1930 та 1931–1940 роках. У цей час людство зіткнулося з додатковою раніше незнаною теплотою, що не була схожа на наслідок метеорологічних коливань попередніх століть.
У 1931–1950 роках настав кліматичний оптимум, якого, однак, до кінця не відчули на планеті через Другу світову війну. Впродовж цього періоду було лише три «великі зими», дві з яких безпосередньо вплинули на історію. Йдеться про сувору зиму 1939–1940 років, яка стала на заваді радянському вторгненню до Фінляндії, та 1941–1942-го, в якій «генерал мороз» уже виступив на боці Червоної армії проти Вермахту.
Глобальне потепління стало найочевиднішим наприкінці ХХ століття. У 1988, 1989, 1990 роках було зафіксовано справжні стрибки температур зими, весни, літа й усього року, а 1990-ті стали найтеплішими за все ХХ століття. На початку ХХІ-го кульмінацією цих процесів стали спекотні літа 2003, 2006 та 2010 років середня температура яких була найвищою за всю погодну історію планети.
четвер, 2 серпня 2012 р.
Моя асиміляція. Як ставали українцями в УРСР епохи застою
31.07.2012 _ kerbasi.livejournal.com
Версія для друкуКоментарі6
Підручник для 8-го класу радянської середньої школи 1970-80-их років
Асиміляційний потенціал України ще діяв навіть за часів Щербицького-Брежнєва. Завдяки цьому потенціалу в деякої частини людей з російськомовних родин і навіть без очевидного українського походження раптом проростало усвідомлення себе українцями.
Я народився у сім’ї, яка мала типовий совітський інтернаціоналістичний і дещо імперський дух. В анамнезі - етнічні росіяни, і малороси. Малороси не в сучасному принизливому, меншовартісному сенсі, а як у формулі про самодержця Всєя Русі, Велікія, Бєлия і Малия.
Української етнічності в нас і сліду не було (як і російської, до речі). Втім, мій ранній, дитячий досвід налічував такі явища:
- перша книжка, яку, я пам’ятаю, свідомо читав, була про пригоди якогось динозаврика українською мовою. Запам’яталася фраза: "Ой! Не смикайте за хвіст"!
- літери вчив по газетних заголовках (російською), але мене навчили також українським – з партійних гасел на дахах багатоповерхівок та з магазинних вивісок, з них же перший лексикон "дорослої" лексики
- піаніно "Україна" з літерою "ї", як важливий знак на розгалуженні доріг: рос./укр.
- обласне радіо та перша програма: Говорить Миколаїв! Говорить Київ! – я довго не міг второпати, що то таке "Київ". Київ не був найважливішим напрямком для подорожей тодішніх миколаївців, до того ж я чув його не як "Київ", а як якийсь "Киюх". Загадку цього Киюха я прояснив вже у школі. Але все одно – це автентика.
- Великий подив, що родичі з Росії, які одного разу приїхали в літо перед тим, як я пішов до школи (1975 рік), не знають, що таке "взуття", "печиво", "цукерки".
Але не все було так безхмарно українофільське:
- Мій великий подив у другому класі, коли ми почали вивчати предмет з назвою "рідна мова". Рідна???
- Як не хотілося ж виконувати "зайві" домашні завдання, особливо, якщо півкласу гуляють! До того ж мову мертву - хто нею розмовляє, крім радіо та окремих людей, з якими можна спілкувтися і без зайвих уроків?
Зрештою совєтсько-імперський батько переконує вивчати "рідну" мову, бо вона є ключем до всіх слов’янських мов - значно кращим ключем, ніж рідна (без лапок). До того ж, у нас є "рідна" у лапках, а в росіян немає "рідної" у лапках, в них тільки рідна без лапок, тому ми краще тренуємо наш розум, можемо більше різних книжок читати, мультиків дивитися, з більшим розмаїттям людей спілкуватися.
Батько переповідав історію, як на виставці в Одесі він розмовляв з канадцем, який українською говорив, а російську майже не розумів, а говорити і поготів не міг.
Вже за незалежності батько став одним з ініціаторів (щоправда дуже нечисленного) руху за "другу державну". Коли я його назвав українофобом, він здивувався: "Какой я українофоб?! Для меня, вообще, язык не имеет значения. Никакого! И не забывай, благодаря кому ты стал, гм... украинофилом"!
Ну, і не можна не згадати тодішній гімн спротиву: "шол хохол – насрал на пол, шол кацап – зубами цап", який ми проголошували, коли звільнені від української мови учні, гуляючи на шкільному подвір’ї, кидали нам у вікно: "А хохли пашут, как негри, а белиє люді – іграют в футбол"!
 |
| Підручники з української літератури радянських часів переважно були присвячені соціальним негараздам села кінця XIX-початку XX сторіччя. Видання 1980 року. Фото: "Вікіпедія" |
Але не тільки з батьківського дивацтва та з вуличного "від протилежного" проростала українськість. Хоч і віддає шароварщиною та культпросвітом, але тиждень української мови у грудні, до дня утворення УРСР, саме наприкінці другої чверті був просто феєричним карнавалом порівняно з іншими понурими пропагандистськими акціями.
Та й закінчувався він загальношкільним поїданням вареників у спортивній залі (тоді ще не було актової зали, як побудували – кудись зник той етно-карнавал і вареники, але я тоді вже закінчував школу).
У мене є у френдах ще кілька осіб з мого міста. Отже, я не дивний виняток. Я не знайомий з ними у реалі, але можу стверджувати, що їхня українськість не є похідною ностальгії за канікулами у дідуся в селі. Це значно глибший феномен.
Ці всі спогади і міркування власне до того, що ще у 70-ті та 80-ті роки минулого століття, в які проходило наше дитинство, український мовно-культурний континуум ще мав асиміляційний потенціал. Звісно, загальний тренд складався у напрямку русо-совєтизації, але й протиток також мав місце.
Я підкреслюю слово "асиміляційний", бо про жодне "повернення до коріння" й мови не може бути для тих, хто народився в русифікованих батьків та не знав ніякої іншої культури, ніж совітська. Жоден дідусь у селі не міг змінити загального культурного поля, яке було інтернаціоналістичним, атеїстичним та совітськокультурним.
Може, в менших містах, на "корінних" українських землях з менш мілітаризованим середовищем, з менш глобалістичним культурним вектором (морська галузь завжди була глобальною, навіть до винаходу слова "глобалізація" і жодна засекреченість міста цьому не могла стати на заваді) можна вести мову про якесь коріння, але Миколаїв завжди мав характерний імперський покров, самобутню місцеву вуличну культуру, глобалістично налаштовану інтелігенцію і відносно новоприбулий масив населення.
Отже, а-си-мі-ля-ці-я. І Україна була здатна декого асимільовувати!
* * *
Цей асиміляційний потенціал України ще діяв навіть за часів Щербицького-Брежнєва. Завдяки цьому потенціалу в деякої частини людей з російськомовних родин і навіть без очевидного українського походження раптом проростало усвідомлення себе українцями і сильний сентимент до української мови.
Звісно, були й потужні зворотні тренди, і в цілому ситуація йшла у напрямку повної русифікації, але не лінійно, і не семимильними кроками.
Цікаво, що я не пригадую, щоб вчительки української мови якось сприяли асиміляції в українському напрямку. Оксана Забужко в своїх "Польових дослідженнях…" зауважує, що у спогадах багатьох людей вчителька української мови це найчастіше людина з поганим характером. Чи не через безперспективність свого заняття? Власне мої вчительки повністю чи частково відповідали цьому образу.
З другого по третій клас української мене вчила та ж сама вчителька, що і решті предметів. Від неї йшло забагато пафосу та екзальтованих інтонацій. Власне, весь цей набір калинова-солов’їна-милозвучна-мелодична.
Не можу сказати, що це мене особливо дратувало, скоріш дивувало, бо на російській чи англійській такого пафосу не було. Англійську я вивчав з першого класу, це була, як тоді казали, школа з "англійських ухилом". Там все було просто: російська – мова Леніна, англійська – мова міжнародна.
Серйозно мову викладала вже наступна вчителька, з четвертого класу. Вона була людиною доволі холодною та відстороненою від учнів, і взагалі, здається, не обтяжувала себе розшифровкою кодів мислення своїх учнів та вивченням їхніх прізвищ та імен.
В неї також було трохи пафосу, на цей раз у наполяганні на міфі, що українська є наймилозвучнішою мовою у світі, поруч з італійською. Суто з мовознавчної точки зори це все суцільні бздури, як про італійську, так і про українську. Я тоді ще не захопився мовознавством, але якісь зародки критичного мислення не дозволяли приймати ці високі слова.
Втім, саме як вчитель-предметник вона була професіоналом. Їй я завдячую тим, що відокремив слобідський суржик від літературної мови. На жаль, вона мене не довчила, бо пішла на пенсію посеред мого сьомого класу. Якби довчила, то мої навички з української мови були б значно кращими.
Наступна вчителька була взірцевою карикатурою. Згідно з її власними байками, вона була перспективною спортсменкою, тобто вчилася номінально, вчилася на вчительку хімії, але щось сталося з її здоров’ям, і до викладання хімії її не допустила медкомісія, тому довелося їй перекваліфіковуватися.
Навіть нічого особливого не можу про неї згадати. Вона спілкувалася суцільним набором штампів з підручників. Була передбачувана до нудоти. Особливо, це було відчутно на уроках літератури. Поганий окопний політрук…
 |
| Обкладинка дитячого блокбастеру "Тореадори з Васюківки" видання 1984 року. Цією книгою видавництво "Радянська школа" зробило для асиміляції російськомовних підлітків не менше, ніж сама радянська школа. Фото: bookbox.com.ua |
Як все нелінійно розвивалося з русифікацією, так само нелінійно йшли процеси й у моїй голові. Влітку перед десятим класом (10-річна освіта) батько вивіз мене на море. Поблизу його заводської бази відпочинку знаходилася база "Трембіта" - якогось ліспромгоспу з Хмельниччини, якщо не помиляюся.
Одного дня ми поїхали катером на екскурсію на острів Березань. Поряд із нами сидів також батько з сином років десяти з "Трембіти". Вони розмовляли довершеною українською. Я тоді ще сказав своєму батькові, що цей хлопчик виросте позбавленим можливостей, якщо спілкуватиметься тільки українською. На що батько відповів мені, що я це я дурень, і тому матиму обмежені можливості.
Вже через рік, на початку першого семестру в інституті я зайшов до книгарні і раптом побачив посібник з української мови для абітурієнтів. Я поперегортав сторінки і раптом відчув, що це вже не потрібно. Не у сенсі, що мені не потрібно, а що більше ніколи я не складатиму іспитів з тієї мови, вона не знадобиться мені на роботі, володіння нею не даватиме жодних переваг у робочому житті. Ця мова – це суто моя особиста справа.
Мені стало одразу якось дуже сумно аж до сліз. Я купив того посібника, і за наступні кілька тижнів проковтнув начебто то був художній твір з карколомним сюжетом.
А ще через рік були два роки в армії, де мені добряче потрощили зуби за те, що я "хахол проклятий" і виправляю "всє ми русскіє – какая разніца" на "я – нє руській, я - украинец". Звідти я повернувся, мабуть, не зовсім націоналістом, але з чітким усвідомленням: я – українець, а кого це не влаштовує, хай стережуться, щоб я їм не створив підстав для їхніх прокльонів.
Підписатися на:
Дописи (Atom)