Академія, яку заснував Скоропадський У жовтні 1941 року в зайнятому німцями Києві здійснюється спроба відновити діяльність Української Академії наук. Академіки, котрі залишилися в місті, разом з професорами проводять збори, на яких президентом Академії обрано Володимира Плотникова. Відновлюють діяльність декілька академічних інститутів. Це була свідома позиція людей, які навіть в тих тяжких умовах намагалися не дати загинути науці.

Діяльність гетьмана Павла Скоропадського можна оцінювати по-різному. Для цього існують вагомі підстави: надто непростим, неординарним був цей політичний діяч, надто суперечливими – його вчинки.
Та і як підрахувати плюси й мінуси гетьманського правління, коли у наступні страхітливі роки війни всіх проти всіх від Української держави Скоропадського мало що залишилося, крім спогадів учасників подій (далеко не всіх, бо багато люду загинуло, померло від голоду і хвороб та з тих чи інших причин замкнуло вуста печаткою мовчання) та документів (також далеко не всіх, бо рукописи, може, й не горять, а от документи нерідко невідь куди зникають)...
Проте був у діяльності Скоропадського як державного очільника той позитив, що не викликає сумнівів ні в кого (звісно, якщо ви не є несамовитим імперським шовіністом чи комуністом) – створення Академії наук.
Перші кроки
Власне, ідея створення такої Академії існувала вже тривалий час, і спочатку Наукове Товариство імені Шевченка у Львові, а потім Українське Наукове Товариство у Києві мислилися їхніми засновниками та членами як прообрази найвищого українського наукового зібрання. З квітня 1917 року Центральна Рада починає працювати над документами про створення Академії наук; але далі обговорень справа не просувається. Ба більше: в колах соціалістів домінує думка, що така Академія має бути суто гуманітарною установою, бо, мовляв, серед науковців-природничників недостатньо «щирих українців» (читай – учених із соціалістичним світоглядом). Ідея була підхоплена урядом Скоропадського: на пропозицію міністра освіти та мистецтва Миколи Василенка була створена спеціальна комісія, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 року розробила законопроект про заснування УАН. Тепер ішлося про повноцінну Академію, яка мала охоплювати всі основні сфери науки.
14 листопада законопроект був затверджений гетьманом. Зверніть увагу: в один день із сакраментальною «Грамотою про федерацію» з Росією. Справді, українці – люди унікальні: нерідко два, а то й три гетьмани сусідять в одній-однісінькій державній голові…
Урочисте відкриття Української Академії наук відбулося 24 листопада, а перші робочі загальні збори – 27 листопада 1918 року. За статутом, Академія мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, у подальшому членів мали обирати ці академіки. Першими академіками були призначені історики Д.Багалій та О.Левицький, економісти М.Туган-Барановський та В.Косинський, сходознавці А.Кримський та М.Петров, лінгвіст С.Смаль-Стоцький, геологи В.Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, правознавець Ф.Тарановський, фахівець з теоретичної механіки С. Тимошенко. На президента Академії Скоропадський запросив Михайла Грушевського, але він відмовився. Відтак установче спільне зібрання 27 листопада обрало президентом УАН Володимира Вернадського, а неодмінним секретарем – Агатангела Кримського.
Пізніше Вернадський згадував про початок роботи УАН: «На цьому засіданні я був вибраний одноголосно закритим балотуванням Президентом-головою Української Академії наук. Дмитро Багалій – віце-президентом, а Агатангел Кримський – неодмінним секретарем. Наступного дня після моїх виборів я надрукував у київських газетах листа про вихід мій з Партії народної волі, членом якої і членом центрального комітету якої я був з самого її заснування. Я зробив цей крок, оскільки вважав і вважаю принципово, що президент Академії наук не повинен належати до якоїсь політичної партії на час свого президентства… Дружно та енергійно пішла творча робота нової Академії наук. Планів було багато. Я зараз же почав створювати експериментальну базу з геохімії і біогеохімії, над якими після мого приїзду в Київ я весь час неухильно працював. Я зробив доповідь на засіданні Фізико-математичного відділення Української Академії наук про значення живої речовини в геохімії. Була прийнята тематика експериментальної роботи в цій галузі. Це був початок Біогеохімічної лабораторії і експериментальної роботи з біогеохімії. Тут робота йшла в воєнних умовах, але ми все ж таки одержували результати. Молодий хімік Науменко під моїм керівництвом поставив досліди в лабораторії цукрозаводчиків. Він був офіцер, і під час однієї з тривог був убитий. Велика частина дослідів загинула, колби лопнули від морозу, але один з контрольних дослідів зберігся і був доведений до кінця Оглоблиним, дуже талановитим ентомологом з хімічним ухилом».
Коли Володимир Вернадський через кілька років по закінченню війни всіх проти всіх, уже полишивши Україну, доповів у Парижі результати тих київських дослідів 1918-19 років, вони викликали сенсацію…
Одразу ж було визначено, що видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її дійсними членами могли стати не тільки громадяни Української Держави, а й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці також могли стати українськими академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН. Гетьманський уряд ще встиг виділити кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та інших установ академії: на початку в ній було три інститути, 15 комісій і Національна бібліотека (сьогодні вона заслужено носить ім’я Вернадського).
Ще якихось 20 років тому ювілей Академії відзначали не в листопаді і роком її заснування вважався не 1918, а 1919 рік. Бо ж визнати нерадянське коріння найповажнішої наукової установи УРСР було неможливо. Відтак заснування НАНУ прив’язували не до указу гетьмана Павла Скоропадського, а до акту радянської влади, яким підтверджувалися права Академії на будинок по вулиці Володимирській де й сьогодні міститься її Президія.
Невідомий президент
Хоча більшовики й поставили УАН (згодом ВУАН, потім АН УРСР) під свій контроль – до початку 1930-х частковий, потім повний – вони змушені були зважати на певні академічні традиції, зокрема, на те, що очолювати Академію має не партійний ідеолог, а справжній науковець. Після Вернадського, як зазначає Вікпедія, президентами Академії були Микола Василенко (1921–1922) – той самий, котрий доклав чималих зусиль  до її створення, Орест Левицький (1922), Володимир Липський (1922–1928), Дмитро Заболотний (1928–1929), Олександр Богомолець (1930–1946), Олександр Палладін (1946–1962), Борис Патон (з 1962 року і до сьогодні); Борис Євгенович Патон народився у день перших загальних зборів УАН, 27 листопада 1818 року…
У Вікіпедії, де, здавалося б, відсутня цензура, немає інформації про ще одного визначного науковця, котрий також був президентом Академії.
Трагічний 1941 рік. Після початку радянсько-німецької війни Академію наук УРСР поспішно евакуюють на схід. Евакуйовують не тільки тих, хто може принести якусь користь у боротьбі з нацистами, конструюючи нову зброю чи пишучи полум‘яні пропагандистські тексти. Вивозять і тих, хто, як вважають, в силу свого походження чи ранішої позиції може виявитися недостатньо стійким. Проти їхньої волі вивозять старих Кирила Студинського, Агатангела Кримського, й сліди обох корифеїв української науки губляться в таборах Північного Казахстану.
Але певне число академіків залишається на окупованій нацистами території, в Києві й у Львові. І не лише академіки, а й професори та доценти. Тож у жовтні 1941 року в зайнятому німцями Києві здійснюється спроба відновити діяльність Української Академії наук. Академіки, котрі залишилися в місті, разом з професорами проводять збори, на яких президентом Академії обрано Володимира Плотникова. Відновлюють діяльність декілька академічних інститутів. Це була свідома позиція людей, які навіть в тих тяжких умовах намагалися не дати загинути науці. І, як не парадоксально, з погляду радянської влади їхня діяльність також виявилася корисною, бо ж, скажімо, фонди багатьох інститутів, зокрема Інституту біохімії, не було пограбовано, і, використовуючи це обладнання, практично зразу ж могли розгорнути роботу ті, хто повернувся з евакуації в 1944-му.
Сам Володимир Плотников був етнічним росіянином. Народився він в Орлі 1873 року. Отримав першорядну освіту й академіком став ще 1920 року, оскільки наукові заслуги його були безсумнівні і незаперечні. В радянський час завідував Інститутом хімії, а одночасно й кафедрою в Київському політехнічному інституті. В жовтні 1941 року, як уже було сказано, колеги його обрали президентом відродженої УАН. Та вже в січні 1942 року діяльність цієї Академії заборонила німецька адміністрація. Плотников помер у Києві в 1947 році. Його не було виключено з радянський академічних довідників, проте про будь-яку його діяльність, починаючи з 1941 року, в жодному з цих довідників ви не знайдете ані слова.
Обсяг наукових заслуг Володимира Плотникова і його громадянська позиція, яка полягала в тому, що цей, власне, далекий від українства за своїм походженням чоловік, в дуже тяжкий час погодився підставити своє ім‘я під справу відродження української Академії, справу небезпечну і з погляду німців, і з погляду радянців, які пвовернулися до Києва через три роки, змушує сподіватися на те, що на будинку Президії Академії наук по вулиці Володимирській колись з’явиться меморіальна дошка і на честь ще одного президента УАН – академіка-хіміка Володимира Плотникова.
Що ж далі?
Ну, а тепер – про сумне. Терор (як у фізичному, так і в ідеологічному сенсі), що розквітнув за сталінських часів, спеціально описувати не буду – це речі загальновідомі. У післясталінські часи стало помітно легше. Хоча й Академія наук УРСР з кожним роком втрачала свій український характер. Публікації на природничо-наукові теми українською мовою майже зникли на початку 1970-х, гуманітарні українською (про зміст мову не ведемо) зменшилися до мінімуму трохи пізніше. І взагалі – Академія в основному обслуговувала радянський ВПК, тому в гуманітарних її інститутах працювало станом на 1986 рік не більше, як 5% наукових співробітників. Але все ж решта – 95% дослідників, які працювали в природничо-наукових і технічних установах, а також в установах медико-біологічного профілю, мали змогу займатися наукою і мали змогу давати високоякісні результати.
А далі настала незалежність, до відновлення якої чимале число науковців та аспірантів докласи чималих зусиль. Але…
Попри економічну кризу 1990-х, попри скорочення практично вдвічі числа працівників тепер уже Національної Академії наук України, попри постійне невиконання владою чинного законодавства, яким передбачене фінансування української науки з держбюджету в обсязі, не меншому за 1,7% ВВП, попри відверто хамське ставлення з боку олігархів до НАНУ (її річний бюджет сумірний з річним бюджетом такого футбольного клубу, як «Шахтар»…), - попри все це наука в Україні ще жива. Ба більше: за висновками авторитетних наукознавців, українська наука здатна забезпечити собі гідні позиції у світі за цілою низкою пріоритетних наукових напрямів. Ідеться насамперед про розробку новітніх розділів математики і теоретичної фізики; про дослідження наноструктур і розробку нанотехнологій; про радіофізику міліметрового та субміліметрового діапазонів; про імунобіотехнології, біосенсорику та молекулярну діагностику; про біотехнології рослин та біофізику; про кріобіологію та кріомедицину; про нейронауку, зокрема нейрофізіологію; про інформатику, мікро- та оптоелектроніку; про численні аерокосмічні технології, а також про низку інших напрямів фізики, хімії, біології. Україна зберегла також потужний, практично безпрецедентний – принаймні, для Європи – потенціал матеріалознавчої науки. Чимало створених у цих галузях технологій і ноу-хау вже сьогодні могли б потужно вийти на світові ринки. Якби це було комусь із можновладців потрібно.
Можуть зауважити: світовою практикою є зосередження фундаментальних досліджень в університетах, а прикладних – у потужних лабораторіях. І, мовляв, у довгостроковій перспективі Україна неминуче прийде до саме такої системи організації науки, відтак Академія відімре (дехто з надто ревних «борців із тоталітарною спадщиною» взагалі називає НАНУ «недолугим виплодком комуністичної системи»). Та чи не варто бути більш обережними і зваженими у критиці геть усього, що створено у минулому? Бо ж чи існує в Україні сьогодні хоча б один виш, який заслуговував би ім’я університету? Чи існують у нас традиції вільної вищої школи? Й у скільки разів (саме разів) більше, ніж його не те що французький, а чеський чи польський колега, вітчизняний викладач завантажений аудиторними годинами й у скільки разів меншу винагороду він одержує за більшу працю? Іншими словами – де йому взяти силий час для справжньої науки (про окремих ентузіастів не йдеться, а йдеться про загальний принцип)? Крім того, чи знають «європеїзатори», що таке Товариство Макса Планка у Німеччині, що об’єднує близько 80 науково-дослідних інститутів та робочих груп переважно у Німеччині з десятками тисяч працівників і з вагомою часткою державного фінансування?
Отож – обережніше з майже ровесницею незалежної України, Академією, створеною за указом гетьмана Скоропадського…

Як я став українцем

ЯК Я СТАВ УКРАЇНЦЕМ
Олесь Доній

Як я став українцем? Хм, це питання доводиться задавати собі неодноразово під час лекцій та виступів в університетах та інших а

удиторіях. Само по собі це питання здавалося б абсурдне для людини, яка живе в державі з історією та усталеною нацією. Але, з іншого боку, проблема то не виключно українська. От кілька років тому потрапив мені під руку рукопис Сімо Мраовіча. Ну, власне не просто потрапив. Років так 8 тому започаткував я літературно-мистецький часопис «Молода Україна». «Товстий» щомісячник як то кажуть, сторінок так на 200. Автура була українська молода та задерикувата. А за насичення балканською літературою взявся давній приятель Юрко Позаяк (під своїм офіційним прізвищем Юрій Лисенко він тоді працював культурним аташе України в Хорватії). Окрім власних Лімериків Юрко насичував часопис хорватськими п’єсами у власних же перекладах. Позаяк і переслав мені рукопис «Костянтина Багрянородного» Сімо Мраовіча, хорватського хіпаря і нонкомформіста. Книжка була написана легко і самоіронічно. Богема, алкоголь, дівчата – все це було знайоме і списане наче з сусіднього поверху. Але дійство відбувалося під час війни між сусідніми (і, мабуть, як на наших східнослов’янських землях казали – «братніми») народами і державами: між Хорватією та Сербією, між хорватами та сербами, між нацією, що прагнула Незалежності, і нацією, що не хотіла визнавати цю Незалежність. Головним героєм книги був хорватський літератор. Себто він народився і виріс на території Хорватії, всі його друзі були хорватами. І ці друзі йдуть на війну з Сербією, щоб виборювати Незалежність для своєї рідної Батьківщини. І один нюанс: герой то хорватський літератор, друзі його всі хорвати (і за світоглядом, і за етнічним походженням). А от батьки і всі родичі героя – серби…Бо його родовід – з сербського села, з сербського анклава на території Хорватії. І хто він? Серб? Хорват? На чиєму боці йому бути? На боці сербів (адже він сербського походження)? Чи на боці хорватів (бо всі його друзі-хорвати, і все життя він вболівав за загребський «Партизан», а не за белградську «Црвену звєзду»)? А бути на чиємусь боці – це ж не футбольну кричалку скандувати, а оплакувати смерті загиблих друзів і вчитися натискати на спусковий гачок гвинтівки, щоб помститися…

І що це – формування світогляду чи роздвоєння особистості? Сімо Мраовічем описав цю ситуацію (чи все ж таки проблему?) напрочуд легко і самоіронічно, ніде не переходячи межі ані агресії, ані ксенофобії. Шкодую, що його «Костянтин Багрянородний» опинився мало поміченим в Україні, бо паралелі проблемами національної само ідентифікації явно очевидні.

Тож як я став українцем? Коли я усвідомив себе українцем? Я народився в 1969 році, коли СРСР здавався непохитним. Хіба що кілька тисяч (а може сотень?) найбільш затятих романтиків наважувалися повести боротьбу за національне визволення (за що і були покаранні звільненнями з роботи, обшуками, арештами, ув’язненнями, а дехто – і мученицькими смертями в таборах). Для решти населення СРСР існував стабільний міф про те, що «національне питання розв’язане», себто не існує, а існує «нова історична спільнота – єдиний радянський народ». Ну, а мова у цієї спільноти зрозуміло яка, та, якою говорять у «столиці єдиної Батьківщини» – Москві, себто російська.

Народився я в Києві, батько мій – українець так само народився в Києві, а мама-росіянка – народилася в Москві. Батьки розлучилися коли мені було років так 4, тому зростав я в родині, де за паспортом (а тоді в паспорт вписувалася графа «національність») всі були росіянами. Мама – з Москви, дід – з Пітера (насправді народився на Псковщині, але ще його батько, себто мій прадід переїхав до Пітера), бабуся – з Криму. Вдома були виключно російськомовні книжки. Та що власне книжки. В ті часи в Києві взагалі не так просто було почути українську мову. Родина в мене була російськомовна, двір – російськомовний, школа – російськомовна. З півтора десятка шкіл нашого району тільки одна була формально «українська», себто з українською мовою викладання. Але я не бачив, щоб тамтешні школярі між собою спілкувалися українською. Тоді серед школярів висміювалося кожне українське слово. Лише в старших (9-10-х класах) я дізнався, що дехто з моїх однокласників вдома з батьками спілкується українською. Це приховувалося. Українська мова вважалася «сільською» мовою, мовою «нижчих верств населення».

Тож як же я став українцем? Адже на відміну від решти однокласників в мене не було родичів в селі – я й досі слабко орієнтуюся в сільській специфіці. Абсолютне «дитя асфальту». Ті хто мав сільських родичів, принаймні, стикався з живою українською мовою, і, відповідно, рано чи пізно могли задатися питанням мовного неспівпадіння між україномовним селом та російськомовним містом. Тож як?

Я сам неодноразово ставив собі це питання. Як не маючи доступу до української мови, української пісні, українського фольклору, української книжки, ну, я вже не кажу про українських дисидентів (це взагалі було неймовірно навіть теоретично!) відчути себе українцем?

Відповідь: книжки та виховання. Так-так. Російськомовні книжки та виховання в етнічно російській родині, як передумова для відчуття себе українцем: дивно, чи не так? У нас в родині царював культ принциповості і правдивості. Я виховувався достатньо вільно і демократично. Табу було лише на брехню і безпринципність. Це виховувалося змалечку і беззастережно. Загострене відчуття справедливості. Плюс книжки, книжки. В моїй кімнаті, в маминій,в дідовій хаті: в гостинній, в кімнаті тітки. В першому класі я вже знав, що хочу бути істориком. З першого класу я читав книжки по історії (і таки вступив саме на історичний факультет університету) і… військовій стратегії (бо дід був кадровим військовим і закінчував Академію Генштабу. В подальшому житті це знадобилося – бо розташовуючи студентські колони і плануючи та здійснюючи потім в період боротьби за Незалежність перекриття основних транспортних магістралей, оточення та захоплення університетів, встановлення наметів на площах, в голові спливали саме ті «дитячі» книжки по розташуванню військових порядків). З другого класу я читав (мабуть, справедливіше сказати «ковтав») не книжками, а «полицями». І вже у середніх класах я себе чітко усвідомлював українцем. Загострене відчуття справедливості, яке прищеплювалося в родині дало зрозуміти, що несправедливість може бути не тільки персональною (по відношенню до якоїсь особи), але і до цілої нації. Бо формальна офіційна рівність «республік СРСР», мов і народів не відповідала тому, що я бачив у житті! Українська мова не мала в Україні тих же прав,що російська в Росії! Українці не мали окремої держави, яку мали, наприклад, поляки! Це ж несправедливо! А з несправедливістю мене вчили вдома боротися!

Можливо, у когось і виникне питання, а як же мама – етнічна росіянка, корінна москвичка ставилася до такої трансформації сина? Відповім, що не було жодного разу в житті, щоби вона мені зробила зауваження з приводу моєї громадсько-політичної позиції, з приводу моєї національної ідентифікації, з приводу моєї мови. Навпаки, коли мене намагалися виключати потім з університету за мою «проукраїнську» діяльність, тиск йшов на родину, то з боку батька рідні ще приходили і (щоправда в м’якій формі) намагалися мене «напоумити», від неї я не почув жодного слова. Не почув я від неї і жодного слова, коли прийшли з обшуком додому. А от коли мене забрали в Лук’янівську тюрму, то почув не я, а решта. Бо вона брали участь в прес-конференціях разом з діячами студентського Руху Опору і «словом» відстоювала свого сина, який боровся за Незалежність України. Незалежність України від Росії, в якій вона народилася.

Можна цілу статтю написати про українську ідею як про ідею «вічного дисидентства». От здавалося б, ну постійно верхні елітні верстви (власне ті, які б мали пропагувати ідеї окремішньої мови, нації та державності) в Україні або фізично або духовно винищувалися. Фізично – через комуністичні репресії, через геноцид-Голодомор, духовно – через асиміляції та викачування кадрів чи то до Варшави чи то до Москви. І попри це в різні періоди української історії народжувалися нове гроно людей,які щоразу наново винаходили «український велосипед»! І завжди це був спротив, завжди це було дисидентство. В польській Речі Посполитій – конфесійне дисидентство (проти пригнічення православ’я панівним католицизмом), яке породило агресивну православну спрямованість козацьких повстань та козацького руху. В Російській імперії – федералістичні та республіканські ідеї на противагу московському централізму та монархії (тут і Кирило-Мефодієвське братство, і Драгомонав) – а це знову таки, дисидентство. З розвалом Російської імперії – ідеї національного визволення(від визвольних змагань 1917-1921рр. через УПА (1943-1953), політв’язнів-шістедесятників і аж до нашої боротьби за Незалежність кінця 80-початку 90-х), і це знову таки «дисидентство».

Тож, за великим рахунком, вся історія «українського руху» – це боротьба з несправедливістю. От, усвідомивши в середніх класах школи, що навколо коїться несправедливість з українською нацією, я і чітко ідентифікував себе українцем. І саме з власного прикладу я знаю, що національна само ідентифікація – це не питання мови чи крові, і не питання протиставляння себе представникам інших національностей.

Як я вже згадував, маю в собі українську та російську крові. Але коли вже не так давно почав «копати глибше», то чого тільки не знайшов. Так звані «російські» корені виявилися радше перехідними групами. Так одна бабуся з козачої станиці (сучасна Донецька область) хоч і записана «росіянкою», називала себе виключно «козачкою» і розповідала, що «козаки» відчували себе окремішністю негативно ставилися як до «кацапів» (вкрай зневажлива назва росіян), так і до «хохлів» (зневажлива назва українців), інша бабуся – з Криму, теж записана в паспорті «росіянкою» на питання про національність завжди відповідала, що вона «хохлушка» (зневажлива назва до українок).
- Росіянка?
- Ні.
- Українка?
- Ні
- А хто ж?
- Я – хохлушка.

Торік я вперше вибрався в степовий Крим, звідки вона родом. Знайшов старожилів, які пам’ятають моїх предків. І ніяк не міг зрозуміти, що не так в їхній мові. Коли збагнув – там присутні такі українізми (ну, як наприклад «цегельня» замість «кирпичний завод» російською), які вже і не всюди почуєш в Центральній Україні. Один дід, який здавалося б чистокровний русак, і народився на Псковщині, виявилося, що походить з села за 10 км від білоруського кордону, яке за білоруськими мовними картами належить до білоруської мовної території, то колишня Вітебська губернія (Вітебськ – нині обласний центр в Білорусі), і це село взагалі перейшло до Російської імперії з польської Речі Посполитої на сто років пізніше за мій рідний Київ. Далі – більше. Той дід, що з центрально-українського села і начебто чистий українець, має прізвище, яке чомусь геть ідентичне аналогічному молдавському. А покопавшись в історії цього села на Кіровоградщині, я віднайшов, що у ХVІІІ сторіччі там стояв «молдавський драгунський полк». Та бабуся, що «козачка» з Донецької області ще щось розповідала про «турецьку, польську і чеську» крові, але порившись кілька місяців тому я віднайшов натомість…циганську. Виявляється мій прапрадід народився в циганському таборі. Тож «Орда пройшла по Україні». Такий родовід не є дивиною ані для багатьох українських родин, ані для багатьох діячів українського Відродження. Перші «українофони» – родини Антоновичів і Рильських були з етнічних поляків. Один з перших українських істориків нащадок давнього козацького роду Микола Маркевич – єврейського походження. Етнічними росіянами були батьки в історика і автора «Книги буття українського народу» Миколи Костомарова, націонал-комуніста письменника Миколи Хвильвого (Фітільова за паспортом) та апологета українського націоналізму Дмитра Донцова, письменниці Марко Вовчок та української поетки-націоналістки, закатованої в Бабиному Яру німецькими нацистами Олени Теліги, і т. д.

Якщо брати сучасних знаних літераторів, то «підозрілі» прізвища із закінченням на російське – «ов» мають луганчанин Сергій Жадан (який до зміни прізвища був «Жаданов») та полтавчанин Олесь Ульяненко (за паспортом «Олександр Ульянов»), харків’янин Ростислав Мельників(раніше за паспортом був «Мельников»), івано-франківець Володимир Єшкілєв. Серед поетів молодшої генерації ця тенденція простежується ще більше (тут власне цікаво було б дослідити, що новітні діячі української україномовної літератури мають за місце народження міста. На відміну від літераторів старшої генерації, які майже поголівно народилися в селах.). Тут і харків’яни Олег Коцарєв та Вячеслав Абдурахімов, кияни Світлана Поваляєва, Карина Тумаєва, Дмитро Лазуткін, Світлана Шувалова, івано-франківка Катерина Бабкіна, львів’янка Альбіна Позднякова. І «російські» прізвища геть не заважають їм будувати сучасну україномовну літературу!

Самоідентифікація не є і питанням протиставлення себе представникам інших національностей. У нас в класі в класному журналі (а за СРСР класні керівники мали записувати національність дітей в журнал. Принаймні, в нашій школі це було в усіх класах) були записані українці, росіяни та євреї. Ще ми знали, що у однокласника Андрія Полонського батько азербайджанець. І поступове усвідомленням представником того чи іншого народу не впливало на наші стосунки. Вже в часи горбачовської «перебудови» коли я вперше потрапив до Ленінграду (нинішнього Санкт-Петербургу), то пережив культурний шок. Хоча моя мама (як і дядя) – народилися і виховувалися в Москві, а дід і бабуся там довго жили, до столиці СРСР ставлення в родині було м’яко кажучи прохолодне. Натомість до Пітера (саме так в родині вимовлялося назва офіційного Ленінграду) було ставлення піднесено-патетичним. У Пітері ще жив мій прадід, у діда там була перша родина (дружина і донька), які загинули під час блокади. Моя мама була названа тим же ім’ям на честь першої дідової доньки. Сам дід боронив місто проти нацистів на героїчному плацдармі Невська Дубровка. Тож в родині «купецькій Москві» постійно протиставлявся «освічений та аристократичний» Пітер. В Москві я в дитинстві рази два вже бував, а от до Пітера дістався у 1989 році, на так звану «архівну практику». Практика, щоправда, була мало пов’язана з архівом, а як це часто буває у третьокурсників здебільше з пивом, веселою компашкою однокурсників та однокурсниць(ну, щоправда ми обирали естетично насичені місця для розваг, наприклад Петергоф). Так от один з перших днів ми вибралися на Невській проспект. Можливо мені просто не пощастило. Можливо це була випадковість. Але настільки піднесене ставлення до Пітера розбилося о вкрай неприглядну картину з точки зору київського юнака. На Невському проспекті ми побачили два мітинги. В Києві тоді з демократією було важче. Наші мітинги тоді ще розганялися. В Києві тільки-тільки відроджувався (радше народжувався наново) ксерокопічний газетний самвидав, тільки-тільки починалися обговорюватися ідеї створення проукраїнських структур. А тут мітинги! Просто неба! Відразу занурився. І шокова реакція! Перший мітинг виявився антисемітським! Промовці виступали з якимось антисемітськими ахінеями і тут же вільно роздавалися антисемітські листівки. Це було б просто немислимо в Києві. І немислимо не тому, що це хто-небудь розганяв, а тому що нікому з наших напівпідпільних груп і угруповань прийти навіть в голову не могла ідея протиставити наше українське відродження представникам інших народів! Там же на Невському проспекті за пару сотень метрів ми натрапили на другий мітинг. Ну, він мене добив вже остаточно, бо виявився монархічним. Знову ж таки для демократично налаштованого Києва монархічна ідея була не просто не привабливою. Вона виглядала дикунством. Наперед приношу вибачення всім монархіям світу! Геть не хотів би образити жодного з поціновувачів цієї форми правління. Просто намагаюся передати тодішні емоції. Антисемітизм та монархізм – як єдині форми вуличної пітерської «демократії» геть поховали родинну легенду про інтелігентність та аристократичність міста. Бо в моїй уяві національна ідея не могла бути спрямована на шкоду іншим народам.

Самоідентифікація і не питання мови. Мова – це радше питання культури (і тут все просто хочеш підвищувати рівень культури – підвищуй рівень знання мови, чи мов). Принаймні, усвідомлення себе українцем прийшло до мене майже років на десять раніше, аніж я зумів вивчити мову. Звісно, я розумію, що це певне свідчення моїх, прямо скажемо не самих великих здібностей. Бо деякі вчать набагато швидше. Але. З іншого боку – ті хто не бажають іноді не спроможні вивчити й за все життя. Я ж бажав! Бажав знати історію України, бажав знати мову. Для знання історії доводилося скуповувати всю ймовірну радянську пропагандистську макулатуру по боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом» (була така книгарня «Пропагандист» на перехресті бул.Шевченка та вул.Червоноармійської прямо напроти Бесарабки – просто стаціонарний радянська «ізба-читальня», що спеціалізувалася на боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом» та з «єврейським сіонізмом»). Я змітав з полиць всі здобутки радянського агітпропу (благо, коштувала ця полова копійки). Адже за часів мого дитинства та юнацтва майже всі українські історики, ідеологи та ще й значна частина літераторів були заборонені як «українські буржуазні націоналісти» (Навіть коли я вступив на історичний факультет провідного в Україні Університету імені Шевченка головний історик України за всю її історію Михайло Грушевський був у нас заборонений). А в комуністичній макулатурі короткозорі агітатори їх з тріском розбивали! І здуру давали просто шикарні цитати з цих «розбитих» «націоналістів»! :) . Тож потрібно було лише навчитися читати «між рядків». А це вже школярі в СРСР вміли. Тож доступ до історії був віднайдений у такий незвичний спосіб.

Залишалося вивчити мову. Це було не просто. Для вивчення мови повинно існувати комфортне середовище, тобто середовище людей, які б спілкувалися з тобою тією ж мовою, і ,бажано ще, без підняття на кпини за мовні огріхи. Для вивчення мови (звісно не тільки для цього. Ще – для вивчення історії. І ще – для участі у підпільній боротьбі. Адже вже у старших класах школи до нас доходили чутки, що саме в Університеті Шевченка є українське підпілля) я поступив в Університет Шевченка. Мгм, мало того, що я не знайшов підпілля, мало того, що перший курс мені здався більш закритим і консервативнішим за мій клас у звичайнісінькій немажорські київській школі і геть не у престижному центрі міста, так ще й української мови то не було! Ті студенти, що навіть спілкувалися між собою українською в гуртожитку, не дуже то охоче демонстрували на парах чи в перервах цей свій талант. А викладачі… А з викладачів на першому семестрі у нас було лише двоє україномовних. Їх обох вже нема в живих, але нехай хоч в такий спосіб я їм висловлю свою шану та дяку: це покійні професор Чмихов та професор Крижанівський. А у другому семестрі то й взагалі не було жодного україномовного викладача!

Тож знадобилися кілька років на пошуки таких же романтиків-однодумців (на своєму факультеті, з інших факультетів, з інших університетів, з інших міст). Ще у школі «бути українцем» у мене асоціювалося із «бути борцем». Я готував себе до виключення з університету, до обшуків, до тюрми і таборів. Ще у школі я поставив перед собою чітку мету – боротьбу за Незалежність України. На відміну від своїх приятелів по двору я знав, що не можу дозволи собі татуювання – бо по цих синьо-фіолетових літерах і малюнках КГБ та міліція зможе мене легше знайти. Зрештою коли настав час, то ані я, ані мої однодумці вже й не ховалися. Тому були і спроби виключення з університету, і обшук вдома, і побиття міліцейськими кийками, і міліцейські КПЗ-«обєзьяннікі», і Лук’янівська тюрма. Але це вже не були пошуки національної самоідентифікації. Це вже була боротьба за Незалежність. І я брав участь у цій боротьбі саме тому, що я чітко усвідомлював себе українцем. Бо «бути українцем» – це «бути борцем»!

Джерело: © Goethe-Institut
http://www.goethe.de/ins/ua/kie/ges/tri/don/ukindex.htm

"Це не німці знищили Київ, а наші дурники". Зі щоденників Довженка

06.11.2012 _ Анна Олещенко

Версія для друкуКоментарі234

1943 рік. Олександр Довженко (ліворуч) на фронті

"Умираючи в Києві, нещасний мій батько не вірив у перемогу. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки. Він думав, що ми житимем усе своє життя по чужих країнах. І проклинав Сталіна".

З нагоди 69-ої річниці визволення Києва від нацистів "Історична Правда" пропонує уривки зі щоденника письменника і кінорежисераОлександра Довженка, який описує і відступ з України, і повернення.

Упорядкувала: Анна ОЛЕЩЕНКО.

ВІДСТУП ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ

06.03.1942

Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Плакала Україна… Дівчата — краса землі нашої. З невимовним сумом дивились вони нам услід. Білі обличчя їхні  і білі губи сухі, як у ангелів-архистратигів.

Завмирали серця дівочі у німій тузі, і світ плив у їх очах від передчуття наруги, ґвалтувань, сорому і… вагітності од ворогів.

14.04.1942

Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема.

Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час.

Реконструкція боїв під Києвом у листопаді 1943 року. Фото: Артем ЖАВРОЦЬКИЙ

Хто судитиме? Брати-слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей.

Юнаки мої сліпії, горе мені з вами...

25.05.1942

Я глибоко переконаний, що німці одружуються з нашими дівчатами згідно таємного наказу: убити ворожих солдат і забрати в подружжя ворожих жінок. Вони уважні кавалери, і так небагато треба, щоб купити жіноче серце, що виросло серед грубості і байдужості до своєї жіночої статі.

"Щоб узяти німецького "язика", його заманювали за допомогою дівчат"

А найстрашніше — що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. Їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.

...Народу одпущено страждань такою мірою, такою новою небаченою мірою, про яку навіть і не підозрювало людство.

27.06.1942

Ось і Россош, "істинно російське" місто, де населення чомусь розмовляє по-українському. Кілька сот літ ніяк не встигне причаститися, ну та вже, здається, досить, вже діти всі говорять по-російськи.

Рвонули ми з штабом, отже, на 120 кілометрів зразу на схід.

Прощай, Україно, прощайте, надії, до кращих часів. Дивлюсь на шляхи на буграсті, воронезькі шляхи — сумно мені, сумно…

Не втримали Оскола, трудно буде втримувати степ. А чому не втримали? Довго думаю, і мучуся, і б’юся головою, як риба об лід. Через дурноголову, нерозумну, малокультурну режисуру. Думають, понадівали лампаси і вже генерали. Ні, генерал по голові, а не по штанях, по культурі, по широті поглядів, по талану.

Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть!

Вони будуть карать ні в чім не повинний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під хвостами у кобил… Карають фактом оддачі народу в лапи німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями.

"1939-1945: неписана історія". Читачі УП розповідають родинні перекази про війну

Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркана.

— Прийдеться після війни розстріляти мільйон українців, — прицілюється уже Д.

10.07.1942

Колосальні втрати, що несемо ми в техніці, кидаючи її на переправах, на поламаних місточках, на болотцях тощо, легкість, з якою ми все це робимо…

12.07.1942

Що найбільш дратує мене у нашій війні — це вульгарний, лакований тон наших газетних статей. Коли б я був бійцем безпосередньо з автоматом, я плювався б… Я ніде не читав ще ні одної критичної статті ні про безладдя, ні про дурнів, а їх хоч греблю гати, про невміння евакуювати, про невміння вірно орієнтувати народ…

Взяти хоча б останню драпанину з Россоші. Падлюки з штабу ухитрилися, не знаючи ні географії, ні топографії, спрямувати відступ машин на Стару Калитву на пором і погубити там тисячі машин в той час, коли за кілька кілометрів у Богучарі стояв чудесний міст.

До речі, ні одного понтона. В результаті сотні убитих і поранених, і тисячі погублених машин американських і наших, і майно в машинах. Я певний, що нікому за це не влетіло, наче так і треба…

Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу.

Прокурорів у нас вистачить на всіх. Не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі й здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з 1937 року.

13.07.1942

Білогорська драма. (При переправі через Дон на Павловське під час відступу з Россоші). Якийсь падлюка і кретин — білогорський комендант вирішив перед мостом перевірити путівки у всіх машин. Внаслідок цього кретинізму збилося в купу більше трьох тисяч різних машин з усім, що тільки можна уявити. Лайки, суперечки, бедлам.

Прилетіло 27 бомбардувальників. Знищили дотла. Що робилося, не можна ні описати, ні забути. Загинули ні за що тисячі людей, тисячі машин покалічено, попалено. І все через одного дурня. І ніхто не зв’язав його, не застрелив. Я певний, що він і досі десь "не пущає".

ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ

28.08.1943

Уже починається мерзотний бардак з кадрами партійними в Харкові. Почалися повторення зимових харківських арештів.

Харків під нацистською окупацією. Кольорові ФОТО

Зимою вислали з Харкова під час нашого перебування в місті коло 2500 душ. Ганьба. Ця ганьба уже повторюється. Через це так багато людей повтікало з німцями.

05.11.1943

Ми в'їжджали в Київ… удень 6-го листопада 1943 року. Се було в день визволення. Київ був очищений од німців п'ятого листопада вночі.

26.11.1943

Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом.

Він не мав надії зустрітися уже зі своїми дітьми, що поневолі кинули його на поталу. Він думав, що ми житимем усе своє життя по чужих країнах. Так у тяжкій безнадійності і помер у великих муках.

Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши підкорити собі Європу.

28.11.1943

Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян, їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні, на них дивляться як на винних. "Один генерал дививсь на них у бою і плакав", — розповідав мені...

"Новобранців повели на Київ у домашньому. Навіщо смертникам форма?"

І ще розказував мені Віктор, що у Рокосовського перед війною були вибиті всі зуби. Хто їх вибив і за що, не знаю, а ходить тепер Рокосовський із золотими вставними зубами.

І ще про нього розповідають, що він не підписує смертних вироків, коли цього вимагають часом його фронтові судді і прокуратори. Він, очевидно, в своєму житті пересвідчився у чомусь вельми важливому.

29.11.1943

Прибулий до мене з фронту з-за Фастова Віктор Іванов, плачучи, розповів мені, що він більш не може воювати в своїй частині. Його комбат, у якого він працює заступником начальника штабу, якийсь майор Валентин К-ко ненавидить українців смертельною ненавистю, особливо мобілізованих у звільнених районах.

"Слов’яни-запроданці, брати-слов’яни, запроданці" — це базікає 28-річний в…к, командуючи якось там батальйоном на нещасній своїй батьківщині, що породила отаке падло. Віктор плакав. Віктор — російський залізничник, що виріс на Україні і вважає себе чесно і чисто її сином.

"Воспоминания о войне". Правда російського солдата

Всеволод Попов, росіянин-москвич, розповідав мені з сумом, що під Мелітополем на фронті він був свідком явищ глибокообурливих і огидних. Він бачив, як наші визволителі нищили дівчат, що мали чи й не мали нещастя побути під німцями.

02.01.1944

Страшну, незабутньо страшну картину являв собою Хрещатик, відомий в історії Радянської України під іменем вулиці Воровського. Разом з усіма вулицями, що вливалися в нього цілі століття, він лежав перед нами поруйнований вщент… Се було щось подібне до руїн Риму, Помпеї чи Геркуланума…

Потім я стрів жінку мого сторожа Архипа Андрійовича, що жив на Хрещатику. Виявилось, що він вибухнув разом з одним із будинків. "Почалося це з рогу Прорізної, де була якась комендатура. Біля комендатури стояло дві величезні черги киян. Всіх засипало цеглою, і німців також."

Потім я розпитував ще багатьох людей і довідався, що не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі. Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, зоставшись вірними своєму стилю безбатченків дурноголових і геростратів.

Знищення Хрещатика у вересні 1941-го. Німецька хроніка. ВІДЕО

Се ми налякали німців, висадивши в повітря кілька десятків фашистських офіцерів разом з нашими обивателями, що не бралися, звичайно, в розрахунок. Але я про се нікому в житті не скажу, бо належить говорити, що поруйнували наш прекрасний милий Київ фашистські недолюдки.

І що лавру, святиню всієї Русі (йдеться про Успенський собор Києво-Печерської лаври — А.О.), висадили в повітря теж вони.

30.06.1945

Об’єднались всі українські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Усі тепера будемо однакі. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським.

Не будемо зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші нас. Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і жорстокосердні "несамостоятельні" люде, не європейські й не азіатські…

Всі фото: Артем Жавроцький

Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні однієї вісточки.

Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши один одному слова, ми принаймні, "великі" українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов’янку, в церобкопівський бушлат землянистий...(можливо, тут натяк на прогнозовані повоєнні репресії щодо українців — А.О.).

04.05.1942

Якщо вся доблесть синів України у Вітчизняній війні, всі жертви, і страждання народу, і вся переможна сила після війни хитроумними руками і перами відповідних молодців оформиться в єдиний... котел,.. краще б мені вмерти і не знати більш людської підлості, і бездонної ненависті, і бездонної вічної брехні, якою оплутані ми.

(Ну як тут не згадати нещодавні слова Путіна про те, що росіяни перемогли б у тій війні і без участі українців? Олександр Довженко виявився пророком-прозорливцем — А.О.)

01.11.1952

Я хочу жити на Вкраїні. Що б не було зі мною… Нехай зневага і зло людське круг мене, хай кличуть мене ворогом народу безсоромні й жорстокі службовці-людожери, якщо їм треба так. Я України син, України…

У перетворенім степу над великою урочистою рікою серед народу да поживу я, втішу своє серце, порадуюсь щастю його. Лечу.

Дивіться також: "Олександр Довженко очима і вухами радянських спецслужб"

Анна Олещенко
(Київ)

Володимир Мономах – агент австрійського Генштабу?

Олександр Палій _ П'ятниця, 09 листопада 2012, 18:29

Версія для друкуКоментарі336

Олександр Палій, політолог, кандидат політичних наук, для УП

КОЛОНКИ АВТОРА

Наслідки "обнуління" списків: за і проти

Вибори 2012: перші підсумки

Кінець "противсіхства"?

Цьогорічне привітання президента Віктора Януковича з Днем Української писемності та мови різко відрізняється від минулорічного.

Минулого року з президенського вітання навіть випало слово "української" щодо писемності. Так, наче президент сумнівався, а чи була українська писемність за часів Нестора Літописця, день вшанування якого 9 листопада став Днем української писемності.

Натомість, цього року сумніви зникли: "Із глибини віків Українська держава утверджувалася через писемне слово. Шлях його розвитку окреслений у визначних надбаннях наших предків – славетній Повісті минулих літ, Слові о полку Ігоревім, святому Пересопницькому Євангелії".

У привітанні навіть ідеться, що "сьогодні актуальними залишаються системні зміни у мовному законодавстві, спрямовані на всебічний розвиток та зміцнення позицій державної мови у нинішньому складному динамічному світі".

Що змінилося за рік? Невже президент знайшов час подивитися дослідження науковців? Чи пройшли парламентські вибори, на яких треба було мобілізовувати "свою" частину електорату, і наближаються президентські, на яких для перемоги потрібна більшість України?

У той час, коли президент Янукович, чи, принаймні, його прес-служба, вже "прозріли", ще зустрічаються уламки імперської пропаганди, які виводять українську мову то з польського чи з тюркського впливу, то з австрійського генштабу.

Нещодавно відбулася презентація книги Владислава Корнієнка "Корпус графіті Софії Київської ХI - початку ХVIII століть", присвяченій графіті, тобто приватним написам на стінах Софії Київської.

Значення роботи унікальне. Адже стіни Софії дозволяють бачити на одному й тому ж матеріалі, як змінювалася наша мова упродовж останнього тисячоліття. Як виявляється, змінилася вона незначно, принаймні, не більше, ніж за той же час французька чи англійська мови.

За часів Київської Русі в літературі використовувалася церковнослов‘янська мова Кирила і Мефодія, що є діалектом болгарської. Натомість, українська мова була присутня в законодавчих збірках, князівських грамотах та в побутових написах.

Серед останніх були й чимало графіті Софії Київської. Праця Корнієнка описує тисячі графіті. Однак, в науковий обіг вони лише вводяться. Тому звернемося до тих графіті Софії, які давно визнані наукою, введені в науковий обіг видатним вченим полтавчанином Сергієм Висоцьким.

Отже, що ми бачимо у графіті Софії Київської?

По-перше, закінчення (ові-, єві-) в іменах буквально в сотнях графіті: "Господи помози рабу своєму Ставърови", "Господи помози рабу своєму Борисови владьдцу", "Георгиеви и мечнику княжу Васильви", "Господи помози рабо поп своим Павлоу, Семенови, Кузови, Фомѣ, Пеоновѣ", "Господи помози рабу своєму Безуєві Івану отроку Добинича і Марієві (від чоловічого імені Марій) с ним", а також "Лазореви", "Григореви", "Григорієви", "Гаврилови", "Семенови", "Павълови", "Фсыпорови", "Даниловы", "Данилови", "Гнатови", "Федорови", "Феодорови", "Оугринови", "Василеви" тощо.

Характерне для української мови чергування "к" і "ц", "к" і "ч": "Господи помози Луцѣ владичину дияку".

Нагадаю, за часів Київської Русі церковнослов’янське "ѣ" читалося як українське "і". Наявні в "Слові о полку Ігоревім", а також у численних літописах різнонаписання на кшталт "дѣвицею – дивицею" свідчать про те, що ѣ у "Слові о полку Ігоревім" вимовляється як "і", "и".

В російській мові церковнослов’янське "ѣ" здебільшого трансформувалося в "е". Однак навіть у російській мові в коренях деяких слів, наприклад, у таких як "сидеть" – від церковнослов’янського сѣдѣти, "повелитель" – від повелѣти, "свидетель" – від вѣдѣти, дотепер збереглася споконвічна вимова.

Характерне для української мови заміна "ф" на "хв": "Сподоби мя грішнаго отче Хведа не поби сноуа зъ черньцями".

Характерні для української мови прізвища: "Іоан Сліпко", "інока Спысовича", "Иван Хоудый", "Жадько", "Неженович", "Янчин".

Чітка "ы" відповідно з правилами української фонетики: "роусьскый князь благый", "русьскыи кънягыни", "великый", "Всеволожа княгыня", "послухы" (свідки).

Кличний відмінок, властивий українській мові: "Святый Пантелѣмоне", "О горе тобѣ Андрониче охъ тобѣ небоже".

Українське закінчення дієслів "-ити", "-іти": "Бо суть ісъподоб поулучити млсть от тебе",

українське закінчення "у" в родовому відмінку однини чоловічого роду: "Аврам отмолися з того спору".

Властиве українській мові м'яке "ц" наприкінці слів: "чернця", "помилуй Валерця", "поможи Архипцю".

Типово українські фрази: "Никон псал въ неділу посередь съпаса","Господи помози рабу своєму Ігнатеви на пръзъвище ми има Саєтат", "Отпил крзу би ту коли" (автор графіті кається, що пропив у Києві корзно – плащ), "Попаше Коузьма порося" (автор кається, що їв у піст свинину), "мати не хотячи дѣтичя бѣжя гет".

Останню фразу в книзі Висоцького переклали так: "Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…". А українського перекладу не потрібно.

Характерні для української мови імена: "Михалко", "Стипъко", "Гнат" поряд з "Ігнат", зрештою "Володимиръ" при згадці про смерть Володимира Мономаха, на тому ж стовпі храму, де є згадка про поховання його батька Всеволода.

Цікаво, що стародавні написи допомагають нам вивчати українську мову, а українська мовадопомагає вченим вивчати стародавні написи.

Наприклад, на Софії Київської є повідомлення про купівлю "княгинею Всеволодовою" "Боянової землі" за 700 гривень "драницями": "А передъ тими послухы купи землю княгыни Бояню всю и вдала на неи семѣдесят гривѣнь соболии а в том драниць семѣсту гривѣнь".

Яких тільки гіпотез не висловлювали російські вчені щодо того, що таке "драниці", доки не згадали українську мову. Плату було внесено шкірками соболів, "драницями", десятина з якої пішла на Софію.

Мова графіті за своєю суттю є архаїчною українською, з домішком церковнослов‘янізмів, та, подекуди, грецизммів. Усе це XI-XIV століття. До речі, простий народ навряд чи широко використовував навіть ці обмежені іноземні вкраплення.

Виводити українську мову з польського, тюркського чи тим більше австрійського впливу – рідкісна маячня.

Русини, як тоді називали українців Середньої Наддніпрянщини, а з кінця ХІІ століття – і західних українців, вже в ХІ столітті мали цілком відмінні мовні особливості, які чітко фіксуються з тогочасних письмових джерел.

Крім того, певний вплив тюрків на Київську Русь відбувався вже за часів князя Ярослава Мудрого. Тобто виходить, що цей вплив мав місце під час найбільшого розквіту Київської Русі в ХІ-ХІІ століттях.

Крім того, українці, в тому числі й західні, чи не найбільш запекло відстоювали свою самобутність саме від поляків.

В умовах Середньовіччя неможливо змінити мову народу усього лише за 80 років. Адже осередком літературної української мови є Полтавщина і Чернігівщина, а ці території перебували у складі Польщі лише з 1569 по 1648 роки.

Між тим, письмові пам’ятки України XVI і XVII століть не фіксують жодних суттєвих змін у своїй мові. За цей час чимало людей на цих землях не встигли зіткнутися з польською адміністрацією, не те що змінити дідівську мову.

Українську мову не змогло викорчувати значно триваліший і жорсткіший тиск, який протягом останніх двох століть включав асиміляторський вплив спільної армії, ЗМІ тощо.

Натомість, у Росії російська мова виникла насамперед на основі церковнослов'янської мови, створеної просвітниками Кирилом і Мефодієм та привнесеної разом із церковною грамотою князями з династії Рюриковичів й адаптованої змішаним слов'яно-фіно-угорським населенням.

Якщо це населення у 18 столітті за царським наказом почало називати себе росіянами, це аж ніяк не вплинуло ані на мову княжого Києва, в літописах – "Кыєва"!, ані на його історію.

Хоча більшовики знищили безліч храмів, згадати хоча б унікальний Михайлівський Золотоверхий собор з його мозаїками, фресками й тими ж таки, вже втраченими графіті, того, що зафіксувалося на папері, цілком вистачає, щоб зрозуміти, якою мовою говорила "мати міст Руських".

Просто коли українською мовою писалися графіті Софії Київської, австрійського генштабу ще не було. Та й саме Австрійське герцогство виникло лише 1156 року, через 3 десятиліття після Володимира Мономаха.

Олександр Палій, історик, автор книг "Історія України" (2010), "Ключ до історії України", для УП