Синьо-жовтий чи жовто-блакитний? Міфи про "перевернутий" прапор

14.01.2014 _ Андрій Гречило

Версія для друкуКоментарі76

Спекуляції довколо необхідності поміняти місцями кольори національного та державного стягу вийшли у стадію апогею. Відомий історик і дослідник геральдики, спираючись на джерела, спростовує найбільш популярні міфи.

У кожного народу є свої священні атрибути, які уособлюють його культуру, традиції, історичну пам’ять. Скажімо, у давні часи в багатьох спільнотах із розвинутим культом предків саме так трактувалися могили дідів-прадідів.

У сучасних умовах подібними атрибутами переважно виступають такі поняття, як національні символи (герб, прапор, гімн), мова, пантеон національних героїв, релігійні вірування.

"Прапор червоно-чорний - це наше знамено...". Яким був стяг УПА?

В Україні, де протягом останніх років не вщухають колотнечі та спекуляції навколо мовних, конфесійних чи меморіальних питань, чи не єдиним об’єднавчим фактором для формування сучасної політичної нації були національні символи.

Національний прапор став в останні роки неодмінним і навіть модним атрибутом державних, політичних і громадських заходів. Одеса, 2011 р.

Жодних протистоянь вони не викликали, а спроби окремих маргіналів робити нападки на герб чи гімн не мали більшого резонансу.

Однак зараз почали ширитися спроби дискредитувати українського прапора та провокаційні ідеї про потребу його "перевернути", а як аргументи використовується цілий "букет" різних вигадок і міфів.

Варто зазначити, що спроби паплюження українського прапора не є новими – вони ще з періоду утвердження цього символу почалися тими силами, які вороже сприймали саму ідею української державності.

Якщо радянська прапаганда полюбляла обмежуватися ярликами про "буржуазність" та "націоналістичність", то різна укранофобська "біла" еміґрація пробувала вигадувати й усілякі псевдоісторичні фальшивки.

Найпопулярніші серед них: 1) синьо-жовті прапори "зрадник" Мазепа отримав від шведів; 2) синьо-жовті прапори австрійський цісар дарував галичанам, щоб "одірвати від російської єдності".

Російська білоемігрантська антикомуністична організація НТС - Народно-трудовий союз - намагалась "привласнити" і Тризуб Володимира

Проте ці побрехеньки були вже давно спростовані на підставі історичних джерел. Яке ж було здивування, коли їх повторили 2009 р. на одному з українських телеканалів у програмі з претензією на історичну достовірність, ще й у День національного прапора!

На жаль, авторів цього фільму зовсім не цікавив "пошук істини", а лише сенсаційна імітація таємничості та вигадування проблем там, де їх немає. Та окрім старих фальшивок вони спромоглися понавидумувати й новіші "аргументи".

Протягом останніх 20 років вдалося провести ґрунтовні дослідження історії становлення національних символів, виявити в архівах і музеях багато невідомих раніше матеріалів, спростувати окремі неточності, які появилися через брак доступу до цих матеріалів за радянських часів.

Комуністична пропаганда протягом кількох десятиліть таврувала не тільки національний рух, але й національні кольори

Для нашого дослідження використовувалися передовсім оригінальні архівні документи або їхні публікації, здійснені на належному науковому рівні; сучасні розгляданому періодові часописи та інші видання; мемуарна література, хоча тут бралася до уваги достовірність джерела, час написання споминів і чи був автор безпосереднім учасником описаних подій або чи мав доступ до використаних документів[1].

Дещо складнішим виглядає залучення кіно- та фотодокументів. З огляду на специфіку передачі синього, блакитного та жовтого кольорів у чорно-білому зображенні, коли, наприклад, блакитна барва виглядає світлішою від жовтої, тому до уваги слід брати додаткові аргументи або проводити порівняльний аналіз з іншими джерелами.

Тож спробуємо з’ясувати чи є підстави для "ревізії" українського національного прапора.

Міф перший: "історичний" або "чи перекидав Скоропадський прапора?"

(нібито прапор УНР був прийнятий за ініціативою Михайла Грушевського як жовто-блакитний, а гетьман Павло Скоропадський його "перевернув")

Формування поняття "національних кольорів" і затвердження національних чи державних прапорів для більшості сучасних держав припадає лише на період ХІХ–ХХ ст. Переважно поява таких символів тісно пов’язана з національно-визвольними рухами. Але основне:немає жодних єдиних правил, за якими формуються національні прапори.

Вибір самих знаків – індивідуальний в кожному окремому випадку – іноді з апеляцією до історичної традиції давніх форм державності, іноді за основу беруться традиції активнішого регіону, в якому ініціювався процес національного відродження, іноді на це впливають певні культурні, політичні, релігійні чи природні особливості.

Утвердження синьо-жовтого кольорового сполучення як українських національних барв у сучасному сенсі однозначно можемо датувати 1848 р. і пов’язувати з українським національним відродженням в Галичині та Буковині[2].

Засідання Головної Руської Ради у Львові в 1848 році

Поступово це поняття поширюється на закарпатські землі, а з початком масової еміграції українців у кінці ХІХ ст. за океан – і на поселення в Америці. На українських землях, що входили до складу Російської імперії, де українофільський рух вважався царським режимом як ворожий і переслідувався, національні кольори почали утверджуватися лише після революції 1905 р. в середовищі свідоміших верств населення.

Подальша публічна дискусія на цю тему на сторінках львівських і київських часописів у 1911-1912 роках довела історичну традицію синьої та жовтої барв не лише в Галичині, але й на Наддніпрянщині.

Поштівка, випущена в м. Броди в 1902 р.

Фактично, ці публікації припинили будь-які дискусії про те, які кольори слід вважати національними для українців, але в них не робилося навіть спроб встановити порядок барв – яка з них верхня, а яка нижня. На практиці досліджені нами кольорові ілюстративні матеріали (листівки, плакати) та різні прапори і стрічки з написами засвідчили, що використовувалися обидва варіанти.

Насправді, нічого дивного в цьому немає. Наприклад, поляки на той час також використовували і біло-червні, і червоно-білі прапори. Лише затвердження 1919 р. біло-червоного прапора на державному рівні остаточно вирішило це питання.

Польська поштівка, Львів, 1904 р. з червоно-білим прапором

Справжнім вибухом українського національно-визвольного руху були події після повалення самодержавства в Росії в лютому 1917 р., які й утвердили загальнонаціональний характер символів.

Вже 25 (12 ст. ст.) березня 1917 р. в Петрограді відбулася масова 20-тисячна маніфестація солдатів-українців і студентської молоді під синьо-жовтими та червоними прапорами.

29 (16 ст. ст.) березня вже в Києві проведено "свято свободи", на якому українські солдати йшли окремою колоною під національними прапорами, а ще через три дні понад 100-тисячна маніфестація стала кульмінацією відродження українського життя в Києві.

У цьому заході 1 квітня (19 березня ст. ст.) "прапорів було більше ніж 320 самих національних та понад десять червоних, робітничих, з українськими написами про міжнародну солідарність робітничої кляси".

Протягом наступних тижнів відбулися маніфестації та інші заходи під українськими прапорами по багатьох інших містах України, зокрема в Харкові, Катеринославі, Чернігові, Полтаві, Сімферополі, Севастополі, Одесі.

Процес українського національного відродження охопив не лише етнічні території, але й регіони центральної Росії, Сибіру, Туркестану, Далекого Сходу та інші землі – скрізь, куди доля завела українських поселенців, репресованих чи військовополонених.

Українська демонстрація у Владивостоку в 1917 р., бачимо і тут синьо-жовті стяги

Невіддільним атрибутом цього процесу стало поняття національних кольорів – поєднання синього (або світлосинього, тобто блакитного чи голубого) і жовтого кольорів. Паралельно з цим використовувалися червоні прапори, трактовані як міжнародні символи революційоного руху, та малинові, з якими пов’язувалися легендарні козацькі традиції.

Так, на відкритті першого Українського військового з’їзду 18 (5 ст. ст.) травня 1917 р. "на сцені по-за містом для президіума розгорнувся синьо-жовтий прапор з написом "Хай живе національно-територіальна автономія. Депутація з Петрограду"[3].

За юридичними та вексилологічними нормами прапори, які складаються з горизонтальних смуг, називаються в порядку від верхньої до нижньої. Однак у газетних і мемуарних публікаціях, у поетичних творах автори дуже часто називали український прапор довільно (зрештою, в газеті "Народна воля" російський прапор названо чомусь взагалі "синьо-червоно-білим").

Особливо утруднює вияснення проблеми поширена в Центральній Україні манера називати прапор "жовто-блакитним", тобто у зворотному порядку кольорів знизу вгору, що, зрештою, часто трапляється й у наші дні (хоча сучасний прапор України й визначений чинним законодавством як "синьо-жовтий").

Так, Михайло Грушевський у своїх споминах про згадану маніфестацію 1 квітня 1917 р. тричі описує прапори як "синьо-жовті", але тут же подає анекдот про двірника, який побачив маніфестантів з "жовто-блакитними" прапорами.

У статті Сергія Єфремова вони вже "блакитно-жовті", а газета "Нова Рада" називає ці прапори "синьо-жовтими".

Натомість Дмитро Дорошенко пише про цю ж маніфестацію (в якій також брав участь): "Гордо маяли в повітрі жовто-блакитні прапори (колір – символ нашого блакитного неба і золотої пшениці на полях)". Хоча навряд чи він наводив би таке пояснення кольорів, якщо жовтий колір був би згори.

Фрагмент публікації у самвидавній газеті "Голос Відродження" за 1989 рік - "Чи був відомий блакитно-жовтий прапор у Східній Україні"

Власне поширенню національних кольорів на Наддніпрянщині значно сприяло саме візуально-асоціативне сприйняття прапора та тлумачення його змісту як "блакитне небо і жовтий лан пшениці".

Така версія дуже добре відповідала українській ментальності та світогляду, дуже легко сприймалася в усіх середовищах. Тому саме такий порядок барв й утвердився.

Характерно, що в київських виданнях не було жодних дискусій щодо порядку кольорів, а лише невелична замітка В. Щавинського про потребу використовувати темніші відтінки – синьо-жовті.

На виданих 1917 р. в Петрограді поштівках авторства О. Литвиненка подано блакитно-жовті прапори[4].

Поштівка "Герб славного війська Запорозького", Петроград, 1917 р.

У червні в київському видавництві "Вернигора" видано 100-тисячним накладом брошуру "Катехізис українця", в якому національні барви вказані як "синьо-жовті".

Цікаво, що в кінці року в цьому ж видавництві вийшла поштівка Б. Шіппіха "Згинуть наші воріженьки", на якій був жовто-блакитний прапор.

Поштівка "Гинуть наші воріженьки", Київ, 1917 р.

Натомість на виданому в той же час плакаті "1917" маємо синьо-жовтий.

Плакат, Київ, 1917 р.

Подібний різнобій 1917 р. є й із прапорами військових підрозділів.

Проте жовтневий переворот у Петрограді та проголошення 20 (7 ст. ст.) листопада 1917 р. Третім універсалом Української Народної Республіки значно прискорили розвиток подій.

Характерно, що це викликало озлобленість у більшовиків, які не мали на той час серйозної підтримки в Києві, й вони спробували вилити свою злість в образному протиставленні прапорів: "Червоний прапор боротьби робітників і селян проти буржуазії замінюється блакітно-жовтим. Відповідальність за це цілковито лягає на Українську соціал-демократичну партію"[5].

Прапор флоту УНР, затверджений 27 (14 ст. ст.) січня 1918 р.

Перший законодавчий акт, який врегулював нарешті порядок кольорів на прапорі як блакитно-жовтий був здійснений 27 (14 ст. ст.) січня 1918 р. Тоді Центральна Рада на засіданні під головуванням академіка Грушевського затвердила тимчасовий закон про флот УНР, у якому визначалося:

"...2. Прапором української військової фльоти є полотнище о двох – блакитному і жовтому кольорах. В кряжі блакитного кольору історичний золотий тризубець з білим внутрішнім полем в ньому.

3. Прапором Української торговельної фльоти є полотнище о двох – блакитному і жовтому кольорах"[6].

Новий прапор військового флоту, затверджений П. Скоропадським 16 липня 1918 р.

У деяких публікаціях хибно подавалося, що нібито 22 березня 1918 р. був затверджений якийсь закон про жовто-блакитний прапор. Однак ні в протоколах засідання, ні у звітах про це нічого не згадується, бо таке питання взагалі не порушувалося. Насправді М. Грушевський виніс тоді на на розгляд Малої Ради проекти зображень герба і печатки, виконані Василем Кричевським.

Державні символи УНР в 1918 р. – Великий Герб, Державна печатка, Малий Герб (проекти Василя Кричевського)

Натомість можна згадати про відомчі прапори УНР. Так, постановою Ради Народних Міністрів про встановлення знака-емблеми на прапорах пароплавів Міністерства Шляхів від 17 березня 1918 р. визначалося, що "майва уявляє з себе український національний синьо-жовтий прапор..."[7]

Такий же порядок кольорів залишився й за правління Павла Скоропадського.

1918: гетьман у черкесці, з кинджалом і в автомобілі

16 липня 1918 р. гетьман затвердив малюнок нового військового прапора Української держави, оголошений наказом по морському відомству від 18 липня за ч. 192/44:

"Білий прапор з рівним синім хрестом, який ділить прапор на 4 рівних частини. Ширина хреста 1/11 всієї довжини прапору. Відступивши на 1/8 ширини хреста проходить коло нього такої ж ширини (теж 1/8 ширини хреста) синя смужка, крім тих його боків, які прилягають до крижа.

В крижі ж теж відступивши на 1/8 ширини хреста від його боків міститься національний прапор Держави (складений з блакитної і жовтої горизонтальних смуг), в центрі якого міститься золота печатка Св. Володимира такої ж ширини як хрест і в 1½ раза вища своєї ширини. Прапор шиється з матерії відповідного кольору, а печатка малюється бронзовою фарбою"[8].

Тож стає зрозумілим, що гетьман Скоропадський, за правління якого залишалися в обігу банкноти з написом "Українська Народна Республіка" та прийнятий Центральною Радою герб, ніяких "переворотів з ніг на голову" для прапора не робив.

Це також пояснює й подальше використання блакитно-жовтого чи синьо-жовтого прапора і за правління Директорії, і в ЗУНР, і в проектах Конституції України 1920 р.

Прапори для Дієвої армії УНР, наказ від 30 липня 1919 р.

У листопадi 1918 р. почалася нацiонально-визвольна боротьба на Захiднiй Українi.

1 листопада на львівській ратуші "перший раз від 1849 р. показалися українські фани, перший раз відітхнув український Львів, скинувши з себе пута вікової неволі"[9].

Командні хоругви Галицької армії, наказ від 22 серпня 1919 р.

На засіданні Національної Ради 13 листопада прийнято Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-угорської монархії, яким проголошено Захiдно-Українську Народну Республiку, а також затверджено її символи:

"Артикул V. Герб і прапор:

Гербом Західно-Української Народної Республики є: золотий лев на синiм полi, обернений у свою праву сторону. Державний прапор є синьо-жовтий. Державна печать має довкола гербу напись: Західно-Українська Народна Республика"[10].

14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади, а 19 грудня Директорія урочисто в’їхала до Києва й Українську Народну Республіку було відновлено.

Для Армії УНР робилися спроби усталення типових дивізійних прапорів, які мали малинове полотнище, обшите золотою бахромою, у крижі нашивалися або малювалися блакитна й жовта смуги з Тризубом, з одного боку був напис "У.Н.Р." і назва дивізії, з другого – "За визволення України".

Як приклад можна навести бойовий прапор 3-ї Залізної стрілецької дивізії армії УНР (малиновий із блакитно-жовтим у крижі), що тепер зберігається у Центральному музеї Збройних Сил України[11].

Прапор 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, 1919 р.

Можна ще згадати виявлені недавно українськими істориками документи про усталення нових військових прапорів. Це й наказ військам Дієвої армії УНР Ч. 323 від 30 липня 1919 р., в якому основою для багатьох прапорів став "національний прапор (дві рівні полоси верхня блакитна і нижня – жовта)"; і наказ Головної команди Війська УНР Ч. 69 від 1 листопада 1921 р. з аналогічним формулюванням; і наказ військам Галицької армії Ч. 126 від 22 серпня 1919 р., де основою командних хоругв був синьо-жовтий прапор[12].

Синьо-жовтим був Стяг Генерального Штабу головного отамана Симона Петлюри[13], а новіші дослідження засвідчили, що 1920 р. загони Н. Махна також використовували блакитно-жовті прапори. Такі ж прапори фіксуютья на малюнках авторства Юліана Буцманюка та Леоніда Перфецького, які були учасниками визвольних змагань.

Картина Перфецького "Київ, 31 сепня 1919 р."

Згадаємо ще два проекти конституцій України.

Перший проект Конституції Української Держави, що був ухвалений Всеукраїнською Національною Радою 9–13 травня 1920 р. в Кам’янці-Подільському, подавав:

"Артикул 5. Державним гербом Української Держави є Тризуб золотої барви на синьому тлі.

Артикул 6. Державними барвами Української Держави є барви синя-жовта"[14].

У другому проекті Основного Державного Закону УНР, опрацьованому 1 жовтня 1920 р. Урядовою комісією по виробленню Конституції Української Держави, зазначалося:

"Артикул 9. Державним гербом Української Держави є Тризуб золотої барви на синьому тлі. Право вживання державного гербу мають виключно державні установи.

Артикул 10. Державними барвами Української Держави є барви синя та жовта.

Артикул 11. Прапор військової фльоти є синій-жовтий з державним гербом золотої барви в лівому розі синьої частини прапора. Прапор торговельної фльоти є синій-жовтий"[15].

Вже згадувалося про специфіку залучення таких джерел як кіно- та фотодокументи, тому можемо показати складність ідентифікації колористики на прикладі фото складання присяги членами Директорії УНР у серпні 1919 р. в Кам’янці на Поділлі.

Присяга членів Директорії, серпень 1919 р., Кам’янець-Подільський (блакитно-жовті прапори, хоча на фото жовтий колір виглядає темнішим)

Прапори на фото мають світлу верхню та темну нижню смуги, однак вони блакитно-жовті. Це підтверджують і спомини учасників цих подій, і офіційні затвердження прапорів цього періоду.

Тож всі юридичні затвердження прапорів УНР, Української держави та ЗУНР протягом 1918-1921 рр. фіксували лише блакитно-жовті або синьо-жовті прапори, в яких жовтою була нижня смуга.

Зрозуміло, що гетьман Скоропадський нічого "не перевертав". Якби він дійсно поміняв порядок кольорів на прапорі, то можна уявити який би резонанс це мало в українських виданнях і навряд чи республіканські війська підняли повстання проти гетьмана під його ж прапором.

Міф другий: "геральдичний" або "чули дзвін..."

(нібито порядок кольорів на українському прапорі не відповідає геральдичним нормам)

На жаль, такі баламутні дискусії розпочалися ще у 1920–1930-х рр. на Західній Україні в умовах польської окупації, а зрештою вилилися у "конфлікт кольорів", політизацію та чвари, які фактично тривали в діаспорі до утвердження національних символів в Україні та надання прапору статусу державного у 1992 р.

Проголошення Акту Соборності українських земель 22 січня 1919 р. Як бачимо, тут прапори - жовто-блакитні

Прихильники жовто-блакитного (синього) варіанту постійно апелювали до "правил геральдики", а їхні опоненти – до усталеної протягом 1917–1920 рр. історичної традиції.

Насправді ж геральдика вивчає й регулює норми складання гербів. А прапори створювалися за різними принципами, без якихось жорстких норм, іноді без жодного зв’язку з гербами, що й призвело до появи в середині ХХ ст. окремої спеціальної історичної дисципліни вексилології. Тому говорити про такі "правила геральдики" зовсім безпідставно.

То звідки ж виник цей міф? Очевидно мова йде про масову практику використання під час різних святкувань прапорів, банерів і кокард у міських чи земельних кольорах в Німеччині в ХІХ ст.

З метою впорядкувати цей процес були запропоновані рекомендації створення таких прапорів з різнокольорових горизонтальних смуг, коли для верхньої брали забарвлення фігури з герба, а для нижньої – колір поля щита.

Ці рекомендації з кінця ХІХ ст. частково поширились і на Австро-Угорщину.

Два кольори мої. До історії українського прапора

Однак треба зазначити, що такі пропозиції залишались у рамках німецької геральдики й ніколи до поняття загальноприйнятих "правил геральдики" не виростали, принаймні подібні правила не застосовувались в інших країнах (достатньо глянути на прапори Португалії, Франції, Італії чи Іспанії), за винятком хіба що окремих сусідніх новоповсталих держав.

Зрештою, не дотримуються їх у сучасної Німеччині та Австрії, де адміністративні землі використовують смугасті прапори складені за різними принципами, іноді всупереч згаданим рекомендаціям.

Наприклад, на гербах Відня, Тіролю та Форарльбергу маємо срібні фігури у червоних полях, натомість у двох перших прапори червоно-білі, а в останнього – біло червоний.

Герб австрійської столиці - м. Відень

Прапор федеральної землі Тіроль (Австрія)

Тому апеляція до "правил геральдики" щодо українського прапора є зовсім безпідставною і не відповідає історичній традиції цього символа.

Міф третій: "фен-шуйський" або "вогонь, вода і мідні труби"

(нібито синьо-жовтий прапор не відповідає фен-шую, а за книгою "І-цзин" утворює гексаграму "Пі", на якій "вода заливає вогонь" і уособлює занепад, а в оберненому вигляді – гексаграму "Тай", яка означає розквіт)

Передовсім треба пояснити, що Фен-шуй – це є система китайських вірувань у цілісність всесвіту. Натомість "І-цзин" (або "Книга змін") – це перша з п’яти книг конфуціанського канону (на якому базується китайська натурфілософія) і присвячена ворожінню.

Для тлумачення використовуються магічні символи – триграми та гексаграми.

Для нашої теми немає сенсу детально розглядати інтерпретації магічних гексаграм. По-перше, ні китайські вірування, ні конфуціанство не мають до українських традицій жодного відношення.

По-друге, ні Фен-шуй, ні "І-цзин" не мають жодного стосунку до вексилології та принципів створення прапорів. Скажімо, прапори з трьома горизонтальними смугами, з вертикальними діленнями, з хрестами і т. п. до цих гексаграм – ні приший, ні прилатай.

Прапор острівної держави Барбадос - теж не по Фен-шую)

Зрештою, навіть китайський прапор створений не за Фен-шуєм, а на ідеологічній комуністичній основі.

По-третє, треба бути зовсім наївним, щоб приписувати всі свої негаразди кольорам на прапорі. Це нагадує старий анекдот про те, що СРСР розпався тому, що Ленін у мавзолеї лежав не за Фен-шуєм.

Хоча, коли б у цих вигадках була дещиця правди, то я не маю нічого проти, щоб китайці запровадили собі жовто-блакитний прапор як символ розквіту та гармонії. Та от чомусь вони на це не ведуться...

Що тут можна порадити? Якщо в когось тече вода, то треба звертатись до сантехніка. Якщо горить вогонь – то викликати пожежників. Якщо ж комусь здається, що на прапорі "вода заливає вогонь", то з цим – до психіатра, бо ні вексилологія, ні геральдика до цього відношення не мають.

Міф четвертий: "символ біди" або "про розруху в головах"

(нібито перевернутий прапор є міжнародним символом нещастя і вживається як протестний символ)

Поширенню такої байки сприяв і американський кінофільм "Остання фортеця" (The Last Castle, 2001 р.), у якому головний герой вивісив прапор США догори дригом над тюремним майданом.

Про що ж насправді йже мова?

У США ще 1923 р. було прийнято нормативний акт про застосування національного прапора. У розділі про пошанування прапора один із пунктів подає, що забороняється вивішувати прапор у перевернутому виді, хіба що як сигнал великого лиха і крайньої небезпеки для життя та майна.

Тобто, малося на увазі передовсім таке використання прапора на морі під час якогось піратського нападу.

Але під впливом згаданого фільму почалися спроби вивішування перекинутого прапора США як символа протесту проти політичних рішень влади. Проте пояснювалося, що такі кроки безглузді, оскільки прапор є загальнонаціональним символом, а не уособленням влади. Зрештою, все це стосується лише прапора США, а не інших держав.

Насправді ж серед усіх країн світу лише одна має передбачене своїм законодавством використання перевернутого прапора. Це – Філіппіни.

Прапор Філіппін

У цій країні на період війни прапор вживається з перекинутими смугами. Але, перефразовуючи одного "класика", можна твердити, що "Україна – не Філіппіни".

Жодних міжнародних прапорових норм про перекинуті прапори немає. Хто не вірить, то може спробувати поперекидати прапори Франції, Італії, Швеції, Ізраїля чи Японії. Це нічого не дасть, бо ці прапори симетричні відносно центральної горизонтальної осі.

Ну а щодо "символу біди", то тут "розруха не в клозетах, а в головах". І прапор не винен.

Невідомі прапороносці. Жовто-блакитний проти червоного

Замість підсумку. Жодних підстав – ні історичних, ні геральдичних, ні вексилологічних – для "перевертання" українського прапора немає.

Тому не варто піддаватися на різні провокації. Шануйте національний прапор і не дозволяйте його паплюжити!

----------------

ДЖЕРЕЛА:

[1] Див.: Гречило А. Українська територіальна геральдика. – Львів, 2010. – 280 с.

[2] Детальніше про це див.: Гречило А. До питання про національний прапор // Пам’ятки України. – 1989. – № 4. – С. 44–48; Гречило А. Відродження українських національних символів у Галичині в 1848 р. // Знак. – 1998. – Ч. 16 (червень). – С. 1–2.

[3] Український військовий з’їзд // Народня воля (Київ). – 1917. – Ч. 3 (19 (6) травня). – С. 2.

[4] Україна в старій листівці... – С. 74, 102, 103.

[5] Социал-демократия на Украине // Пролетарская мысль (Київ). – 1917. – № 4. Див також: Дещо про "защитний кольор" // Народна воля. – 1917. – № 159 (25 (12) листопада. – С. 2.

[6] Наказ про оголошення тимчасового закону про фльоту Народної Української Республіки. 13 березня 1918 р. № 8. // Вістник Ради Народних Міністрів УНР (Київ). – 1918. – № 16 (7 квітня). – С. 1.

[7] Постанова Ради Народних Міністрів про встановлення знака-емблєми на прапорах пароплавів Міністерства Шляхів // Вістник Ради Народних Міністрів УНР. – 1918. – № 22 (20 квітня). – С. 1.

[8] Морський прапор // Відродження (Київ). – 1918. – Ч. 89 (18 (5) липня). – С. 3.

[9] Свобода (Львів). – 1918. – Ч. 44 (9 падолиста). – С. 3.

[10] Українське слово (Львів). – 1918. – Ч. 257 (14 падолиста). – С. 2.

[11] Центральний музей Збройних Сил України (Київ). – Оф. № 3996. Прапор опублікований у: ВІА. – 2001. – Ч. 1 (2). – С. 2 обкладинки.

[12] Ковальчук М. Наказ командування армії УНР про запровадження у військах прапорів єдиного зразка (1919 р.) // Військово-історичний альманах (далі – ВІА). – 2006. – Ч. 1 (12). – С. 145–153; Чмир М. "Командні хоругви" Галицької Армії (серпень 1919 р.) // Знак. – 2006. – Ч. 40 (грудень). – С. 8–9; Чмир М. Прапори на позначення місця розташування органів військового управління Галицької армії (серпень 1919 р.) // ВІА. – 2006. – Ч. 2 (13). – С. 149–154; Руккас А. Стяги штабів, частин та підрозділів Армії УНР зразка 1921 р. // ВІА. – 2007. – Ч. 1 (14). – С. 113–122.

[13] Гринів Л. Стяг Генерального Штабу головного отамана Симона Петлюри // Знак. – 2006. – Ч. 39 (вересень). – С. 9.

[14] Устрій Української Держави. Проекти Конституції УНР. – Львів, 1920. – С. 9–10.

[15] Там само. – С. 34; Конституційні акти України 1917–1920... – С. 127.

Андрій Гречило
доктор історичних наук, голова Українського геральдичного товариства, провідний науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

Душа с душою говорит... Окрестности Мариуполя. с.Боевое.

Додати заголовок

«Зиц-миллиардер» Курченко уже заложил Одесский НПЗ россиянам

Акционеры публичного акционерного общества «Одесский нефтеперерабатывающий завод» (99,5766% принадлежит кипрской Empson Ltd, входящей в группу ВЕТЭК) на собрании 23 декабря одобрили возможность передачи движимого и недвижимого имущества завода в залог и в ипотеку российскому Банку ВТБ в качестве обеспечения по кредитам, выданным ряду аффилированных с ВЕТЭКом компаний.

Об этом говорится в протоколе об итогах голосования на внеочередном собрании акционеров ПАО «Одесский НПЗ», пишутУкраїнські Новини.

В частности, акционеры одобрили передачу в залог любого движимого имущества НПЗ в пользу Банка ВТБ без ограничений по стоимости с целью обеспечения выполнения компанией Swisspro Capatal Ltd и/или другими должниками (в том числе Prosperity Developments S.A., Soprema Trading Ltd, Empson Limited) всех обязательств по кредитному договору от 28 августа 2013 года между Банком ВТБ и - среди других - Swisspro Capatal Ltd.

В протоколе собрания указано, что основная сумма долга этому соглашению с ВТБ составляет около 370 млн долларов.

Недвижимое имущество НПЗ, согласно решению акционеров, может быть передано Банку ВТБ в качестве обеспечения обязательств вышеуказанных компаний в ипотеку.

Кроме того, акционеры завода одобрили предоставление Банку ВТБ поручительств на сумму до 470 млн долларов за выполнение обязательств Swisspro Capatal, а также Prosperity Developments S.A., Soprema Trading Ltd, Empson Limited перед российским банком.

Как сообщало агентство, акционеры Одесского НПЗ на собрании 7 октября 2013 года одобрили возможность передачи имущества завода на сумму 92 млн долларов в аренду (с правом субаренды) обществу с ограниченной ответственностью «Одесский НПЗ».

Исполнительному директору завода поручено осуществить одобренную сделку до 6 октября 2014 путем заключения соответствующих договоров.

ПАО «Одесский НПЗ» эксплуатирует целостный имущественный комплекс завода.

НПЗ способен перерабатывать до 2,8 млн тонн нефти ежегодно.

В начале марта 2013 года нефтяная компания «Лукойл» подписала с ВЕТЭК договор о купле-продаже 99,6% акций «Одесского нефтеперерабатывающего завода».

С конца сентября завод начал перерабатывать сырье (нефть Urals), которое поступает танкерами из Новороссийска (на сегодня поступило 7 танкеров по 80 тыс. тонн нефти).

ВЕТЭК объединяет компании, входившие ранее в группу «ГазУкраина», которая специализируется на торговле сжиженным и природным газом, широким спектром нефтепродуктов и товаров для нефтегазовой отрасли.

Основной акционер группы, по официальной информации, - харьковский бизнесмен, владелец ФК «Металлист», Сергей Курченко.

Почему украинцы не любят русских и желают чтобы они все уехали в Сибирь. (краткий обзор для начинающих, пока не поздно)

Почему украинцы не любят русских и желают чтобы они все уехали в Сибирь.

(краткий обзор для начинающих, пока не поздно)

1626-1628 гг. Запрет в Московском государстве украинско-белорусской книжности.

1626 p. Цензура произведений Лаврентия Зизания в Москве.

1627 г. Указом царя московского Алексея Михайловича и его отца патриарха Филарета было велено собрать книги украинской печати и сжечь

1 октября 1652 г., еще за два года до Переяславской Рады, Земский Собор утвердил решение о присоединении Украины к Московии. Поэтому, так называемое, добровольное присоединение или воссоединения имело совсем не добровольную предысторию.

8(18).01.1654 г. Переяславское соглашение с Московией. Принятие «протекции» московского царя. Русь-Украина и Московия обязывались поддерживать одна одну в борьбе против общего врага - Польши. 

21-27.03.1654 г. Московский царь Алексей Михайлович и Боярская дума утвердила так называемые «Статьи БогданаХмельницкого» (Мартовские статьи), которые зафиксировали условия Чигиринсько-московського договора. Оригиналы этих документов, как и пакта Молотов-Ріббентроп, не сохранились.

1654 г. Почти сразу после договора Б.Хмельницкого с Московией, последняя начала запрещать простым, но еще свободным людям носить яркую одежду и кожаные сафьяновые сапоги, так как это могло отрицательно влиять на закрепощенных московских «холопьев».

1654-1708 pp. Постоянное нарушение Московией Переяславских соглашений с целью ликвидации автономии Гетьманщины. Подкуп и натравливания одних старшин против других, а козаков против старшин.

1655 Московская армия, двигаясь на Львов, выжгла по дороге села и города на расстоянии 50-60 километровот основного маршрута. Можно было понять, что пришли «братья-освободители».

1656 p. Всего через два года после «воссоединение» грубая измена Москвы. Боясь усиление Украины, Москва заключают с поляками сепаратный Венский мирный договор. Б.Хмельницкому царь передает, что будет «оружием защищать Польшу как бы и собственное отечество» и требует прекратить военные действия. Если говорить об измене И.Мазепы, то до этого времени было ещё свыше сорока лет. С другой стороны, готовность царя Алексея Михайловича «оружием защищать Польшу как бы и собственное отечество» означала, что, если с гетманом Б.Хмельницким был подписан союзный договор, то, говоря современным языком, московский царь его единолично денонсировал. Если же это было вхождение Украины в состав Московии, то царь грозился воевать сам против себя.

1659 г. Царь посылает в Украину 100-тысячное войско. Значительно меньшими силами гетьман И.Выговский дотла его разбивает. Но в междоусобной борьбе И.Выговский потерпел неудачу, чем немедленно воспользовалась Москва. Под проводом воеводы Баратынского она устраивает преследование приверженцев гетьмана. «Князь Баратынский, по дороге на Киев повесил 3000 человек потом вырезав в Украине около пятнадцати тысяч украинского населения, спрашивал Московского царя разрешить ему «высечь и выжечь» всех украинцев на 150 верст вокруг Киева».

1665 г. Москва заставляет гетьмана И.Брюховецкого отдать все города Левобережной Украины под власть московских воевод.

1667 г. Москва запретила Украине продавать свои товары в другие страны, кроме Московии, но на своей границе вводит на украинские товары большую пошлину. Поэтому о котором «воссоединении» можно было говорить.

1667 г. Расчленение Украины вследствие коварной измены Москвы: заняв с помощью украинских войск почти всю Белоруссию и Литву, московские войска прекратили дальнейшие военные действия, которые имели бы завершить полное изгнание поляков из Украины и заключили сепаратное Андрусовское соглашение с Польшей и поделили Украину по Днепру: Киев, Земли Войска Запорожского и Левобережная Русь переходили к Московии, а Правобережная - к Польше. Завершён этот процесс был так называемым «Вечным миром».

1689 г. Запрещено Киевской Лавре печатать книги без московского патриаршего разрешения: «...к нам первее не прислал, отнюдь бывам не дерзать таковых книг новослагаемых печатать...».

1672 г. «Заказ крепкой, чтобы люди, польские илатинские печати книги никто у себя в домах не держали, а приносили и отдавалибы воеводе».

1672 г. Лишение гетманства и пожизненная ссылка в далекую СибирьД. Многогришного со всей семьей и несколькими «соучастниками». Главная причинаареста — дружеские отношения с врагом Москвы П. Дорошенко.

1672 г. Арест кошового Войска Запорожского И.Сирко. Арестованный отправлен к Москве, а оттуда в г. Тобольск в Сибирь.

1677 г. Приказ патриарха Іоакима выдрать из украинских книжек листы «не сходные с книгами московскими».

1683 г. Украинский архитектор Й.Старченко построил «трапезную палату» в Симоновом монастыре в Москве, где архимандридом был украинец Г.Домецкий. Правительство заслало Г.Домецкого на север за то, что он «Симонов монастырь пышно и бойко испестрил латинскими штуками и Киев пачемэри хвалил».

1685 г. Отмена автономной украинской церкви и установление контроля московского патриарха не только над церковью, но и образованием и культурой Украины.

1687 г. Коломацкие статьи, за которыми Москва обязывала гетмана заботиться об увеличении браков между россиянами и украинцами.

1690 г. Московский собор проклял и осудил на уничтожение произведения украинских писателей 17ст. «Кіевскіе новыя книги» Петра Могилы, К.Старовецького, П.Голятовського, Л.Барановича, А.Радивиловського и других, так как «киевцькие кніги прельсти латинськия утверждают». наложив на них«проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо».

1693 г. Запрет патриарха Андриана привозить украинские книжки в Москву.

1693 г. Письмо Московского патриарха в Киево-Печерскую лавру о запрете издания любых книжек на украинском языке.

В 17-18 столетиях Москвой внедряется экономическая война против Украины в разных направлениях.

1703-1720 гг. Десятки тысяч украинских крестьяни казаков были насильно вывезены на строительство Петербурга, 25 тысяч погибли от болезней в тамошних болотах.

1704 г. Подавление московскими войсками антипольского восстания Семена Палия на правобережной Украине, которая находилась под оккупацией Польши.

1708 г. Административная реформа в России. На территории Украины, наподобие русских, образовано две губернии, Киевскую и Азовскую.

1708 p. Массовое уничтожение украинских сел и городов московитами еще до перехода гетьмана И. Мазепы насторону шведского короля Карла XII.

1708 г. Уничтожение столицы Гетманщины г.Батурина московскими войсками, которые вырезали всех жителей города и беженцев (15 тыс.), преимущественно женщин и детей. Церкви и город разграбили, а потом сожгли. «Украина залита кровью, разрушенная грабежами и обнаруживает сквозь страшную картину варварства победителей», - докладывал французский посол в Париж.

1709–1734 гг. Московщина увеличила налоги в Украине на 400%. Налог от «дыма» (дома) в Московщине был 49 коп., в Украине 1 руб. 25 коп.

1709 г. Царь Петр выдал приказ казнить каждого запорожца. Начало разрушения Сечи. После захвата Сечи московиты «...обществу нашему главы обдирали, шеи на плахах рубили, вешали и другие тиранские смерти наносили, которых и в поганстве за старинных мучителей не водилось - не только тех, кто из общества, а и из домовин мертвых монахов откапывали, главы им отсекали, кожу сдирали и вешали», - писал свидетель, кошевой Стефаненко.

1709 г. Петр Первый приказал сократить число студентов Киево-Могилянской Академии с 2000 до 161, а лучшие научные силы были забраны из Киева в Москву. Среди них были Иннокентий Гизель, Иоанникий Галятовский, Лазарь Баранович, Дмитрий Ростовский (Туптало), Стефан Яворский, Феофан Прокопович, Симеон Полоцкий и много других. Они сыграли главную роль вразвитии культурной жизни тогдашней Московии. «Украинцы принесли с собой всю свою большую культуру, ее влияние отразилось на Москве на всей жизни: зданиях, рисовании, одежде, пениях, музыке, обычаях, на праве, литературе и даже насамом московском языке. Вся жизнь составлялась тогда так, что становилось невозможным прожить без украинца. Всяких ремесленников доставали из Украины» (И. Огиенко, «Украинская культура»). «…Старая московская культура во времена царствования Петра умершая; и культура, которая с того времени живёт и развивается в Московии, является органическим продолжением не московской, а киевской, украинской культуры», - признал позднее князь М. Трубецкой.

1709 г. Указ об обязательности цензурирования украинских книжек в Москве.

1709 г. Указ Петра І о запрете печати книг на украинском языке, а книги, печатные церковнославянским языком, сверять с русским изданием, чтобы в них никакой разности не было.

1713 г. Московия приказом Петра Первого присваивает себе название Росія. Таким образом всегда враждебные к Руси-Украине московиты, основу которых составляли угрофинские и тюркские племена, подменивают понятия и присваивают себе историческое и духовное наследство киевских, новгородских и других руссов. (Греческое название Руси звучиткак «Россия»).

1716 г. Москва запретила украинцамездить в Европу по товар.

1718 г. Москва запретила вывозить в Европу украинский табак.

1718 p. Российские правители, стремясь уничтожить историческую память украинцев, сожгли архивы и собрание книг Киево-Печерского монастыря (материалы собирались свыше 700 лет), которая выдержала нашествиямонголов, поляков, татар, «...многочисленное и древнейшее собрание книг, собранное и обогащенное великим князем Киевским Ярославом Владимировичем и сохраненноев пещерах от всех вражеских нападений и руин, но ныне,... среди благосостоянияи тишины пламенем пожранное. В нём сохранялось много тысяч рукописных и всяческих драгоценных манускриптов, писаных разными языками, и много среди них такие, что и ученым тогдашним мужьям не были известные, а особенно все записки и документы относительно истории правления славянских племен и царей касались» («История Русов», ст.303-304, изд.1956 г.).

1720 г. Указ Петра І о запрете печатать в Малоросии любые книги, кроме церковных. Приказ царя Петра І: «ВКиево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать преждет печати, дабы... особого наречия в оных не было».

1720 г. Запрет вывозить стеклянные изделия в Европу.

1720 г. Петр І выдал указ киевскому губернскому князю Голицыну, чтобы «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве,осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».

1721 г. Приказ о цензуре украинских книжек. Наложенные штрафы на Киевскую и Черниговскую типографии за книжки «нево всем с великороссийскими сходные». Уничтожение Черниговской типографии.

1722–1727 гг. Первая Малороссийськая коллегия. Штат состоял из 6 русских офицеров и прокурора. Коллегия взимала поборы в царскую казну, расквартировывала в Украине русские войска, контролировала деятельность Генеральной военной канцелярии и т.п.

29.04.1722 г. Левобережная Украина из ведомства Коллегии иностранных дел была переведена под управление Сената России, которое имело целью дальнейшее ограничение самоуправления в Украине.

1722 г. Запрет привозить в Украину западноевропейские изделия.

По сути дела украинскую самобытность было частично уничтожено, а частично вывезено в Москву и в этом смысле Московия в какой-то мере ввобрала в себя Киевско-Руськое наследство. Но на этом притеснения украинства не прекратились. Приведем еще два официальные документа, датированные ХІХ столетием.

Валуевский циркуляр – 18 июля 1863 года.

«Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тревожное состояние общества, волнуемого политическими событиями, а сдругой стороны имея в виду, что обучение грамотности на местных наречиях не получило ещё окончательного разрешения в законодательном порядке, министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором св. синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановить. О распоряжении этом было повергаемо на Высочайшее Государя Императора воззрение и Его Величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения».

Эмский указ АЛЕКСАНДРА ІІ, 18 мая 1876 г., Эмс

«В видах пресечения опасной, в государственном отношении, деятельности украинофилов, полагалось бы соответственным принять впредь до усмотрения, следующие меры:

а) ПО МИНИСТЕРСТВУ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ

І. Не допускать ввоза в пределы Империи, без особого на то разрешения Главного Управлення по делам печати, каких бы то ни было книг, издаваемых за границею на малорусском наречии .

2. Воспретить в Империи печатание, на том же наречии каких бы то ни было оригинальных произведений или переводов…

3. Воспретить равномерно всякие на том же наречии сценические представления, тексты к нотам и публичные чтения (как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций).

4. Поддержать издающуюся в Галичине, в направлении враждебном украинофильскому, газету «Слово», назначив ей хотя бы небольшую, но постоянную субсидию

5. Запретить газету «Киевский Телеграф»

б) ПО МИНИСТЕРСТВУ НАРОДНОГО ПРОСВЕЩЕНИЯ

6. Усилить надзор со стороны местного учебного начальства, чтобы не допускать в первоначальных училищах преподавания каких бы то ни было предметов на малорусском наречии.

7. Очистить библиотеки всех низких и средних училищ в малороссийских губерниях от книг и книжек, воспрещаемых 2-м параграфом настоящего проекта.

8. Обратить серьезное внимание на личный состав преподавателей в учебных округах Харьковском, Киевском и Одесском, потребовав от попечителей сих округов именного списка преподавателей с отметкою о благонадежности каждого по отношению к украинофильским тенденциям и отмеченных неблагонадежными или сомнительными перевести в великорусские губернии, заменив уроженцами этих последних.

9. На будущее время выбор лиц на преподавательские места в означенных округах возложить, по отношению к благонадежности сих лиц на строгую ответственность представляющих о их назначении, с тем, чтобы ответственность, о которой говорится, существовала не только на бумаге, но и на деле.

10. Закрыть на неопределенный срок Киевский Отдел Императорского Географического Общества (подобно тoму как в 1860-х годах закрыт в этом последнем Политико-экономический Комитет, возникший в среде Статистического Отделения).

в) ПО ОТДЕЛЕНИЮ СОБСТВЕННОЙ ЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА КАНЦЕЛЯРИИ

11. Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского, как неисправимых и положительно опасных в крае агитаторов» [Скраю дописано:«Выслать из края с запрещением въезда в Южн. Губ. и столицы, под секретное наблюдение»]. 

1881 г. — запрет на использования украинского языка в церковных проповедях.

1888 г. — указ Александра ІІІ про запрет использования украинского языка в официальных учреждениях и крещение детей украинскими именами.

1895 г. — запрет печатать украинские книжки для детей.

1907 г. — правительством ликвидировано украинскую периодическую прессу, конфисковано изданную в годы революции (1905–1907) украинскую литературу, начались репрессии против деятелей украинской культуры.

1910 г. - циркуляр П. Столыпина о запрете создания «инородческим товариществ, в том числе Украинских и еврейских, независимо отпреследуемых ими целей».

«Урожайным» на репрессии был 1914-й, год начала Первой мировой войны: запрет царизмом празднования 100-летия со дня рождения Т.Шевченко; указ Николая II о запрете украинской прессы; запрет в оккупированныхроссийской армией Галичине и Буковине употребление украинского языка, печатание книг и журналов на украинском языке; разгром общества «Просвита»; разрушение библиотеки Научного общества им. Т. Шевченко; депортация многих тысяч сознательных украинцев в Сибирь.

1918 г.- оскорбительное празднование "Дня защитника отечества" 23 февраля, после первых залпов немецкой артиллерии красные войска бежали с поля боя до ближайшей жд станции, захватили паровоз и цистерну спирта, проследовали до Самары, где выпили и продали спирт, а затем рассосались.

1922 г. собрав к концу года согласованные с республиками и утвержденные договора образования СССР, Москва самостоятельно и без уведомления союзных государств переделала текст договора, который и начал официально действовать с 6 июля 1923 г.

1929-1930 гг - арест и суд 45 деятелей украинской науки, литературы, культуры, УАПЦ - за принадлежность к «Союза освобождения Украины».

1932-1933 гг. - организация геноцида - Голодомора украинцев, который не признают только Россия и Израиль.

1934-1941 гг - уничтожение архитектурно-культурных памятников в Украине, арест и казнь 80% национальной интеллигенции.

1941 г. - уничтожение при отступлении советскими войсками городов и сел, хозяйственных объектов- нередко с работающими на них людьми, включая водопроводы и канализацию. Выполняя приказ Сталина, жгла родные хаты Зоя Космодемянская, за что и была повешена односельчанами. Солдаты наступающих немецких войск помогали тушить пожары и не успели предотвратить казнь и оказать медицинскую помощь.При подрыве плотины Днепрогэса безвинно погибли 20тыс. красноармейцев и более 100тыс. человек мирного населения.

1938 г. - постановление «Об обязательном изучении русскогоязыка в национальных республиках СССР» и усиление русификации Украины согласно специальному решению XIV съезда КП(б)У.

1944 г. - умышленное увеличение жертв в советской армии солдат-украинцев Жуковым ("Зачем вооружать этих хохлов ! Чем больше в Днепре утопим, тем меньше потом отправлять в Сибирь" - вместо оружия выдавали по половинке кирпича, а винтовка была одна на 10!!!человек)

1946 г. - ликвидация греко-католической церкви и подчинение ее Русской православной церкви.

1947 г. - организация голода в сельской местности Украины.

1947 г. - Л. Каганович проводит новую «чистку» среди культурных кадров, обвиняемых в «украинском буржуазном национализме».

1951 г. - разгромные статьи в газете «Правда» против «националистических уклонов в украинской литературе и искусстве».

1961 г. - новая программа КПСС провозгласила политику«слияния наций» и дальнейшее русификации союзных республик.

1964 г. - умышленный поджог Государственной публичной библиотеки АН УССР.

1978 г. - директива коллегии Минобразования УССР о «Совершенствование изучения русского языка в общеобразовательных школах республики».

1983 - постановление ЦК КПСС об усилении изучения русского языка в школах и выплату 16% надбавки к зарплате учителям русского языка и литературы («Андроповский указ») и директива коллегии Минобразования УССР «Омерах по усовершенствованию изучения русского языка в общеобразовательных школах, педагогических учебных заведениях, дошкольных и внешкольных учреждениях республики».

1989 г. - постановление пленума ЦК КПСС о единственном официальном общегосударственном языке (понятно - русский) в СССР.

1991 г. - воровство у 100% украинских граждан 100% персональных денежных вкладов, которые отправили в Москву. 

.......

2010 г. - тотальная злоумышленная и злонамеренная поддержка русскими Януковича на выборах с единственной целью: пускай лучше будет криминал, но не Украина.

........

2013 г. незаконное присутствие и преступная деятельность ФСБ по борьбе с Майданом, неоднократные заявления российской стороны о планировании выселения нескольких миллионов украинцев в Сибирь.

составил Павел ДЕМЧУК(редактировано)