пʼятниця, 29 червня 2012 р.


Хто є ху, або знову про засади державної мовної політики

Під час бійки у Верховній Раді, коли депутати більшості намагалися розглянути мовний законопроект. 24 травня 2012 року
РОЗМІР ШРИФТУ 
Київ – Український інтернет переповнений статтями, думками, згадками, коментарями, прокляттями і т. п. з приводу законопроекту «Про засади державної мовної політики» авторства Колесніченка-Ківалова. На цю тему писав і я, грішний («Як регіонал Вадим Колесніченко проштовхує своє законодавче мовне твориво»; «Справа Геббельса живе і перемагає?»)   

Ще у вересні 2011 року Координаційна рада з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса у своєму висновку щодо згаданого законопроектузазначила, що цей документ спрямований на підрив статусу української мови як державної та її витіснення з ужитку в усіх сферах публічного життя в більшості областей України і що в разі його реалізації ще більшого масштабу набудуть порушення мовних прав українців та представників інших національних меншин України. Може виникнути також серйозна загроза цілісності держави і розпочатися процес її федералізації: «Прихованою метою законопроекту Ківалова-Колесніченка є легітимізація русифікації України, яка здійснюється нинішньою владою на вимогу Росії».

Фактично, українській мові може бути рокована, як слушно зазначають деякі автори, роль «мови гетто».

Автора! Автора!

Відійдімо трохи від змісту самого документа і подивімося на авторський колектив. Ось чиїм інтелектом творився цей «геніальний» законопроект, ось кому ми маємо завдячувати його появі на світ: «Колесніченко В.В. – Народний депутат України; Ківалов С.В. – Народний депутат України; Монастирський А. І. – Генеральний директор Всеукраїнської благодійної організації «Єврейський фонд України», Всеукраїнська громадська організація «Єврейський форум України»; Товт М. М. – Почесний голова Демократичної спілки угорців України, народний депутат України ІІ скликання; Божеску А. – відповідальний секретар Міжрегіонального Об’єднання «Румунська Спільнота України»; Бортнік Р.О. – голова Всеукраїнської громадської організації «Правозахисна організація «Спільна Мета».

Сергій Ківалов

Його називають тіньовим наглядачем («смотрящим») режиму за судовою системою, який персонально контролює відбір і призначення суддів як голова парламентського комітету з питань правосуддя, а також володіє інструментом покарання нелояльних суддів як член Вищої ради юстиції. При цьому, будучи головою цього органу (2001-2004 роки), він не міг з першого разу прочитати прізвища суддів та назви їхніх судів і робив це часто по складах, свідком чого мені доводилося бути в той період.

Цей депутат сьогодні найбільше відомий своїми прізвиськами «Народний Підрахуй» і «Серьожа-підрахуй». Останнє «імення» стало загальним, прозивним і навіть вийшло за межі України. Під час протестів у Москві його зафіксували на плакатах. В Чернігові економ-крамниці, які спеціалізуються на продажі ламінату, паркетної дошки і плінтуса, створили сайт «Підрахуй». А одеська ТРК «Академія» удостоїлась «чести» називатися «Підрахуй TV».Такі почесті з неба не падають! Це треба заслужити!

Вадим Колесніченко

У жовтні 2008 року, виступаючи на всесвітній конференції співвітчизників у Москві, цей діяч закликав Росію розпочати «культурну експансію» в Україну, сприяти створенню коаліції суспільно-політичних сил України, що стоять на позиціях російсько-української єдності: «Інакше за 5-10 років «російський фактор» зникне із суспільної карти України. Люди з пострадянського минулого просто фізично вимруть, і залишиться тільки нова еліта, для якої Росія – це потенційний ворог».

Третього грудня 2008 року президент Російської Федерації Дмитро Медведєв нагородив його орденом дружби – не за гарні очка, а «за збереження російської мови і російської культури».

Того ж року Вадим Колесніченко створив ВГО «Правозахисний громадський рух «Російськомовна Україна». Хто ж такі російськомовні громадяни України, за версією цього «правозахисника» і «юриста»? Це –корінний державотворчий етнос країни. Як аргумент зазначено, що «російську мову чути по всій території України».

Не завжди він був таким «рускоязичним». Народний депутат України Геннадій Москаль згадує, що в 1997 році в парламенті Криму Вадим Колесніченко єдиний ходив в українській вишитій сорочці і розмовляв українською мовою, що викликало багато негативу: «Там хотіли його порвати, як Тузик газету». Йому вторить інший народний депутат Леонід Грач: «З кінця вісімдесятих років він у Ялтинському міському комітеті компартії… виступав як «рухівець», як націоналіст». Про те, що Вадим Колесніченко займав раніше протилежні позиції щодо української мови й України як незалежної держави, розповідав мені якось у Сімферополі кримський вчений-біолог, академік Української академії екологічних наук, голова Кримської філії Наукового товариства імені Тараса Шевченка Петро Вольвач.

Руслан Бортнік 

Цей уродженець Житомирщини, випускник «Києво-Могилянської Академії» є помічником депутата Колесніченка, президентом Всеукраїнської правозахисної організації «Спільна мета», заступником голови Колесніченкової «Російськомовної України». До речі, в своїх статтях останню посаду він не називає. Мабуть, соромиться. Крім того, Руслан Бортнік був головою виконавчого комітету і першим заступником Генерального секретаря Української радикально-демократичної партії, яку в минулому році, очевидно, продали Олегові Ляшку.

У березні 2011 року під час «круглого столу» в Державній думі Російської Федерації «Про російський і російськомовний рух України» Руслан Бортнік заявив, що російський рух може вижити в Україні лише завдяки великій російській партії, яку, хоч би як партію Олега Тягнибока ВО «Свобода», повинні підтримувати 3-5% населення, щоб вона пройшла до парламенту. Для цього потрібне достатнє фінансування, яке одержати в Україні, від українських бізнесменів, практично неможливо.

Він дослужився вже до подяки та іменного годинника Президента Віктора Януковича (2010 рік), а також ордена «Почаївської ікони Пресвятої Богородиці» Української православної церкви Московського патріархату (2009 рік).

Руслан Бортнік займається не лише «правозахистом», але й моніторингом об’єктивності випусків новин провідних українських телевізійних каналів. За версією очолюваної ним організації «Спільна мета» найоб’єктивнішими телеканалами квітня стали «1+1», «Перший національний» та «Інтер».

Монастирський, Товт, Божеску

Виконавчий віце-президент Конгресу національних громад України Йосиф Зісельс сказав мені, що згадані особи представляють, практично, самі себе: «Товт – якусь частину угорської меншини, Божеску – якусь частину румунської. Але вони не представляють повністю меншину. У нас є представництва від різних організацій, які створює меншина, і це може бути багато організацій. Наприклад, єврейська община створила 600 організацій. Монастирський представляє одну з них, я – іншу. Ну то й що? Ні я, ні Конгрес національних громад України, куди входять 15 нацменшин, не підтримують законопроект «Про засади державної мовної політики».

Не зайвим буде нагадати, що Аркадій Монастирський є членом ради  «Російськомовної України». Михайло Товт президентським указом «Про Конституційну Асамблею» введений до її складу. Ауріка Божеску працює у Верховній Раді України і є помічником-консультантом народного депутата України та депутатом Чернівецької обласної ради від Партії регіонів. Крім того, вона очолює три румунські організації з понад десятка зареєстрованих у Чернівецькій області: «Румунську Спільноту України», Чернівецьку обласну спілку румунських товариств «За європейську інтеграцію», культурно-спортивний клуб «Драгош-Воде».

Тарас Марусик – голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобод

четвер, 28 червня 2012 р.


Як позбутися духовної залежності

Створення 20 років тому Української православної церкви Київського патріархату стало не менш рішучим кроком, ніж проголошення державної незалежності
Матеріал друкованого видання
№ 26 (243)
від вчора

Хоч як це дивно, незалежність держави безспосередньо пов’язана з релігійною свободою її громадян. З утратою першої занепадає і друга. Це промовисто засвідчує історія. Щойно після Переяславської ради (1654) Московська держава розпочала інкорпорацію українських земель, як одразу ж запрагнула й уніфікувати духовне життя своїх підданих. Сформована під впливом азійських чинників, деспотична політична культура не дозволяла її можновладцям допустити існування в межах одного державного утворення двох духовних центрів. 1685 року київський митрополит Григорій Святополк-Четвертинський прийняв висвячення в Білокам’яній, і відтоді наше православ’я майже на 300 років потрапило під юрисдикцію Московського патріархату, який ліквідував його автономні права й давні традиції, нав’язавши власну модель існування. Релігійна залежність Києва була для Москви своєрідною гарантією контролю над духовним життям підкореного населення, сприяла його русифікації та асиміляції через розпорошення в російському православному універсалізмі.
Читайте також: Відстоюючи українське православ’я
КРОК НАЗАД – ДВА ВПЕРЕД
Українське православ’я не раз пробувало розірвати ланцюги духовного впокорення Москвою. Тільки-но з’являвся шанс здобути державну самостійність, як наші співвітчизники починали шукати й релігійної свободи. Певні кроки в цьому напрямку були зроблені в період Визвольних змагань 1917–1921 років, в результаті чого постала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Знищена більшовиками у 1930-ті, вона завдяки зусиллям нашої еміграції відновилася на окупованих землях історичної Батьківщини в роки Другої світової війни. Однак німецькі репресії та радянські переслідування змусили її сподвижників перемістити свої структури за кордон, і в Західній півкулі вона дістала назву УПЦ в США.
Принципово інші можливості для відновлення самостійності української церкви з’явилися наприкінці 1980-х, у період перебудовчих процесів у СРСР, які віщували лібералізацію духовного життя. Символічно, що відродження нашого православ’я розпочалося саме в Києві. 15 лютого 1989 року тут запрацював ініціативний комітет із відновлення УАПЦ, який поставив собі за мету зареєструвати її громади на території УРСР. Після того як 19 серпня 1989-го з-під юрисдикції РПЦ разом зі своєю парафією вийшов протоієрей Володимир (Ярема), настоятель львівського храму Св. Петра і Павла, автокефальний рух почав набирати широких обертів, і в Україні спостерігався масовий відплив церков від російського підпорядкування.
Тоді відроджену УАПЦ очолив позаштатний єпископ Московського патріархату Іван (Боднарчук), який невдовзі був відлучений синодом у Білокам’яній від церковного служіння. На початок 1990 року до автокефалії перейшло близько 200 колишніх парафій РПЦ.
5–6 червня 1990-го в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор за участю близько 700 делегатів з усієї України (серед них сім єпископів i понад 200 священиків), який легітимізував відновлену УАПЦ, прийнявши її статут, і обрав заочно київським Патріархом Мстислава (Скрипника), керівника Української православної церкви в США. Місцеблюстителем престолу в Києві став на той час митрополит Іван (Боднарчук). Офіційна легалізація церкви відбулася 2 жовтня 1990 року, коли радянська влада офіційно зареєструвала УАПЦ.
Демократизація суспільно-політичного життя уможливила візит восени того ж таки року до України й самого митрополита УАПЦ Мстислава (Скрипника), 18 листопада в соборі Св. Софії відбулася його iнтронiзацiя на Патріарха Київського i всієї України.
У відповідь на ці події РПЦ вдалася до оперативних і рішучих заходів, щоб протидіяти рухові за структурневідокремлення українського православ’я. Утрата наших земель бачилась Кремлеві реальною як ніколи впродовж останніх 70 років, до того ж ваги тепер набував релігійний чинник. Ішлося вже не про посилення позицій російської церкви в Україні – потрібно було рятувати те, що ще залишалося під контролем. Терміново скликаний собор РПЦ перейменував Український екзархат Російської православної церкви на Українську православну церкву (УПЦ), надавши їй статус «незалежності та самостійності в управлінні». Було також ухвалено, що глава УПЦ матиме титул митрополита Київського і всієї України. Такі непопулярні серед адептів централізованої (імперської) церковної моделі кроки, на думку ініціаторів цього руху, мали бодай до певного часу «охолодити нову гарячу точку» – цього разу церковну. Предстоятелем УПЦ залишався колишній екзарх (цю посаду він обіймав від 1966 року) – митрополит Філарет (Денисенко). Таким чином, іще до розпаду Радянського Союзу в Україні виникли дві православні церкви: УАПЦ на чолі з Патріархом Мстиславом та УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом.
ПОШУК СИЛЬНІШОГО
На початку 1990-х партійна номенклатура в УРСР розмірковувала про можливий розвиток подій і намагалася визначитися зі своїми «церковними уподобаннями». Найчисленніша УПЦ перебувала тоді ще під російським впливом, а зосереджені переважно в західних областях парафії УАПЦ, хоч і мали незалежницьку позицію, значно поступалися їй за кількістю вірних і сферою впливу. Отже, УАПЦ, в очах вітчизняного істеблішменту, не могла претендувати на роль виразника українських державних інтересів. До того ж вона була новою церквою – маловідомою для тодішнього партійного чиновництва, яке з огляду на обставини мусило навернутися до християнства, забувши про вчорашній атеїзм. Саме лише те, що предстоятель УАПЦ Патріарх Мстислав під час «боротьби за владу рад» був старшиною для особливих доручень головного отамана армії УНР, відштовхнуло колишніх членів КПРС від співпраці з його структурою. Тому влада вирішила спертися на численну УПЦ, домагаючись її незалежності від Московського патріархату.
За іронією долі Білокам’яна, остерігаючись швидкого посилення відродженої УАПЦ, сама надала своїм підлеглим інструмент для легітимного відокремлення. Ним став помісний собор УПЦ, який, відповідно до задуму церковного центру, мав виконати функцію «пряника» для українців. Уже після проголошення державної незалежності, в листопаді 1991 року, митрополит Київський і всієї України Філарет скликав у Києво-Печерській лаврі найвищий керівний орган церкви – помісний собор УПЦ, який ухвалив таке рішення: «Звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алєксія II і єпископату Російської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію». У зверненні до голови Верховної Ради митрополит Філарет писав, що самостійність УПЦ в незалежній Україні є канонічно виправданою та історично неминучою. Під постановою собору підписалися делегати від усіх, без винятку, єпархій, духовних навчальних закладів і монастирів УПЦ. Рішення мало канонічну легітимність.
Московська патріархія не стала винаходити велосипеда і скористалася старим твердженням: «Мы в осаде – кругом враги!» Філарета звинуватили у спробі «розколоти церкву», а в українські єпархії було мерщій відправлено емісарів із «центру», і вони розпочали процес згуртування «невдоволених та ображених», на яких можна було б спертися під час церковного перевороту, що мав відновити позиції Московського патріархату на наших землях.
У травні 1992 року група підтримуваних Кремлем заколотників ініціювала неканонічний «Харківський собор», результатом якого стало усунення Філарета від влади та обрання замість нього київським митрополитом ставленика Москви митрополита Володимира (Сабодана). В умовах, коли керівництво РПЦ організувало й підтримало розкол в УПЦ, в самостійницьки настроєної частини православного духовенства зникли навіть формальні причини надалі залишатись у підпорядкуванні Білокам’яної. З метою об’єднання двох церков у Києві 25–26 червня 1992 року був скликаний об’єднавчий собор, на якому УАПЦ як спадкоємниця УАПЦ у вигнанні та частина УПЦ об’єдналися в єдину структуру, що дістала назву Українська православна церква Київський патріархат. Було підтверджено обрання митрополита Мстислава Патріархом Київським i всієї України, а його заступником став митрополит Філарет. Нова церква була зареєстрована органами влади, а відтак скасували реєстрацію УАПЦ (юридично вона перестала існувати).
Читайте також: Київська поправка
ДВІ ЦЕРКВИ – ОДИН ПРЕДСТОЯТЕЛЬ
Частина єпископів УАПЦ не визнала чинності об’єднавчого собору, позаяк він відбувався без участі Патріарха Мстислава. Невдовзі до України завітав і він сам, висловивши своє невдоволення об’єднавчим собором та утворенням УПЦ КП. Серед єпископату нової церкви намітилась чітка біполярність. 12 грудня 1992-го предстоятель востаннє відвідав Батьківщину. Тоді ж таки відбулася зустріч із вірними та духовенством, які не сприйняли об’єднання з частиною УПЦ на чолі з Філаретом, підсумком чого стало звернення Мстислава до вітчизняної влади, в якому він наполягав на незаконності участі частини єпископів та вірян в об’єднавчому соборі 25–26 червня 1992 року й порушенні статуту УАПЦ.
Приїзд до України митрополита Мстислава (Скрипника) поглибив дистанціювання українського православ'я від Москви
Причини такої поведінки Патріарха криються в історії української політичної еміграції. Як ветеран армії УНР, він не бачив можливостей для співпраці з митрополитом Філаретом – людиною, котра вийшла з комуністичної системи, а головне – не вірив у можливість зміни його поглядів. З часів Другої світової війни владика Мстислав не відвідував України, тож про тутешній стан справ мав досить віддалене уявлення. Можна припускати, що він сподівався механічно перенести сюди структури УАПЦ на вигнанні.
Однак у розпал церковної кризи 1993 року Патріарх Мстислав помер (у місті Грімсбі, Канада). В Україні його вважали своїм першоієрархом одночасно дві структури: УПЦ КП та позбавлена реєстрації УАПЦ. Обидві церкви обрали собі нових предстоятелів: Патріархів Димитрія (УАПЦ) та Володимира (УПЦ КП). Кандидатура останнього тоді не викликала сумнівів, адже Василь Романюк (Володимир) був довголітнім в’язнем радянських таборів (як у сталінські, так і в брєжнєвські часи), учасником дисидентського руху (член Української Гельсінської групи), палким прихильником автокефалії та створення незалежної УПЦ. Під час своєї патріаршої каденції владика шукав шляхів до відновлення єдності православних церков у нашій державі. Однак ті ініціативи перервала 14 липня 1995 року його загадкова смерть.
У 1995-му УПЦ КП очолив Філарет. Четверо єпископів і 400 релігійних громад, невдоволених його кандидатурою, перейшли до УАПЦ. Новий предстоятель досить швидко розвіяв закиди опонентів щодо своєї «місії знищити Київський патріархат». За його каденції було розбудовано мережу навчальних закладів для підготовки духовних кадрів, висвячено цілу плеяду єпископів та священиків, створено нові єпархії та парафії, а найголовніше – церква упевнено поширила свою мережу та вплив на Схід і Південь України. УПЦ КП з маленької маргіналізованої структури за 20 років свого існування перетворилася на силу, з якою була змушена рахуватися не лише Москва, а й цілий православний світ. Ключову роль у розбудові її структур відіграв сам Філарет. Навіть опоненти Патріарха визнали, що він є людиною цілеспрямованою і надзвичайно наполегливою у відстоюванні українських духовних інтересів, незважаючи на повороти політики в нашій державі.
Обрання Патріархом Філарета ознаменувало початок нової доби в історії УПЦ КП
РАХУЮТЬСЯ ТІЛЬКИ ІЗ СИЛЬНИМИ
УПЦ КП також суттєво долучилася до політичної модернізації українців як нації. Хоча з моменту відновлення незалежності в нашій державі так і не відбулось повноцінної деконструкції радянських культурних і політичних практик, суспільство все-таки зробило певний крок у напрямку подолання комуністичної спадщини. Безумовно, в цьому сенсі велика заслуга належить і патріархатові на чолі з Філаретом. Багато каменів у підмурівок новітньої ідентичності заклала саме церква (як православна, так і греко-католицька). Однак у поширенні українських цінностей на Лівобережжі найбільше задіяний Київський патріархат. Національну ідею, яку відкидала закостеніла номенклатура на Сході й Півдні, плекає там саме ця церква. Запроводження української як мови богослужінь і проповідей, відмова від імперських меморіальних практик, ушановування як героїв і мучеників борців за незалежність України та широка духовно-просвітницька робота серед громадян дали свої плоди. Завойований серед наших співвітчизників авторитет і вибудувана впродовж двох десятиліть потужна структура дають змогу УПЦ КП сьогодні ставити заслону перед духовною, культурною та політичною експансією Москви. Заслону, яку повинна була б забезпечувати держава, а не церква.
Водночас утверджена за часів Філарета модель секуляризованої церкви, вільної від російських фундаментальних впливів, виступає своєрідним союзником модернізації країни. У цьому сенсі оновлене українське православ’я має більше шансів стати опорою для альтернативного суспільного розвитку, ніж консервативніші за своїм характером Російська, Сербська чи навіть Грецька церкви.
ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД
Проблеми української церковної легітимізації у 1917–1921 роках
Із падінням царату і проголошенням УНР визвольний рух позначився й на духовному житті. У єпархіях відбулися з’їзди мирян та кліру, почався стихійний процес українізації церкви, який абсолютно неможливо було проконтролювати «згори». Та ідея автокефалії вітчизняного православ’я потребувала серйозного канонічного й історико-правового обґрунтування. Цю місію тоді взяв на себе архієпископ Олексій (Дородніцин). Як історик релігії, він чудово розумів, що брутальне й неканонічне підпорядкування росіянами в XVII столітті Київської митрополії можна піддати сумніву, а отже, українці мають усі права на власну церкву. Однак військова агресія більшовиків та білогвардійців не сприяла стійкому розвиткові духовного життя в Україні. Давалася взнаки й інша проблема: потужного українізаційного руху мирян та священиків не підтримував єпископат, що переважно складався з росіян, які обрали виразно шовіністичну позицію. Після створення Української Держави гетьман Павло Скоропадський також усіляко сприяв створенню автокефальної церкви. Проте намагання Всеукраїнської церковної ради та його уряду цього досягти знову наштовхнулися на спротив єпископів-росіян. Замість окремішності останні погодились на обмежену автономію у складі Московського патріархату.
Після антигетьманського перевороту та встановлення влади Директорії УНР 1 січня 1919 року був прийнятий «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви». Однак вирішити проблему релігійного життя лише в законодавчий спосіб не бачилося можливим. Зрештою, в 1920-му Всеукраїнська православна церковна рада проголосила автокефалію. Скликаний у 1921-му І Всеукраїнський церковний собор підтвердив це рішення. Так постала УАПЦ. Тоді ж таки було проголошено три основні засади: автокефалія, соборноправність, українізація. На той час УАПЦ так і не вирішила проблеми висвячення єпископів (воно відбувалося «соборним рукопокладанням священиків на майбутнього єпископа»), що піддало сумніву канонічність усієї ієрархії

Павло Подобєд

Зачумлені

Уявіть: перед вами – триста студентів західного університету, яким ви маєте сказати, що являє собою сьогодні Україна. Формули на кшталт «ввікніть Україну» – як відомо, прерогатива президента. А вам треба пояснити, чому – попри квітучі каштани й роздягнених жінок – Україна перебуває за санітарним кордоном Європи. Чому – в лабораторії Чуми подоланих тоталітаризмів розбилась пробірка... І впала на території України

Камю попередив. Коли Чума відступила і мешканці святкували повернення до життя, лікар Ріє застерігав, що Чума може повернутись. Якщо не вжити запобіжних заходів, бацили пролежать нерухомо роки – щоб знову прокинутись і нищити людей.
Країна на карантині
Нещодавно мені довелося читати лекцію перед великим потоком студентів-неславістів. Наші славістичні групи здебільшого нечисленні. Там, де на англістику та іспаністику йдуть сотні, на східні мови – десятки, на славістику – одиниці. А тут 300 студентів і тема – «Слов’яни і Європа». Двогодинний синтез – отже, аналітика аналітикою, а інформація має бути спресована.
Намагаючись якось дати раду матеріалу в інформативній частині лекції, я вирішила зробити схеми по кожній слов’янській країні. Останні дані, геополітичний атлас світу за 2012 рік. Збільшувальне скло на життя планети, констатація. Громадились цифри, дати, імена. І от коли раптом ця інформація постала, так би мовити, в загальнослов’янській перспективі... перехотілось іти на лекцію. Від сорому і болю за свою країну.
Читайте також: Оксана Пахльовська про євразійство
Бо слов’яни сьогодні розділились на два світи. Ні, вже не на католиків і православних, як у давні часи. А на слов’ян європейських. І слов’ян – євразійських. Під іменем десяти з 13 слов’янських країн – крім Росії та Білорусі – може стояти або дата вступу до ЄС, або стан переговорів про євроінтеґрацію. Росія з Білоруссю задекларували себе як країни антидемократичні, а отже, й антиєвропейські. Росія себе осмислює як антагоніста Європи вже багато століть. Тож вона й не збиралася вступати до Європи, а Європа не збиралася її приймати. Хруснувши в кулаці «бацька», Білорусь вже з 1994-го уклалася в тінь Євразії, – тобто й вона послідовна.
Між європейськими та євразійськими слов’янами зависла Україна. На 21-му році Незалежності угода написана – і заморожена. КРАЇНУ ПОСТАВЛЕНО НА КАРАНТИН. Вилікується – піде в Європу. Геть зачумиться – лишиться Росії.
 Від Росії до Македонії, від Болгарії до Чеської республіки, від Білорусі до Словенії – хоч які лінії проводь на мапі Великої Славії, а закономірності – незмінні. Вони ніби й очевидні, але страшенно образливо виглядають стосовно України.
Основна закономірність – чим країна історично ближча до Європи, чим рішучіше обрала шлях до ЄС, а – отже! – чим вищий має рівень політичних і громадянських свобод та свободи інформації, тим вищий її добробут, тривалість життя, медичне обслуговування, освіта, тим сильніша армія, тим менша еміґрація... Найбагатші країни – Чехія та Словенія. ВВП у них добігає до рівня країн Старого Світу. Це та Чехія, яку 1968 року чавили радянські танки. Це та Словенія, яка ще в часи Югославії Тіто становчо існувала ніби окремо від конфліктогенного югославського материка.
Читайте також: Оксана Пахльовська про Україну та Європу
На початку 90-х, ще до 2004-го року, коли перша хвиля східно-європейських країн влилася в ЄС, мені довелося чути від колеги-богемістки: «Чехія – не слов’янська країна, а європейська». А від колеги-словеніста: «Словенія завжди себе почувала частиною Європи, а не слов’янського світу».
Тоді це шокувало. Слов’яни, тобто, не Європа? А хто із слов’ян розвиненіший, то він «виписується» з відсталого слов’янського світу?!
Однак на сьогодні мапа слов’янського світу підтверджує, що ці кореляції – правдиві. Сьогодні в університеті бюрократичною скоромовкою польська і болгарська мови умовно називаються «європейськими». А російська та українська до європейських мов не належать – як неприсутні в ЄС. Що зробиш, попри масу своїх проблем Європа – модерна і атракційна. Слов’яни, вибираючи Європу, бачать себе приналежними до розвиненої цивілізації. Відтак дедалі більше стає слов’янського європейського світу. І дедалі менше слов’янства, що залишається за порогом Європи.
Нині від Варшави до Загреба, від Праги до Софії Славія – це вже Європа. Чорногорія, в якій трохи більше, як півмільйона людей, – ще не в Європі, а вже з євро. На наших очах відбувається грандіозний геокультурний розворот історії. Європа, одним із ідентитарних кодів якої є західне християнство, вбирає в себе країни східного християнства, що перебували у тисячолітньому протистоянні з Римом. Християнство стає єдиним. Сербія, остання цитадель Росії на Балканах, Москві ілюзій не лишає. Хоч би хто там був при владі, з 1 березня цього року вона має статус кандидата в члени ЄС. Як самі російські аналітики колись припускали: «Сербія вибере престижний клуб». Підтверджуючи тим самим, що Росія – клуб не престижний.
От і дала історія відповідь на сакраментальне пушкінське запитання: «Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос».
«Бути чи не бути» російської історії. Підступні «славянские ручьи» злились у морі європейському. Схоже, що «русскому морю» таки доведеться «иссякнуть».
Але нічого. У «русского моря» в запасі ще Україна. Країна в комплексній панорамі слов’янських країн – найбідніша. І найкорумпованіша. В такому стані в Європу не приймають. А в Росію – хоч зараз.
Україна впродовж 20 років говорить про євроінтеґрацію. Україна впродовж 20 років віддаляється від Європи. А в моменті, коли Європа підійшла до неї найближче, – Україна віддалилась на фатальну дистанцію.
Як геніально передбачив Тичина: «Праві йдуть назад, але голову намагаються держати вперед. / Ліві мчать уперед, але голову скрутили назад».
У Тичини цей вірш називається – «Антистрофа». А в нас у черговий раз – АНТИЖИТТЯ.
Читайте також: Оксана Пахльовська про треш як мейнстрім
Хряк-Віщун
– З чим у Вас асоціюється Україна? – ентузіастично запитує в студентів моя колега-англістка, знайомлячи мене зі своїми студентами. Подумавши, переглянувшись, одна дівчина припускає: «Ну, це країна, де в тюрмі екс-прем’єр». «Нічого, – після лекції каже мені заспокійливо студент-чілієць. – У нас теж була диктатура. А тепер демократія».
Подальші враження – того ж самого дня. 16 травня кат Сребрениці, убивця боснійських мусульман Ратко Младіч постав перед судом Гааги. Зі своїми бандитами він увійшов у Сребреницю в липні 1995 року і роздав діткам шоколадки. Потім на їхніх очах і на очах їхніх матерів убив 8 тисяч мусульманських чоловіків. 30 тисяч дітей і жінок було депортовано. Винуватець геноциду боснійських мусульман сів на лаву міжнародного трибуналу, бо Сербія зробила крок назустріч Європі. Тоді Європа зробила їй назустріч десять кроків.
А ось новини з України того ж дня. Виступив головний комуніст і похвалив Сталіна за депортацію татар. Ба, знищивши цілий народ, він, виявляється, його... врятував. Це якби сербський комуніст похвалив Младіча за «порятунок» боснійських мусульман шляхом їхньої смерті.
А татари тим часом, за ініціативою лідера Меджлісу Мустафи Джемілєва,запросили до Криму колишніх радянських дисидентів і політв’язнів на жалобні заходи з нагоди 68-ї річниці депортації кримських татар. Кримські татари – як і боснійські мусульмани – виявляють себе як найшляхетніші європейці. Російсько-малоросійські комуністичні привиди – як фашистоїдна плазма.
Кордон між Європою і НЕ-Європою – це кордон цінностей. І навіть нинішнє керівництво України не зможе їх обкласти податком, зсипавши гроші собі в кишеню. Тому навколо України цей кордон цінностей набув вигляду санітарного кордону. Як перед зачумленими.
Дуже скоро українське керівництво буде виїздне лише до Москви. Множаться інструкції – як стерегтися міліції та повій, готелів і руху на дорогах. Кожна урна може вибухнути, на вулицях лежать трупи собак і котів, розвалюються колектори і фекалії стікають у Чорне море...
Хоча, зрештою, ще трохи, і цього всього не буде. ЗМІ припинять своє існування. Бо ми вже посідаємо 130 місце за рівнем свободи слова поряд з Південним Суданом, Перу та Камбоджею.
 Але вихід є. ЗМІ замінить 380-кілограмовий хряк-віщун, який зустрічатиме євро-фанів на Хрещатику: «справжній український хряк, знавець таємниць футболу і провидець». На час Євро покинув Банкову і/чи Грушевського. Щодня о 16.00 він передбачає результат майбутнього матчу.
Читайте також: Оксана Пахльовська про Євро-2012
А у вільний від роботи час – майбутнє України.

Оксана Пахльовська

 В России книги о Голодоморе объявлены экстремистскими - за хранение и распространение можно "сесть". СПИСОК

В Российской Федерации за хранение или распространение книг о Голодоморе 1932-33 гг, об архивах НКВД, об украинском освободительном движении и об украинском национализме можно получить тюремный срок.

Об этом сообщает Цензор.НЕТ со ссылкой на Историческую правду. Информацию об этом можно найти в Федеральном списке экстремистских материалов, размещенном на сайте Министерства юстиции РФ. Сейчас в списке находится 1271 наименования запрещенных для тиражирования на территории России книг, брошюр, газетных материалов и интернет-публикаций. Впервые список был опубликован в июле 2007 года и состоял из 14 наименований. Рядом с названиями публикаций в скобках указывается основание запрета на их распространение на территории РФ, обычно - это решения судов.
Среди данного списка, где преобладают публикации о мировом заговоре, национал-социализме, национально-освободительном движении на Кавказе и материалы антипутинской направленности, есть и немало изданий украинских авторов и ученых, чьи материалы не находятся под запретом в самой Украине или в других государствах. Среди них преобладают книги о Голодоморе как акте геноцида украинского народа. Есть также материалы о преступлениях НКВД, причем сделанные на основании архивных документов. Есть также книга о деятельности Степана Бандеры (почему-то он фигурирует как Степан Бендера) и книга украинского публициста Виктора Рога ("Роога", как указано в списке) "Молодежь и национализм". Вот перечень этих книг согласно мест в Федеральном списке:
1149. Печатное издание Руслан Викторович Частий "Степан Бендера. Мифы. Легенды. Действительность" 2007 г. (решение Мещанского районного суда города Москвы от 01.12.2011);
1150. Печатное издание Вiктор Роог "Молодь i нацiоналiзм" 2002 г. (решение Мещанского районного суда города Москвы от 01.12.2011);
1151. Печатное издание "Голодомор 1932-1933 рокiв в Украiнi: Матерiали кримiнальноi справи № 475" (решение Мещанского районного суда города Москвы от 01.12.2011);
1152. Печатное издание Юрiй Шаповал, Володимир Пристайко, Вадим Золотарьов "ЧК - ГПУ - НКВД в Украiнi: особи, факти, документи" 1997 г. (решение Мещанского районного суда города Москвы от 01.12.2011);
1153. Печатное издание Владимир Василенко "Голодомор 1932-1933 годов в Украине как преступление геноцида: правовая оценка" 2009 г. (решение Мещанского районного суда города Москвы от 01.12.2011);
1154. Печатное издание Василь Морочко (знову помилка, адже справжнє прізвище науковця - Марочко) "Геноцид украiнцiв. Серiя: Голодомори 1932-1933. Голодомор" 2007 г. (решение Мещанского районного суда города Москвы от 01.12.2011);
Все издания запрещены решением Мещанського суда Москвы от 1 декабря прошлого года. "Приговор" целому ряду украинских книг был вынесен примерно в одни и те же сроки, когда в РФ началось преследование Объединения Украинцев в России (ОУР). Понятие "Федеральный список экстремистских материалов" был введен законом РФ "О противодействии экстремистской деятельности" в 2002 году. Админкодекс России за "производство и распространение экстремистских материалов" предусматривает штраф или 15 суток тюрьмы. Возможны и обвинения по различным статьям Уголовного кодекса (например, ст. 280 "Публичные призывы к осуществлению экстремистской диальности". Ранее Цензор.НЕТ сообщал, что Табачник втихую украл из тестов ВНО романы о Голодоморе.

Узбекистан приостановил членство в военном союзе с Россией (28.06.12 19:06) « Новости | Цензор.НЕТ

Узбекистан приостановил членство в военном союзе с Россией (28.06.12 19:06) « Новости | Цензор.НЕТ

вівторок, 26 червня 2012 р.


Рівненські СБУшники вшанували працівників НКВД. ФОТО

25.06.2012
Версія для друкуКоментарі20
"З метою виховання у молоді поваги до подвигу" працівники СБУ впорядкували радянський меморіал працівникам спецслужб, які в червні 1941-го року розстріляли в'язнів у Дубенській тюрмі, а потім потрапили у німецьку засідку.
Про це повідомляє портал "Четверта влада" з посиланням на прес-службу УСБУ в Рівненській області.
За повідомленням працівників Служби безпеки, 71 рік тому, 26 червня 1941 року вранці на роздоріжжі Дубно-Луцьк-Рівне біля села Панталія Дубенського району в результаті бою із засідкою німецьких передових частин, прикриваючи колону з евакуйованими, загинули частина керівництва та співробітників Дубенських райвідділів НКДБ (НКГБ - народний комісарат державної безпеки СРСР) та НКВС (НКВД - народний комісаріат внутрішніх справ СРСР), райвідділу міліції, кілька військовослужбовців Дубенського гарнізону і члени їхніх сімей.
"З метою збереження пам’яті про героїзм воїнів, які вступили в бій з фашистськими загарбниками в перші дні війни та виховання у молодих співробітників шанобливого ставлення і поваги до подвигу захисників Українського народу керівництвом управлінням СБУ організовано зустріч з ветеранами та очевидцями тих страшних подій", - йдеться у прес-релізі.
 Фото: 4vlada.com
22 червня 2012 року ветерани і співробітники міжрайпідрозділів та Управління СБ України в Рівненській області взяли участь у загальнодержавних заходах, присвячених Дню скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні.
Вони вшанували пам´ять загиблих хвилиною мовчання та поклали квіти до меморіалів та військових поховань Рівненщини.
Як повідомив порталу "Четверта влада" колишній викладач історії Національного університету водного господарства та природокористування, а нині голова Благодійної місії "Православне діло" священик Віталій Поровчук, саме працівники НКВД, відступаючи, розстріляли всіх в᾽язнів місцевої в᾽язниці. А переважна більшість в᾽язнів були "політичними" в᾽язнями.
Станом на 10 червня 1941 року у Дубненській районній тюрмі УНКВД Рівненської області утримувалось 738 арештантів, нагадує "Волинь".
Хронологія трагедії, яка розігралась у Дубенській в’язниці 24-25 червня 1941 р., відображена в доповідній записці її начальника на ім’я начальника тюремного управління НКВС УРСР А.Ф.Філіпова, датованій 28 червнем 1941 р.
Начальник УНКВД по Рівненській області лейтенант держбезпеки Клімов дав розпорядження (по телефону!, в разі неможливості евакуації намічений до відправки на Схід контингент в’язнів (засуджених і піддослідник за контрреволюційними статтями) знищити, а решту в’язнів звільнити.
О 20 годині 24 червня розпочалося знищення визначених в'язнів, яких нараховувалося 320 осіб. Однак розстріл не був закінчений, оскільки супротивник продовжував наступ на місто. Закритими в камерах залишилось близько 60-70 чоловік.
22 год. 30 хв. особовий склад залишив в’язницю і вирушив до Рівного. Звідси зробимо висновок, що 24 червня розстріляно було 250-260 осіб, що розстріли проводились безпосередньо в камерах, і що тіла ніхто не прибирав, а значить, серед них могли бути поранені.
Згідно з архівними джерелами, 25 червня, вранці під час руху до Рівного, особовий склад в’язниці № 2 зустрівся з керівництвом Дубенського РВ НКВД і НКГБ, яке прямувало в Дубно "для розвідки".
До них приєднались 10 працівників в’язниці, які й доповіли про ще недоведену до кінця справу виконання "по першій категорії" в’язнів. Тоді ж вранці ця вся команда пішла добивати недостріляних в’язнів, про що дізнаємось з німецького документу, написаного по гарячих слідах.
З’явившись вранці 25 червня в Дубенській в’язниці, чекісти на чолі з начальником РО НКГБ Я.Д.Винокуром продовжили розстріли уцілілих і поранених в’язнів, що підтверджують майже всі ті, кому вдалося врятуватися.
Озброєні сапками працівники СБУ впорядковують пам'ятний знак на місці загибелі начальника РО НКГБ Винокура 
Після відходу в’язничної сторожі увечері 24 червня, вцілілим і пораненим допомагали визволитись з камер інші в’язні та люди, що жили біля в’язниці. Частина ув’язнених, скориставшись відсутністю охорони, врятувалась втечею через мур в бік болота; мур долали, зв’язуючи ковдри (коци).
Після вступу в Дубно німецьких військ родичі забрали тіла рідних і поховали на місцевих цвинтарях, решта тіл була похована на в’язничному подвір’ї.

Ось картина, яку побачили представники німецької Таємної військової поліції 27 червня 1941 року, коли частину вбитих уже вивезли і поховали:
"Картина, яку побачили ті, хто зайшов у в’язничні каземати, була жахливою – її неможливо описати словами. Всюди лежали розстріляні та знівечені багнетами тіла стариків, чоловіків, жінок та дівчат приблизно шістнадцятирічного віку. Всього виявлено більше ста тіл.
Деякі жінки, побачивши те, що сталося з їхніми родичами, билися від розпачу та жаху головою об стіни в’язниці. Через спеку у приміщеннях тюрми неймовірно смерділо. Тому німці віддали наказ, щоб тіла помордованих були поховані ще живими в’язнями, а в’язнична підлога, яка всюди була закривавлена, негайно помита…"
Документ містить інформацію про сліди катувань в’язнів. Були знайдені повністю здерта шкіра з руки та окремо чоловіча ступня з обідраною шкірою. Частина жінок була зґвалтована.

Поранені в'язні розповіли, що розстріл розпочався у вівторок, 24 червня ввечері. Ті, що вижили, виламали двері в камерах чи пробили стіни за допомогою батарей опалення, а потім вийшли у внутрішній двір в’язниці і перелізли через стіну.
Тих, що залишилися, охорона та інші військові добили у середу вранці. Багатьох з них закололи чи добили багнетами. Головними керівниками розстрілу вважалися Винокур та Бронштейн.
Тепер про пам’ятник, який з’явився 1966 року. Журналіст "Волині" Ігор Марчук вважає героїчний бій НКВД з німцями вигадкою місцевої партійної та чекістської команди:
"Насправді була елементарна спроба вирватися з оточення на відоме російське "Авось проскочимо". Зрозуміло, що німці легковики та інші машини зрешетили кулями та снарядами так, що годі було чинити якийсь опір.
Частина представників НКГБ, НКВД та парторганів одразу загинула на місці, а частина міліціонерів, партійців та іншої братії дременула через болото. Невідома кількість учасників "доблесного" бою потрапила у полон. Героїки ну зовсім ніякої. Але загинуло кілька не зовсім рядових чекістів та міліціонерів. Тому поставимо пам’ятник".
Колишній Дубенський міліціонер Павло Білоусов на допитах заявив, що райапарат НКВД й НКГБ на чолі з сержантом Черевком і старшим лейтенантом Винокуром виїхав на автомашинах у Рівне, де отримав каказ повертатися назад.
Білоусов так розповів про бій та загибель чекістів:
"Винокур швидко сів у легковик і поїхав на Рівне. Від’їхавши 1,5 км від Дубно, у видолинкові ми побачили, що машину Винокура почали обстрілювати німецькі солдати. Одночасно по нашим машинам німці вели вогонь з кулеметів.
Черевко скомандував зайняти оборону. Бій тривав 15 хвилин. Політрук Челнаков був поранений і практично перший здався німецьким солдатам. Коли німці всіх оточили, начальник міліції Черевко запропонував усім здаватися"

Договор с пустотой

время публикации: 10:39
последнее обновление: 11:38
версия для печатисохранить в виде файлаотправить по почтепросмотр фотоиллюстраций

Виталий Портников

Виталий Портников
Если цена понизилась – большое спасибо Виктору Федоровичу, Николаю Яновичу и родной Партии Регионов!
Появившийся в эфире российского телевиденияНиколай Азаров вновь продемонстрировал чудеса лояльности к руководству соседней страны. "Нам обидно, что цена такая высокая, что нас за что-то наказывают. Но претензии у нас - лишь к украинским официальным лицам, которые подписали контракт с нарушением действующего украинского законодательства и нанесли колоссальный ущерб своей стране", - сказал он журналисту Владимиру Познеру.
К российскому руководству, значит, претензий нет – Азарову, как подростку в пубертатном периоде, просто обидно, что его за что-то наказывают, только вот за что непонятно. Такое впечатление, что предшественница Азарова договорилась с пустотой или, того лучше, с неприступным демиургом, на которого нельзя обижаться. Поэтому претензии могут быть только к своим: их шантажировали, их искушали и они подписали неправильный контракт. А к тем, кто шантажировал и искушал – вопросов нет. Только всхлипы и жалобы – зачем обижаете?
Успокойтесь уже, Николай Янович. Никто вас не обижает. Цена на нефть падает и будет падать. И уже скоро цена на газ значительно снизится. Да, добитой вашим управлением украинской экономике это не поможет, но, по крайней мере саму цену вы сможете объявить выдающимся достижением вашего правления. Формула, согласованная премьер-министрамиВладимиром Путиным и Юлией Тимошенко, создает именно такую, совершенно замечательную возможность. Если цена высока – Тимошенко виновата, нанесла колоссальный ущерб своей стране. Если цена понизилась – большое спасибо Виктору Федоровичу, Николаю Яновичу и родной Партии Регионов!
Не стану утверждать, что согласованная премьерами формула оптимальна – я как раз рассчитываю, что на фоне падения нефтяных цен погружающимся в экономический хаос России и Украине удастся эту формулу пересмотреть, что обе страны будут заинтересованы в поддержке экономик друг друга, что в условиях кризиса будет не до пропагандистской трескотни. Но в чем я уверен – так это в том, что формула, привязывающая цену к рынку, лучше чем келейные договоренности авантюристов и диктат посредника.
Николай Азаров обижается на то, что солнце всходит и заходит, рынок функционирует, экономика существует. Для него было бы удобнее, если бы рассвет регулировался бы президентскими указами и премьерскими распоряжениями, если бы цена на газ определялась бы сговором в чиновничьем кабинете, если бы экономический рост был связан бы с голосованием на съезде возглавляемой им партии, а не зависел бы от глобальных тенденций. Но так не бывает. Вернее, с ценой на газ все-таки бывает – но не всегда

неділя, 24 червня 2012 р.


НЕ ХОТИТЕ ГОЛОСОВАТЬ ЗА ПР? МЫ ПРИДЕМ К ВАМ…

Не хотите голосовать за ПР? Мы придем к вам…
Моя подруга в будний день была дома.

Звонок по телефону.

- Вы такая-то?
- Нет.

Звонящая начала перечислять всех прописанных в квартире, пока не дошла до имени отчества моей подруги.
Подруга ответила : Да. Это я.

Далее последовал вопрос «в лоб»: «Вы  будете голосовать за Партию регионов?»

Подруга в тихом шоке: «Я не хочу вам отвечать, это мое личное дело»

«Вы думайте. Мы еще вам перезвоним» - и повесили трубку.

Тон звонящей был такой, что подруге хотелось спросить: «А если я не буду голосовать за Партию регионов, вы мне и газ, и воду перекроете, или что-то одно?»  Не успела.

Мать – пенсионерка, рассказала, что уже такой звонок был. Мать тогда ответила: «Я не знаю, я еще думаю»

Соседка – пенсионерка рассказала, что и ей звонили. После вопроса будет ли она голосовать за Партию регионов и ее невнятного ответа перепуганным голосом, спросили, хочет ли она получать ежемесячную прибавку к пенсии 10 гривен. Та ответила: «Хочу». Продиктовала им все свои паспортные данные, номер пенсионного, идентификационный код.

Наши пенсионеры - преимущественно несчастные, полуголодные, давно уставшие от своей жизни, и от борьбы за выживание на протяжении всей  жизни. Они  собственной шкурой прочувствовали и сталинизм, и «свободные» брежневские времена, хорошо понимают кто сейчас у власти.

А тут идут такие уговоры в приказном и пугающем тоне. Такой себе коллекторный метод?  Многим, наверне, будет проще получить эти 10 гривен, чтобы им больше не звонили.

Вариант: записаться на деньги и вдругдействительно получить эту жалкую прибавку, а проголосовать по совести – это не для наших многолетнебитих и многолетнепуганых пенсионеров, если оппозиция не проведет разъяснительную работу, о том что власть не сможет определить кто как проголосовал.

Лучше это сделать в виде рекламы на телеканал (хоть на один):
«Дают гречку, дают деньги – бери,если хочешь, но голосуй по совести. Отпечатки пальцев с бюллетеня снимать не будут. На детекторе лжи проверять не будут. Видеокамеры под  столом не будет».

Но это будет эффективно при условии, если ПР, например, не придет к пенсионеру с заявлением (для подписи) о желании голосовать дома. 10 гривен получил? Подписывай.

Несправності Hyundai закінчилися п'ятьма ножовими пораненнями | Надзвичайні події | Новини на Gazeta.ua

Несправності Hyundai закінчилися п'ятьма ножовими пораненнями

Фото: openlviv.net
Фото: openlviv.net
Судячи з усього, новим поїздам "Хюндай", якими ощасливив нашу країну напередодні Євро-2012, віце-прем'єр, міністр інфраструктури Україні Борис Колесников, судилося запам'ятатися народу не тільки і не стільки постійними технічними неполадками і дорожнечею проїзду, але і куди більш жахаючими наслідками їх експлуатації.
Як стало відомо з джерел у правоохоронних органах, сьогодні близько години ночі на Донецькій залізниці розігралася кривава драма. Після чергової поломки корейського поїзда начальник пасажироперевезень на Донецькій залізниці Михненко В.А і його перший зам Аксьонов О.Н вирішили відвідати начальника залізничного депо Кутько А.В. за місцем його роботи. Не особливо соромлячись у виразах, візитери пояснили останньому, що питання успішної адаптації потягів "Хюндай" до українських залізничних  реалій перебуває  на особистому контролі президента України, відчитали Кутько і зажадали від нього негайного усунення технічних несправностей.
Начальник депо відповідав щось на кшталт того, що він не винен в тому, що із закордонними новинками постійно якісь проблеми, і нескінченно лагодити їх він не наймався. Суперечка переросла у бійку із застосуванням холодної зброї.
Михненко і Аксьонов зараз перебувають в реанімаційному відділенні однієї з донецьких лікарень у важкому стані (у кожного з них по 5 ножових ран), а Кутько затримали правоохоронці. До того ж, зачинившись у будинку після нанесення поранень своїм кривдникам і озброївшись рушницею, Кутько лише після тривалих умовлянь зважився здатися в руки правоохоронців.
За інформацією, за весь той час, що вітчизняними рейками стали їздити "Хюндаї" Колеснікова, під їх колесами загинуло вже три людини: дві жінки і одна дитина. Причому, всі жертви загинули в різний час і в різних місцях, незалежно один від одного. І це тільки на ділянці Донецької залізниці.
За словами джерела у правохоронних органах, така смертність пояснюється дуже високою, незвичною для України швидкістю руху нових поїздів. Така швидкість вимагає від українських залізничників інших, більш дієвих способів забезпечення безпеки громадян.
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/np/442381">Gazeta.ua</a>