САГА ПРО ПІДРУЧНИКИ -3. «Російський народ і національна ідентичність» як зразок для України

Posted on 10/08/2012 by oredchenko

В квітні цього року ми познайомили читачів із тим, що думають в РФ про нові українські підручники з історії («Смішні й пихаті про українську історичну традицію») та про основні засади у викладанні цієї дисципліни в путінській Росії («Про «історичних» реваншистів, або концепцію російських підручників з історії»).
Для повноти «відчуттів» щодо подвійних стандартів і лицемірства російської «офіційної науки» залишається заторкнути хіба що питання «російського народу та національної ідентичності» – так, як його розглядають російські гуманітарні кола. І прикласти їхній інструментарій до України. Погляньмо, що з цього вийде…

Тему “Російський проект: яким йому бути” запропонували для обговорення московські «Известия». В обговоренні взяли участь історики й письменники, географи й політологи, антропологи та етнографи.
В ході обговорення вони ретельно опрацювали висловлену Путіним тезу про «розуміння російського народу як історичного цілого і як громадянської нації». Зрозуміло, що для багатоетнічної РФ з неоімперською природою стосунків між Кремлем і споконвічно іншонаціональними територіями, це єдиний спосіб зберегти цілісність.
Тож, визнаючи етнокультурне розмаїття РФ, учасники водночас наголошують на тому, що «управління цим розмаїттям повинно знайти чіткіші орієнтири» в путінську епоху, «як це вже відбулося з економікою, адміністративним управлінням і зовнішньою політикою». Простіше кажучи, ви, товариші, хоча й іншої нації, але, будь-ласка, без самодіяльності. Бо нація в РФ все одно буде в громадянсько-політичному сенсі єдино-нєдєлімською – «російською», безвідносно до того, чуваш ти чи татарин… По-американському, тобто, по «штатівському».
Щоправда, «обговорщики-заговорщики» забули додати, що історичне єднання на теренах США етнічних англійців, французів, італійців, ірландців на багатьох інших ніколи не ставило під сумнів існування етнічної батьківщини кожної з цих націй, де ті, що залишилися «вдома», могли собі спокійно національно самовизначатися та розвивалися…
Натомість для Кремля генеральною задачею залишається остаточне «затирання» мовних та культурних відмінностей етнічних неросіян. Тож ідеал путінської РФ – це поняття нації як територіально-політичного (а не етнічного) утворення.
«Известия» нагадують, що ідеологія громадянської нації містить принципи «відповідального громадянина», версію «спільного минулого, з його драмами і досягненнями», «патріотизм і лояльність державі». Все це називають громадянським або державним націоналізмом.
Що ж, гадається, такі принципи спільного проживання громадян у державі Україна підійшли б і нам – як НЕОБХІДНІ, але все ж таки НЕДОСТАТНІ умови для нашого повноцінного розвитку. Що ще потрібно українцям – будь-яким, етнічним чи «політичним»? Це люб’язно підказують нам  учасники обговорення «російського проекту» зі шпальт московських «Известий».
Всі сучасні громадянські нації мають складну етнічну структуру, – кажуть вони, – але (увага! – О. Р.) культура, мова і релігія більшості завжди виступають основою національної культури: англійський компонент – в британській нації, ханський – в китайській, російський – в російській (точніше, в ерефівській – О.Р.).
Ми тут цілком згодні з шановними «обговорщиками» і лишень хочемо запитати: чому ж тоді ерефівська політично-гуманітарна еліта так брутально і нахабно заперечує необхідність розвитку в Україні «культури, мови і релігії» етнічних українців, які складають переважну більшість нашого населення? Адже з тези «известинцев» про те, що РФ має бути російською, логічно випливає, що Україна має бути українською. Чи не так?
Згадуючи СРСР, учасники обговорення бідкаються про те, що в ті часи «пріоритет націєбудівництва» було віддано «із загальнодержавного на регіонально-етнічний рівень», а союзні та автономні республіки було названо формами “національної державності”. Щоправда, гості «Известий» чомусь забули додати, що кремлівська більшовицька влада просто змушена була так вчинити, зустрівшись з нечуваними національно-визвольними рухами на всій території царської Росії. І що та ж УРСР виникла лише тому, що поруч існувала УНР… Учасники з прикрістю говорять, що на території СРСР було штучно створено “соціалістичні нації”. Але… знов таки мовчать, що без такого поділу утворення самого СРСР не відбулося б, бо насправді російські комуністи просто змушені були зафіксувати факт існування неросійських націй на території новостворюваного СРСР.
Автори обговорення на сторінках «Известий», до речі, заперечують саме право націй на самовизначення, зафіксоване в документах ООН. Задля цього вони неросійські нації називають лише «етносами» – ясна річ, без права національного самовизначення поза межами «матушки». Водночас вони визнають, ба більше – навіть наголошують, що СРСР був продовженням «історичної російської держави»…
Аби не зробити нову історичну помилку, гуманітарна еліта РФ вважає за необхідне «послідовно затверджувати поняття “нація” і “національне” в загальнодержавному сенсі, не відкидаючи існуючу практику використання даного поняття в етнічному значенні».
Але головний підсумок дискусії на сторінках «Известий» полягає в такому висновку:«Підтримка і розвиток мов і культур народів Росії повинні йти разом з визнанням російської нації і російської ідентичності як основоположної для громадян країни».
Отже, замінюємо «Росія» на «Україна», «російське», на «українське» і… отримуємо довершену формулу гуманітарної політики для України, «освячену» до того ж найсвітлішими умами путінської РФ.
А тепер просто завершимо думку «известинцев» із вищезгаданою «підстановкою»: «Національна ідентичність затверджується перш за все через забезпечення громадянської рівноправності, систему виховання і освіти, державну мову, символи і календар, культурне і мас-медійне виробництво. Україна потребує доктрину забезпечення громадянської солідарності і національної ідентичності. За прикладом Великобританії, де для розробки програми затвердження британської ідентичності в 1980-ті роки було створено королівську комісію, доцільно зробити те саме в Україні з метою затвердження української національної ідентичності».

Народна газета. 2009, травень

САГА ПРО ПІДРУЧНИКИ -2. Про «історичних» реваншистів, або концепцію російських підручників з історії

Posted on 10/08/2012 by oredchenko

В попередній публікації  ми познайомили читачів з характером претензій російських «науковців» до змісту українських шкільних підручників з історії. Мовляв, навигадували наші автори те, чого в історії України ніколи й не було… Московських грамотіїв ніяк не зупиняє той факт, що в Києві та на теренах України якраз і БУЛО чимало цікавого саме в ті далекі часи, коли власне Москви НЕ було не те що на карті, а й у «проектах» Київських князів…
Вочевидь, що писаками з півночі править не лише поставлена путінським режимом ідеологічна задача не дати вчорашнім «національним окраїнам» відібрати назад своє, а й елементарна заздрість до багатства чужої історії. Так було і в царські, і в радянські часи. Так є й тепер.
Тож залишмо в спокої українські підручники з історії й поглянемо, що відбувається з аналогічним продуктом на теренах РФ…

Сьогодні історію Росії (і зовсім не Росії, коли вони пристібають до себе Русь-Україну) завзято пишуть за магістральним принципом «од Рюрика до Путіна» (навіть книжка така є).
Та на початку 1990-х, за Єльцина, в Росії відбувалися інші процеси. Тоді там почали було створювати підручники різних ідеологічних напрямків. Хоч тривало це недовго, пригадаємо, як усе починалося.
Ще в 1988 р. в колишньому СРСР Держкомітет освіти оголосив конкурс на написання шкільних підручників з історії, за умовами якого учні мали “безумовне право висловлювати власну, добре обґрунтовану думку, яка може не співпадати з установкою вчителя або авторів сучасних підручників”. Інститут державної експертизи і грифування мав надавати добро на навчальну літературу.
З 1994 року під егідою вже російського Міністерства освіти робляться перші спроби проведення централізованого іспиту у формі тестів, і вже з’являється Федеральний перелік підручників, рекомендованих Міносвіти РФ. Гриф “Рекомендовано Міністерством освіти” і “Допущено Міністерством освіти” привласнюється навчальному посібнику за результатами експертизи.
Серед вимог експертизи – “наявність основного тексту, об’єднаного загальною оцінкою, авторською концепцією курсу, які не суперечать загальній меті шкільної історичної освіти і, звичайно, загальнофедеральним цінностям і пріоритетам освіти в цілому”. Також вимагається “чітке уявлення автора про концептуальну приналежність даної навчальної книжки до того або іншого методологічного напряму (наприклад, державно-патріотичного, громадянсько-патріотичного, ліберального тощо), а відтак і концептуальна цілісність книги в цілому”.

Але такі підходи тривали недовго. Вже в 1997 р. Дума Воронезької області не рекомендує вчителям історії використовувати підручник Олександра Кредера “Новітня історія. Двадцяте століття”. Підручник на той момент витримав три видання і мав гриф Міністерства освіти Федерації. Але депутатам Думи не сподобався «надто ліберальний підхід» у викладанні історії 20 століття, наприклад, той факт, що Радянський Союз подається чималою мірою як винуватець у розв’язуванні Другої світової війни. Автор підручника писав про необхідність звільнитися від радянських ідеологічних традицій в освіті і про необхідність вироблення у школярів самостійного критичного мислення. Але проти цього повстали письменник-«патріот» Юрій Поляків із його тезою “держава своєю політикою щодо шкільних підручників фінансує і пропагує антидержавницьку ідеологію” та отець Андрій Кураєв, що мовив до пастви: «Державна школа не має права виховувати дітей на антидержавницьких і антинаціональних ідеях”.
Наслідки полеміки на сторінках “Російської газети” для Олександра Кредера виявилися трагічними – інфаркт і смерть.
У 2003 р. тодішній міністр освіти Філіппов розкритикував підручник “Вітчизняна історія. 20 століття”, написаний Ігорем Долуцьким. Міністр розпорядився терміново зібрати Експертну раду і зняти з підручника гриф міністерства. Адже в одному із завдань цього підручника учням пропонувалося порівняти два вислови і визначитися, хто з авторів висловів правий. То були вислів відомого публіциста Юрія Буртіна, який писав, що в Росії відбувся державний переворот, результатом якого є встановлення режиму особистої влади Путіна – авторитарної диктатури, і вислів сучасного політдіяча, лідера партії “Яблуко” Григорія Явлинського, який вважає, що вже в 2001 році в Росії оформилася поліцейська держава. Учневі ставили завдання: або спростувати, або потвердити викладені думки.
Гриф із підручника було терміново знято. І це при тому, що 1-е видання підручника Долуцького вийшло в 1993 році, і за десять років підручник, що був рекомендований Експертною радою міністерства, витримав шість видань.
Російські історики в особі своїх офіційних “керівників” висловили підтримку цьому кроку, а президент Путін, відвідуючи Російську державну бібліотеку, заторкнув питання шкільних підручників з історії. “Сучасні підручники”, за словами Путіна, “викликають велике незадоволення у ветеранів війни», «ігнорують тему патріотизму замість того, щоб виховувати відчуття гордості у учнів”.

На додаток до «вільнодумства» всередині країни Росія почала явно відчувати дискомфорт за відсутності зовнішнього ворога. На зустрічі з Путіним професор Л. Поляков бідкався: «У 1990–1991 роках ми ідейно роззброїлися, ми перестали бачити світ у старих схемах боротьби світової капіталістичної і соціалістичної систем. Що прийшло натомість? – Якась дуже хитка, абстрактна ідеологія загальнолюдських цінностей».
Відтак, російські державні структури взялися регулювати й контролювати образ історії в шкільних підручниках. Адже це потрібно путіним-медведєвим для ідеологічного обґрунтовування сучасної державної влади в Росії.
Прагнення влади контролювати зміст шкільних підручників не є чимось принципово новим. Пригадаємо, як Сталін ліпив «добродійника» з Івана Грозного. Або ж «роздуми» над сторінками шкільних підручників Сталіна, Жданова і Кірова.
2003 року директор Інституту загальної історії РАН Чубарьян негативно схарактеризував сам факт розмаїття оцінок подій новітньої історії, що містяться в підручниках різної ідеологічної орієнтації, і мав навіть нахабство висловитися за створення “одного загального підручника історії з країнами СНД”.
Взагалі вважається, що в рамках практично будь-якої ідеологічної орієнтації, яка, безумовно, присутня в кожній науковій праці (деідеологізована історія – це утопія), є можливим дотримання правил наукового дослідження. І консерватори, і ліберали, і соціалісти можуть бути професійними істориками. І, відповідно, між ними можлива продуктивна полеміка – як наукова, так і ідеологічна.
Однак, у сучасній Росії конфігурація сил, що визначають “поле шкільного викладання історії”, набуває реставраційних радянських рис: влада ставиться до підручника як до засобу власної історичної і політичної легітимізації.

Аналізуючи підручник директора Інституту російської історії Андрія Сахарова, історик і фахівець з історії СРСР Марія Ферретті відзначає, що він повністю відповідає вимогам Путіна, замінюючи історичний аналіз на «національну історичну традицію». В цьому підручнику є все необхідне для нинішнього режиму: і концепція «особливого шляху» Росії, і недовір’я до Заходу, і прославляння державної влади та православної церкви.
Як відзначили історики з «Меморіалу», цей підручник «обнуляє» минуле і звільняє росіян од відповідальності за власне минуле – замість того, щоб свідомо прийняти його і усвідомити.
Сьогодні контроль за «якістю» підручників доручено передусім Інституту російської історії Академії наук, директор якого, Андрій Миколайович Сахаров, відомий своїми войовничими націоналістично-шовіністичними переконаннями і відверто висловлює симпатії до сильної і авторитарної держави. Відомий своєю кар’єрою в апараті пропаганди комсомолу і КПРС в роки брежнєвського правління, коли вихваляння російсько-радянської потуги стало цементуючим елементом офіційної ідеології, в середині 1970-х Сахаров став одним із головних цензорів колишнього СРСР, і в своїй старанності пробував навіть заборонити публікацію творів Герцена, мотивуючи це тим, що Герцен був «першим дисидентом».
У 1990-ті Сахаров – уже автор і редактор одного з останніх університетських підручників з історії на замовлення Кремля. Показово, що як і в старі радянські часи, твердження авторів тут не супроводжуються бібліографічними посиланнями, а цифри наводяться без вказівки на джерела. Збереження кріпацтва, тобто рабства, до другої половини 19 століття, є, на думку автора ціною, яку доводиться платити за будівництво держави: Сахаров захищає рабство, критикуючи будь-яку опозицію 19 століття, зорієнтовану на західні цінності, як нездатну зрозуміти необхідність авторитарної держави для здійснення вищих національних інтересів країни.
Так воно є й сьогодні: виправдовування путінської авторитарної моделі держави – аби не розпалась РФ.
Прославляння авторитарної держави і ролі православної церкви, презирство до парламентаризму і до народу, зведеного в розряд черні, коли він не виявляє довготерпіння – оце ті «цінності», які несе в собі запропонована Сахаровим інтерпретація минулого. І вони ідеально пасують офіційній ідеології путінської Росії.

Історію 19 століття написав Боханов, який після розпаду СРСР став переконаним монархістом і взявся переписувати історію, просто змінивши в ній знаки: те, що було позитивним, стало негативним, і навпаки. Для Боханова самодержавство – це форма держави, ідеальна для російського народу – народу покірних, богобоязних селян. Царі у Боханова душею і тілом віддані «вічній Русі» та її «величі», таємниці якої знають лише вони… Їх нещастя, однак, полягає в тім, що живуть вони в світі, населеному ворогами і зрадниками: і головний ворог – це, ясна річ, Захід. Всі поразки Росії в зовнішній політиці пояснюються підступністю Заходу.
Філософія Боханова проста. Все, що робить Росія – добре. Колоніалізм, завоювання Кавказу? Це все через отих проклятих горців, які «нападають на наші мирні каравани», тож Росія просто змушена битися. Колонізації Центральної Азії? Це робилося для того, щоб цивілізувати цей регіон. Росія, що в 1849 році подавила угорське повстання, жандарм Європи? Та ні, просто Микола I захищав легітимність династії, проголошену на Віденському конгресі. Імперіалістична політика на Балканах? – Допомога «братам по православ’ю», болгарам і сербам… І так далі.
Ще потворніший, в очах Боханова, є «внутрішній Захід», «західники», тобто всі мислителі, діячі культури і політики, які спираються, в тій або іншій формі, на західний досвід. Текст підручника просто дихає ненавистю і злобою по відношенню до лібералів, соціалістів і революціонерів усіх ґатунків. А царські репресії на його погляд були більш ніж виправдані – ба навіть недостатні… Та й взагалі, селянські повстання розпалювалися лишень жалюгідною жменькою лиходіїв і провокаторів, бо більшість народу любила й шанувала царя…
Щодо періоду радянської історії, то підручник замовчує широкий російський колабораціонізм із гітлерівцями, про який лише стисло сказано, що «генерал Власов зрадив батьківщину і перейшов на сторону ворога». Нема й мови про депортацію цілих народів, зокрема чеченського. А завершується підручник розділом, в якому прославляється кінець комунізму і перехід, разом із Путіним, до нової ери процвітання і стабільності, в якій  Росія не женеться більше за західними міражами, а повертається на свій особливий шлях…

Та залишмо нарешті підручник, що його мають читати російські студенти…Апофеозом сучасного «історико-путінського» маразму очевидно надовго залишиться інтерв’ю Сахарова газеті «Ізвєстія» – «Рюриковичі були майже «пітерськими» (2004 р.)(тобто, варяги зовсім не були, як прийнято вважати, скандинавського походження, а належали до слов’янських племен, відтак Росія нікому нічим «не зобов’язана»).
За час, що минув після наради 2007р. в Москві викладачів-суспільствознавців за участю тодішнього президента, а нині прем’єра Путіна, остаточно склалася ситуація, яку відомий публіцист Леонід Радзіховській схаракретизував так: «Суспільствознавцям видано соціальне замовлення – заднім числом прикрасити історію власної країни, тобто підсудити «нашим», здобути історичний реванш – хоча б взявши реванш у викладанні історії».
Чи здобудуть?..Залежить від нас.

За матеріалами дискусій у російських ЗМІ

Народна газета. 2009, квітень

САГА ПРО ПІДРУЧНИКИ -1. Смішні й пихаті про українську історичну традицію

Posted on 10/08/2012 by oredchenko

«Залізний» канцлер Бісмарк свого часу казав, що для побудови держави найважливішою є не сила зброї, а шкільний учитель. 
Впродовж тривалого часу українці були позбавлені власної системи національної освіти, а отже й підручника з національної історії. Як результат – неодноразові поразки в національно-визвольній боротьбі, в ході якої лише поодинокі представники нації усвідомлювали істинний характер подій, що відбувалися.
Лише після проголошення незалежності в 1991 році в Україні розпочався процес творення власного «пакету» підручників з національної та всесвітньої історії. На що, ясна річ, не забарилися з відповіддю Кремль та його українська обслуга в особі комуністів, а потім і «регіоналів».

Останні гучні заяви московського керівництва про необхідність «узгодження» так званої «спільної історії» України та Росії через створення комісії, що покликана буде розглянути зміст підручників з історії, звучали під час візиту Президента Віктора Ющенка до Москви з вуст «озабоченного» Путіна. Зрозуміло, що з українського боку це було вислухано ввічливо і не більше того. Хоча, щиро кажучи, складався б наш політичний істеблішмент з україноспрямованих професіоналів, а не балакунів усіляких політичних відтінків та орієнтацій, давно б укомплектували таку комісію справжніми фахівцями, зробили б її роботу прозорою та публічною і використали б її для пришвидшення процесу історичної освіти українських громадян, стимулюючи таким чином інтеграцію країни в євроатлантичні структури. Адже в «пакеті» публічного обговорення могли б опинитися: наша вимога до російської сторони прибрати з їхніх «історичних» книжок фантазії про Київ як «першу столицю Росії»  і міфи про тотожність понять «Росія» і «Русь», необхідність дати оцінку порушенням Москвою Переяславської угоди і послідовної московської політики розділу України з Польщею, різноманітні технології російщення України (за В. Вернадським «перетравлювання її як чужорідного організму»), інтервенції проти УНР, штучних  голодоморів і каральної війни Кремля проти УПА і цивільного населення України… Можна було б, приміром,  зробити «достоянієм широких мас» і чисельні факти колаборації росіян в ході Другої світової війни – участь чисельних підрозділів, укомплектованих етнічними росіянами на боці нацистської Німеччини… Іншими словами, нам було б де розійтися, а Путін ще неодноразово пошкодував би про намір створювати якісь там «спільні комісії»…
Претензії кремлівських трубадурів до українських підручників з історії подаються здебільшого в загальних тонах і бідканнях на кшталт «ігнорування спільної історії».
Тож варто розглянути детальніше – що саме не влаштовує наших «клятих братів і друзів»?  Ми спробуємо зробити це, розглянувши деякі з матеріалів російських ЗМІ.
Отже, наші підручники їхніми очима…
_________________________________________________________________________

Історична міфотворчість на Україні побила всі рекорди: представлена в підручниках «історія» є фантастичною історією фантастичної країни, ніколи не існуючої в реальності…», – так починається стаття не будь-кого, а старшого наукового співробітника Інституту загальної історії Російської Академії Наук, що її було опубліковано в “ГазетаСНГ.ru”. Назва статті доволі глумлива, бо називається «Жовто-блакитний прапор над Рейхстагом».
«Пошук нових «прапорів нації» замість старих загальнорадянських – болісний процес, що охопив після розвалу СРСР всі колишні союзні республіки, – пише автор. – Багато кому з них можна навіть поспівчувати: після 1991 року їм довелося буквально «висмоктувати з пальця» свою національну історію. Але що ще їм залишалося робити?» – каже представник країни, столиця якої Москва, між іншим, з’явилась на карті світу лише тоді, коли Києву вже було щонайменше 700 років…
«На Україні реалізується масштабний проект, кінцевою метою якого є створення такої «української ідентичності», в основі якої лежить набір антиросійських міфів, що повинно в майбутньому виключити можливість політичного возз’єднання України з Росією. «Хто контролює минуле – той контролює майбутнє», – ці слова Дж. Оруела видаються в даному випадку як ніколи доречними», – вважає автор.
«Надзадача, яку ставлять перед собою автори підручників, – відділити історію України і українців від історії Росії. Древнєруська держава – Київська Русь – виявляється у них надбанням виключно сучасної України», – бідкається російський історик.
Автор привертає увагу до того, що «взагалі, скарги і стогони з приводу важкої долі українців, з незапам’ятних часів постійно гноблених і гнаних, складають лейтмотив переважної більшості підручників».
Що правда, то правда. Наші автори подекуди надто концентруються на поразках і ще не доросли до адекватних та «смачних» описів перемоги української зброї над московською в часи від Сагайдачного і Виговського до національного повстанського руху 1918-1920-х, коли десятки тисяч російських «продзагонівців» і всіляких «будьонівців» назавжди знайшли свою могилу в Україні.
Щодо «ідеології» наших підручників, – веде далі автор, – то «яскравий приклад – Конотопська битва, в якій «російські вояки» на чолі з князем Трубецьким зазнали поразки від козацького війська гетьмана І. Виговського. Для підручника 8-го класу (автор – В. З. Власов) ця битва – епізод «московсько-української війни 1658–1659 рр..», яка названа «яскравим прикладом справедливих воєн – воєн, спрямованих на звільнення свого народу від чужоземного панування».
Отже, російського історика з Академії Наук шокує сама «установка на сепарацію історії України від історії Росії».
«І коли донецька школярка 9 травня на конкурсі крейдяних малюнків зображує Рейхстаг із синьо-жовтим прапором, що майорить над ним, немає значення, з якого приводу серця «національно свідомих діячів» культури і політиків України наповнюються задоволенням… Для майбутнього російського і українського народів це є однаково смертельним», – робить висновок автор.
Що поробиш, наші діти вже не знають, як виглядав прапор СРСР, а стосовно самої абревіатури нерідко запитують: «Тато, а що таке сири-сири?». Значно важливіше, що в наших школах почали розповідати про ЦІНУ, яку заплатила саме українська нація в тій війні. Тож український прапор над Рейхстагом є простим дитячим усвідомленням тієї ціни. Історику з «нєдєлімой» цього не зрозуміти.
________________________________________________________________________

Що ще дратує Кремль у незалежних од їхніх бажань українських підручниках з історії?
Це те, як вони виховують патріотичність і україноцентизм (нехай і подекуди спрощеними схемами минулого).
В матеріалі Андрія Портнова «Terra hostica: образ России в украинских школьных учебниках истории после 1991 года» знаходимо своєрідний концентрат того, що дратує сьогодні пихату Росію…  Він аналізує українські підручники з історії таких авторів: Місан В. (5 клас), Лях Р., Темiрова Н. (7 клас), Швидко Г. (8 клас), Турченко Ф. (10 клас), Турченко Ф., Панченко П., Тимченко С. (11 клас).
«Ми нізвідки на свої землі не приходили, ми автохтони на ній», «різноманітні загарбники грабували наші міста і села, відбирали землі і виселяли нас із власного дому – ми вижили і вистояли», «Київська Русь – перша самостійна держава українського народу»…
Тобто, дратує формування україноцентричного погляду на минуле, без Росії.
«У нас були свої виборні гетьмани. В Московському царстві вся влада належить царю. Він не складає народу присяги на закони і права, не обіцяє бути чесним, справедливим, захищати народ», «договір 1654 року поклав початок новому закабаленню українського народу».
Дратує те, що в підручнику з історії Стародавньої Русі північно-східні князівства (тобто територія майбутньої Московії) з’являються на його сторінках уже за часів роздробленості.
Дратує опис подій 1169 року – руйнування Києва військами Андрія Боголюбського: «Такого руйнування Київ не зазнавав навіть од половців». Але ж про це кажуть літописи, а не тільки українські підручники…
«Кому належить Київська Русь?» Це ж треба, в наших підручниках стверджується очевидний, але некомфортний для московитів-росіян факт, що головним центром держави були сучасні українські землі, що дає «всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України».
Їх дратує й те, що в описанні Переяславської ради наводяться назви полків, які відмовилися присягнути на вірність царю, а сама угода оцінюється як міжнародний договір, що гарантував державну автономію України.
І те, що розповідь про підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії в 1685 році завершується словами: «Так закінчилася незалежність УПЦ».
Те, що виступ Мазепи названо «продовженням міжнародної політики Богдана Хмельницького», про «право васала повстати проти свого сюзерена, якщо той не виконує зобов’язання».
Та найдошкульнішим для російських істориків є те, що на сторінках українських підручників Росія постає тією зовнішньою силою, яка постійно наступає на українські свободи. Підручник історії України для дев’ятого класу описує імперську політику Росії як “нещадну колонізаторську експлуатацію”.
Десятий-одинадцятий класи – вершина шкільної освіти, – констатує Портнов. І від часів першого видання (1994 рік) підручника запорізького історика Федора Турченко загальна концепція і оцінки цього підручника не зазнали змін. Українська революція 1917-1921 років розглядається як пік національно-визвольного руху і логічний результат попередньої історії України. Підкреслюється, що більшовики були зовнішньою силою, яка зміцнилася в Україні шляхом військової агресії.
Переважають, на його думку, конфронтаційні елементи в зображенні російсько-українських взаємин. «Все це впливає на історичний образ Росії, яка на сторінках українських підручників в основному виступає як сильний ворог. Причому ворог, який не містифікується в образі знеособленого зла – ця невдячна роль залишена монголам, татарам і туркам».
Росіяни ж на сторінках підручників – це практично завжди військо, яке поводиться на Україні нахабно і жорстоко (від Андрія Боголюбського до більшовицького командира Муравйова).
Більшість знакових, обов’язкових для запам’ятовування дат з історії України – це дати різних російсько-українських конфліктів (1169, 1654, 1659, 1667, 1709, 1775).
На всі ці зауваження залишається запитати російського публіциста: чи бувають підручники без ідеології?  Звичайно ж, ні, оскільки вони мають не лише просвітницько-наукову, а й виховну мету. Так робиться в Росії. То чому не має робитися в Україні, яка в новітні часи найбільших своїх історичних втрат зазнала саме від російського панування?
У світі є традиція: будь-яка суверенна країна здійснює навчальний процес на основі власної  національної концепції історії. Кремль не може заспокоїтися від того, що стародавній і споконвічно український Київ обрав і запровадив українську концепцію власної історії.
Отже, ми спробували розглянути характер претензій штатних кремлівських трубадурів до українських підручників. В цьому сенсі не менш цікавою виглядало б ознайомлення з принципами написання російських підручників у сьогоднішній РФ. Тоді б ми краще зрозуміли, які саме підручники вони залюбки написали б і для нас із вами.
Про це – в наступному номері.

Народна газета. 2009, квітень

BBC-1 vs УТ-1: відчуйте різницю (тема Голодомору та дивізії «Галичина»)

Posted on 04/12/2012 by oredchenko

Сьогодні вранці на BBC-1 (канал для “внутрішньої” британської аудиторії, не плутайте його з BBC World News) відбулася передача із серії Heir Hunters (Мисливці за спадщиною) – The case of Daisy Wingrove (Справа Дейзі Вінгрув).

Передача примітна тим, що, по-перше, у померлої виявилася просто величезна кількість спадкоємців, яких мусила розшукати агенція, а по-друге, по лінії пошуків проходив українець, що опинився в Англії після Другої світової – Mykola Lotocky, а відтак, пошук спадкоємців по цій лінії привів “мисливців” до України, і цю лінію пошуків (адже для них це певною мірою екзотика) вони зробили в програмі головною.

Ба більше, торкаючись біографічних сторінок українця, програма BBC розповіла про Голодомор 1932-1933 рр. з шокуючим відеорядом, принагідно зазначивши, що у селян забирали не просто зерно, а навіть харчі, прирікаючи їх на смерть.

Передача дала оціночну цифру вбитих штучним голодом українців – 7,5 млн. і назвала це ГЕНОЦИДОМ.

Чи можна у нас на «українському» ТБ за нинішнього антиукраїнського режиму зустріти щось подібне?…

Далі більше: згадавши долю багатьох дивізійників, що опинилися в Британії після війни і відзначивши, що вони показали себе в Англії гарними робітниками, хоч би в якій галузі господарства працювали, автори програми зауважили: після всього того, що в складі СССР робили з Україною, МОЖНА ЗРОЗУМІТИ тих українців, які пішли воювати проти Совєтської армії НА БОЦІ НІМЦІВ.

А ця ж тема взагалі була і залишається “захмарною” для нашого окупаційного (за влучним визначенням Юрія Іллєнка) інформпростору…

… Вразило англійців і те, що два брати-українці, потрапивши різними шляхами після війни до Британії, яка надала їм притулок і не видала Сталіну, прожили багато років у кількох десятках кілометрів одне від одного, так ніколи і не побачившись і навіть не знаючи, що родина брата живе поруч… Микола жив дуже замкнено, адже боявся, що будь-яка інформація про його українські корені може трагічно позначитися на рідних, що залишилися в Україні.

Отакий сюжет, отакі АКЦЕНТИ…

PS 1: саме акценти роблять матеріал… розставивши їх певним чином, журналіст може «вивернути» свій матеріал як завгодно…

PS 2: до речі, про визнання Геноциду в світі. Не забуваймо, що це одна з небагатьох заслуг Ющенка. Тож, охочі шукати винних у наших невдачах будь-де і в будь-кому окрім себе особисто, принаймні один камінець можуть відкласти в бік…

PS 3: можливо, це суб’єктивне, але надто вже часто англійські автори програми демонстрували фото Миколи – вродливого молодого чоловіка з гордими рисами обличчя у військовій формі…. А потім і фото його брата – не менш вродливого українського вояка… Будучи трохи знайомий з англійським фенотипом (якось я викладу тут заради інтересу газетну сторінку з портретами переможців у виборах в одному англ. окрузі), підозрюю що для них врода (як чоловіча, так і жіноча) – теж екзотика:-)

Тепер краще розумію ідею Романа Коваля, висловлену кілька років тому, створити фотоальбом з портретами українських вояків часів Української революції та Визвольної війни 1917-1920 рр.  Це демонстрація генофонду, нехай і значною мірою загиблого та розсіяного по світах…

Шануймося.

04-12-2012

→

НЕ МОЛИТВОЮ ЄДИНОЮ (українська мова в Київській Русі)

Posted on 10/08/2012 by oredchenko

В Соборі Св. Софії, де Президенти незрідка моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких присутні майже всі риси сучасної української мови.

Графіто Софії Київської (фотоадаптації С. Висоцького)

Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»! Дмітрій Табачнік, пафосно і демонстративно репрезентувавши Ярослава Мудрого в телешоу «Великі Українці» російською, про це «скромно» умовчав. 
Давно час зробити відповідну експозицію в стінах собору-музею і включити цю інформацію до обов’язкового екскурсійного мінімуму – надто для школярів. Погодьтеся, це вартує багатьох пустопорожніх декларацій про державний статус і «престиж» української, які ми незрідка чуємо з вуст високопосадовців. 
Просто викиньмо холостий набій «хитромудрого хозарина» й зарядімо бойовим –  зробімо так, щоб Ярослав «вистрелив». 
Оскільки такої експозиції в стінах Софії Київської  досі нема, пропонуємо читачам «НГ» ексклюзивну подорож.
Далі – просто факти й жодної міфології.

Мовні «дуплети» Європи

По-перше, про яку мову ми говоримо – книжну чи розмовну? В Русі-Україні часів Б. Хмельницького іноземці фіксували дві мови – типове явище для середньовічної Європи. Тож Орест Субтельний констатує, що Козацька ера – це «церковнослов’янська мова, яка все ще використовувалася на Україні як літературна» і «жива народна – руська». Посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що був у нас в 1650 р., називав нашу країну – Україною, але мову –  русинською (рутенською),lingua Rutena.

Замальовка Софійського собору ван Вестерфельдом (17 ст.) – надвірним художником литовського гетьмана Януша Радзивілла

Юрій Шевельов-Шерех, говорячи про Середньовіччя і «типові понаднаціональні, церквою плекані літературні мови», зокрема латину, наголошує, що «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися й виходили з ужитку». Для кожної літературної мови є більш-менш точна дата постання. Староцерковнословянську створив Кирило з Солуня близько 863 року, як згодом німецьку – Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522-1542 років, італійську – Данте писаннями початку 14 ст.
Але неможливо знайти таку дату для «живої» мови. На думку Шевельова,  «про історію певної «живої» мови можна (і слід) говорити, відколи відбулася перша зміна, що не була спільною з сусідніми мовними одиницями, хоч, звісно, одна така зміна не дозволяє ще говорити про наявність нової мови». Справжня «жива» українська мова, на думку вченого, «поставала й постала з праслов’янської, формуючися з VI до XVI ст.».
То які ж риси вона мала на середині свого історичного шляху – в часи Ярослава Мудрого?

Ексклюзивна екскурсія

«Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов’янська, що прийшла до нас разом із християнством, – зазначає А. Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам’ятки Київщини ХІ-ХІІ століть, дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення. «Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише А.Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.»
За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості».

Собор Св. Софії. Малюнок художника Михайла Сажина – друга Тараса Шевченка

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Написи, зроблені в давнину на стінах будівель, на відміну від писемних пам’яток, взагалі непідвладні примхам переписувача – видряпане на штукатурці надійно зберігається під пізнішими нашаруваннями олії впродовж століть.
Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів.
Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську. Що ж він відкрив на стінах Св. Софії?

Кілька хвилин уваги – в межах звичайної середньої школи…

А. Кримський зазначав: «В українців X ст. з’являється дуже м’який звук І зі старого дифтонга Ѣ (ІЄ). Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на Є, в Києві XI ст. – на І… Це головна ознака української вимови того часу». Її ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

“в морі”

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Іванко, Жадко(від Жаден), Марко… .
Як вам український «шарм» імен – Жизнобуд, Стефан, Трохим, Яким Домило, Іван Перегора, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Пателей Стипко?
Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. – «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”.

Напис “Господи помози рабу своєму Петрові”

Поширений серед Софіївських графіті напис «Господи, помози рабу своєму…» вінчають імена у типово українському давальному відмінку: Петрові, Василієві, Мареві, Ставрові, Нестерові, Федорові, Данилові тощо.

Ось чоловічі імена із закінченням на «о»: Судило (від Судислав), Дмитро (не плутати з Табачником – він у нас «Дмітрій»), Данило, Тукало, Кирило, Орешко.

В графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. також фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:
- кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
- закінчення «У» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
- форму дієслів без «Т»: пече;
- дієслова минулого часу, що закінчуються на «В» : писав, ходив, молив;
- дієслова із закінченням «-ТИ»: долучити, писати, скончати;
- м’яке «Ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю…
- прикметники втрачають на кінці «Я»: многопечальна, благодатнєша;

Приклад кличного відмінку іменників

З-під офіційної церковнослов’янщини виринає жива українська лексика, однаково недоступна і для Андрія Боголюбського, і для Путіна з Медведєвим: «чернець, кволий, порося (автор напису кається, що з’їв його під час посту), бо, коли, посеред, батько…»

“порося”

На київських графіті – всі ті два десятки яскравих ознак, притаманних саме українській мові, що «вдираються» до «церковнослов’янщини» часів Київської Русі, і які наводить А. Кримський у своїй класичній праці  «Філологія та погодінська гіпотеза».
З ним солідарний акад. Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

Натомість інший «академік», Табачник, жодним словом не обмовився про живу мову княжого Києва. Тож повернімося до таємниць, які Мальчиш-Кібальчиш так і не «видав», розповідаючи про Ярослава, і закінчимо нашу екскурсію.

…Ось напис XI ст., який в російськомовному виданні С. Висоцького звучить так: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…» .  А фотооригінал? – «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»

Напис «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»

«О горе тебе, Андроник…» – читаємо в книзі, вимушено виданій в брежнєвські часи російською. А поруч оригінал – «О горе тобі, Андрониче…».
Як кажуть англійці, no comments.

Напис «О горе тобі, Андрониче…»

Поблизу фрески Св.Фоки колишній моряк видряпав прохання до покровителя мореплавців наставити його і в справах життєвих… Тут і кличний відмінок у словах «Фоко» та «правителе», і українське «в морі»…

В графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці), і зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика-владичин) –  у повній відповідності із сучасним «Українським правописом». Те саме – в напису «Святополча мати» і в «батичино» (від «батько»).

Напис “Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…”

Яскравим графіті княжих часів– «А ворогов трясцею оточи…» – ми й закінчимо цю подорож.

Висновки?

Річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Справа політична: ми у 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», – констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

Василь Тімм. «Краєвид старого міста з Ярославого валу», 1854 р. Ліворуч – Собор Св. Софії.

Фрагменти «живої» мови київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від«turning point» – поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.
Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ – до Білорусі та Новгорода».

Забутий

Сергій Висоцький. Фото з архіву його вдови О. В. Спасокукоцької-Висоцької.

У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІVст.” (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця –«Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ – «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід…
Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його академік Борис Рибаков.
Тепер, коли кожен школяр має комп’ютерні технології, лише уявіть собі обсяг того, що робив дослідник довгими вечорами, коли останній відвідувач залишав собор… Тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація власне напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманних певному часу… І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.
Чи нагадає хтось Президентові, який щедро роздає нагороди (зокрема і посмертно), що цього грудня виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького?  Хоча… сумніваюсь, що в реєстрі державних нагород є щось, співмірне з тим, що залишив країні історик.
Тим часом усі ці фотоматеріали – десь глибоко у скринях Музею історії Києва.
Невже таке байдуже ставлення до унікальної інформації про українську мову також входить до «комплексу заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру і символу єднання української нації», який В. Ющенко у 2005 році доручив здійснити Кабміну?

Олексій РЕДЧЕНКО

Народна газета, №29 (827) 13.08.2008 р.

This entry was posted in З НАЙКРАЩОГО, СТАТТІ and ta

Щедрик... Перпетуум Мобіле Леонтовича

Щедрівка М.Леонтовича у сучасному виконанні

Член ''Єдиної Росії'' хоче переселити 7 мільйонів українців до Сибіру | Українська правда

Член ''Єдиної Росії'' хоче переселити 7 мільйонів українців до Сибіру | Українська правда

ПИНЗЕНИК РАССКАЗАЛ, СКОЛЬКО ПОТЕРЯЕТ БЮДЖЕТ ОТ ВСТУПЛЕНИЯ В ТС

18 декабря, вторник, 2012 5:59

1

0 0 0

ПОДРОБНЕЕ О:

Пинзеник, Таможенный союз

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ

• Экс-министр рассказал, что мешает подписывать какие-либо договоры с ТС 
• 
  Эксперт назвал причины сближения с Таможенным союзом
• 
  Коммунисты хотят референдум по Таможенному союзу
• Талант усидеть на двух стульях
• Огрызко: Янукович может заключить соглашение с Таможенным союзом
• Регионал: ТС меньше навредит Украине, чем ЕС

Оригинальные Браслеты Шамбала  Браслет Шамбала это модный тренд 2012 года. Пэрис Хилтон, Ким Кардашян и другие выбрали ... 

В случае вступления в Таможенный союз Государственный бюджет Украины потеряет 110 миллиардов гривен. Об этом в эфире "Свободы слова" заявил депутат от партии УДАР Виктор Пинзеник.

"40% доходов Государственного бюджета платит украинская таможня. Это НДС, это акциз, это импортная пошлина импортных товаров. В абсолютной сумме это 110 миллиардов гривен в год. В случае вступления в Таможенный союз таможенная граница становится общей. Нет внутренних таможенных границ. Это означает, что 110 миллиардов гривен не в украинский бюджет попадает, а попадает, извините, в общак", - заявил депутат.

"Как потом распределяются эти средства? Конечно же, по-братски. Как это по-братски происходит, я приведу пример нынешнего Таможенного союза, в который входят Россия, Казахстан и Белоруссия. 88% таможенных платежей поступают в РФ, 7,3% поступают в бюджет Казахстана , 4,7% - в бюджет Беларуси", - рассказал Пинзеник.

Напомним, 18 декабря, в Москве состоится встреча президента Украины Виктора Януковича с президентом РФ Владимиром Путиным. Источники предполагают, что, в частности, готовятся решения по смене газовой формулы и началу процедуры присоединения Украины к Таможенному союзу.