вівторок, 3 липня 2012 р.



На "дне Гнева" имел сомнительное удовольствие познакомится с полковником Александровым - командиром киевского Беркута. Такому вертухаю-циклопу и зарплаты не надо, ему главное ментовская власть и удовлетворение садистских желаний. Типичный работник концлагеря! Сначала бравый воин просто позерствовал на манер американского морпеха. А, начиная с 11 часов утра этот милицейский командир начал вести себя крайне вызывающе, приставал к журналистам, всячески провоцировал, а на требование представиться отвечал, что он «сержант Петренко».

Александров явно с самого утра хотел драки. В конце концов он ее и затеял, поручив своим бойцам жесткое задержание активистов «Дня гнева». Теперь, наверное, очередной орден получит.  Удивляет та легкость, с которой милиция стала исполнять функции политической «охранки». Оперативники в штатском, в нарушение любых законов пытающиеся препятствовать нардепам в законной деятельности, отнимающие у граждан их имущество в виде плакатов, быдловатый командир «Беркута», откровенно провоцирующий граждан на политическом митинге. Милиция напрочь забыла, что политика – не их поле деятельности.
И после свержения нынешнего режима милиции необходимо напомнить о том, что подобные действия недопустимы. Прежде всего – отдать под суд всех тех, кто сейчас участвует в политических провокациях. Того же Александрова и других офицеров милиции, которых вы можете опознать на фото. Просьба присылать в редакцию фамилии этих лиц, будем составлять базу данных на будущее.
В любом случае, «День гнева» был полезен. Пусть еще не было настоящего гнева, но люди увидели настоящее лицо нынешней милиции. Это уже не милиция, эти шестерки бандитов хотят быть надсмотрщиками над нами. И если мы этого не хотим – то нужно сопротивляться. И отбросить иллюзии и сантименты. Нынешний милиционер – это не слуга народа. Это – враг.

Станислав Речинский, «ОРД»


Командир полка “Беркут” Владимир Александров просит возбудить уголовное дело в отношении журналиста “Нового канала” Сергея Кутракова.

Об этом говорится в жалобе Александрова в Шевченковский райсуд города Киева на возбуждение прокуратурой уголовного дела по факту умышленного препятствования профессиональной деятельности журналиста Кутракова.Тогда прокуратура установила, что 8 апреля в помещении “Украинского дома” корреспондент телеканала, выполняя редакционное задание, проводил съемку сюжета об открытии фотовыставки “Волынская резня: польские и еврейские жертвы ОУН УПА”.Его внимание привлекли люди, которые выкрикивали националистические лозунги, и которых охранники начали выводить из зала в коридор служебного выхода.Эти события Кутраков начал фиксировать на камеру, “в связи с чем охранники, препятствуя законной профессиональной деятельности журналиста, насильно вытолкнули корреспондента телеканала из коридора служебного выхода, нанеся ему при этом телесные повреждения”.Теперь командир полка “Беркут” просит суд отменить постановление о возбуждении этого дела и возбудить дело в отношении Кутракова по 5 статьям Уголовного кодекса.В частности, за хулиганство; передачу или собирание сведений, составляющих конфиденциальную информацию, являющуюся собственностью государства; сопротивление представителю власти, работнику правоохранительного органа; заведомо ложное сообщение о совершении преступления; заведомо ложное свидетельство.“Имеет место умышленное препятствование работникам милиции при исполнении ими служебных обязанностей, хулиганство и заведомо ложное сообщение о преступлении и попытка нарушения закона о государственной тайне в целях дискредитации органов МВД в обществе и уничтожения уважения к правоохранительным органам”, — говорится в документе.
http://ukranews.com/ru/news/ukraine/2010/07/02/22053


Решения Северодонецкого съезда – в жизнь!03 липня 2012, 18:46
28 ноября 2004 года в Северодонецке прошел "Всеукраинский съезд депутатов всех уровней"

Процитирую Википедию:

Из крупных политиков и общественных деятелей на Съезде выступали объявленный победителем на выборах президента Украины Виктор Янукович, гость из РФ мэр Москвы Юрий Лужков, приехавший по поручению президента РФ Владимира Путина, глава Харьковской области Евгений Кушнарёв, председатель донецкого областного совета Борис Колесников, председатель луганского областного совета Виктор Тихонов, губернатор Донецкой области Анатолий Близнюк и другие.

Задал тон работы на Съезде председатель донецкого областного совета Борис Колесников, выступивший первым и обозначивший причины созыва Съезда:

"На Украине сегодня сложилась чрезвычайная ситуация. Вслед за оппозиционными политиками, Верховная Рада преступила Закон и попрала Конституцию страны. Ситуация выходит из-под контроля. Мы до последнего момента надеялись на спокойное разрешение конфликта. Но сейчас уже понятно, что это стало невозможным принципиально. Мы обязаны защищать интересы своих избирателей. И если нам не дадут защитить свой выбор, мы готовы идти на крайние меры. В этом случае мы предлагаем: выразить недоверие всем высшим органам государственной власти, которые нарушили закон. Создать новое юго-восточное украинское государство в форме федеративной республики. Столицей нового государства станет Харьков, таким образом, будет восстановлена первая столица независимой Украинской республики."

***

Мне кажется, что депутаты ПР сами не ведают, что творят. Ведь по сути принятием закона о языках они начали кампанию по разделу страны. И управляется эта кампания вовсе не с Банковой.

Вот, например, какие "федеративные" билборды размещены по всей Украине. Разместил их Виктор Медведчук – большой друг Путина и Медведева. Вроде бы даже кум.


Подробнее можно прочитать в статье Петра Олещука Украинские "мечтатели", Медведчук, федерализм и Россия

И пока Партия регионов радостно визжит, восхваляя собственную хитрость, в Кремле потирают руки, хихикая над их глупостью.

Потому что какими бы уродами не выглядели Янукович и Ко, влияние на Украину они сознательно никому не отдадут. Зачем с кем-то делиться награбленным?

А вот бессознательно – легко:

1) Введение русского языка на юго-востоке в качестве регионального. Впервые раскол Украины будет зафиксирован документально. Сделано.

2) Федерализация. Этот пункт был в программе Януковича и ПР. Сейчас он куда-то задевался. Но ничего – Медведчук напомнит. Уже напоминает.

3) Принятие новой Конституции. С ослаблением центральной власти. Возможно в виде парламентской республики. Ассамблея работает.

4) Фактический раздел страны. Включение отделившихся территорий в состав РФ не обязателен. Достаточно влиять. Примеры – Южная Осетия, Абхазия, Приднестровье. Введи войска. Введи рубль. Властвуй.

Чтобы жить, империя должна расширяться.

***

Возможно я преувеличиваю. Возможно. Но может и нет. В любом случае стоит задуматься


Роман Шрайк

ЛУЦЕНКА АРЕШТУВАЛИ НЕЗАКОННО - ЄВРОСУД | Українська правда

ЛУЦЕНКА АРЕШТУВАЛИ НЕЗАКОННО - ЄВРОСУД | Українська правда

ЛУЦЕНКА АРЕШТУВАЛИ НЕЗАКОННО - ЄВРОСУД

Вівторок, 03 липня 2012, 12:56 
оновлено
Версія для друкуКоментарі34
Арешт екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка порушує права людини.
Таке рішення у Страсбурзі оголосив у вівторок Європейський суд з прав людини, повідомила прес-секретар Народної Самооборони Лариса Сарган на своєму Facebook.
"Луценко виграв Європейський суд!!! по статті 5 та статті 18 - політичні переслідування", - написала вона.
"Суд визнав порушення статті 5-ї (Конвенції прав людини) – незаконність утримання під вартою Луценка. Так само визнав наявність політичних мотивів", - сказала в свою чергу адвокат Валентина Теличенко зі Страсбургу телефоном.
За її словами, формулювання суду є чіткими та однозначними і вказують на неприйнятність практики, яка мала місце у провадженні проти Луценка, передає УНІАН.
При цьому адвокат зазначила, що те, що було відзначено судом у вівторок, стосується і справ інших колишніх українських урядовців, зокрема, колишнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко та колишнього т.в.о. міністра оборони Валерія Іващенка, які також звернулися до Європейського суду з прав людини.
"Цим рішенням суд фактично визнав, що в Україні можливе переслідування з політичних міркувань. На жаль, віднині однозначно ясно, що Віктор Янукович увійде в історію України як президент, при правлінні якого суд і судову систему використовували з метою вирішення політичних забаганок", - підкреслила Теличенко.
Українська правда

понеділок, 2 липня 2012 р.




Вузы Донецка явно переживают непростой период. После назначения Министром образования Дмитрия Табачника и серьезной чистки в Министерстве, учебные заведения Донецка в полной мере ощутили на себе работу «новой метлы». Несколько лет городская пресса писала о том, как лихорадит ДонНУ, где идет борьба за кресло ректора. Теперь же скандал, похоже, назревает и в Донецком Национальном Техническом Университете, откуда в последнее время планомерно выдавливаются неугодные представители преподавательского состава 
Жертвами такой кадровой политики становятся сотрудники недавно присоединенного к ДонНТУ Донецкого Государственного Университета Информатики и Искусственного Интеллекта (ГУИИИ), в основном, преподаватели упраздненного факультета философии и религиоведения. Гуманитарные специальности оказались не нужны техническому вузу.
О том, что происходит в ДонНТУ, «ОстроВу» согласился рассказать бывший преподаватель университета, профессор Игорь Трофимович Пасько.
- Расскажите о ситуации, которая сложилась в связи с присоединением Университета Искусственного Интеллекта к ДонНТУ?
- В Донецком Государственном Университете Информатики и Искусственного Интеллекта существовал целый факультет философии и религиоведения.  Вуз пал жертвой недавней реформы высшего образования и был, по сути, упразднен, путем присоединения к ДонНТУ. Техническому вузу факультет философии и религиоведения оказался попросту не нужен, и руководство университета сначала упразднило его, а затем и вовсе взяло курс на постепенную ликвидацию специальности.
Причем осуществляется это не стихийно, а планово.
- Вы можете назвать людей, которые являются авторами этого плана?
- Корни его растут из Министерства. Речь в данном случае идет не только о нашем вузе, но обо всем украинском образовании. Разработана реформа, одним из принципов которой является укрупнение и интеграция вузов. Происходит это укрупнение крайне бездарно.
- В чем выражен курс на ликвидацию специальности «Филосифия и религиоведение»?
- Система преподавания в техническом вузе основывается на философских аспектах технического прогресса, и только такой взгляд выдается за единственно верный, в то время, как гуманитарные науки никто не воспринимает всерьез.
В Донецком регионе гуманитарное образование всегда не дотягивало до надлежащего уровня, тут всегда больше в почете было техническое образование. Считалось, что гуманитарные дисциплины, такие, как философия, пролетариям в принципе не нужны.
В этом я вижу вопиющую близорукость. По моему мнению, без философского и гуманитарного образования Донецк становится политическим монстром. Люди попросту не будут понимать тонкостей развития истории. Металлургия и горное дело, которые являются тут мейнстримом, требуют особого порядка, требуют плана, требуют жесткого подхода, но история не гнется даже перед самыми педантичными руководителями. Бедственное положение гуманитарного образования - наша беда. Это причина ограниченности кругозора нашего истеблишмента. Вся этика сводится к силовым взаимоотношениям (выд. ред.)
 - А как получилось, что гуманитарный вуз присоединили к ДонНТУ?
- Эту идею проталкивал наш ректор Шевченко. Говорят, в Министерстве на него давили, вынуждали это сделать (на выборах 2010 года Шевченко поддерживал Юлию Тимошенко, именно этот факт преподавательский состав ГУИИИ считает истинной причиной упразднения университета – ред.). Шевченко просил коллектив вуза проголосовать за присоединение, обещая, что от этого все только выиграют. Народ ему поверил и проголосовал. Формально демократическая процедура была соблюдена, но кто мог знать, чем все кончится…
В техническом университете оказались совсем другие порядки. Теперь тут легко уничтожается то, что создавалось годами, потому что никто просто не знает этому цены.
Я свидетель того, с каким трудом создавался этот факультет. За 15 лет, которые прошли со дня его основания, он фактически только начал работать. Он подготовил преподавателей, проводил студенческие конференции, стал выдавать печатную продукцию, оформился как определенная научная и педагогическая школа. Факультет стал известен в Киеве.
Создавалось все годами, но разрушить-то можно за короткое время. Выдерни двух-трех человек – и все, система уже не работает. А воссоздать потом все назад – крайне сложно. Помните, долгое время престижными у нас считались профессии юристов и экономистов, результат – в стране переизбыток плохих юристов и плохих экономистов, потому что их стали готовить все, кому не лень, а так не бывает. Кафедры формируются годами.
- То есть, кафедру ликвидируют, путем выдавливания неугодных сотрудников?
- Фактически это так. После того, как наша кафедра попала в состав ДонНТУ, очень быстро был сменен заведующий – профессор Роман Додонов. Прекрасный специалист. На его место был поставлен профессор Дмитрий Муза, ревностный исполнитель, очень властолюбивый и, мягко говоря, неадекватный человек. Он создает невозможные условия работы для тех, кто не стесняется выражать собственное мнение и имеет с ним идеологические разногласия.
- Идеологические разногласия какого рода?
- В Украине сейчас в качестве определяющей активно продвигается концепция так называемого «русского мира», пришедшая на смену марксизму-ленинизму. В особенности, это выражено у нас, в Донбассе, где такая концепция давно считается единственно верной. Дмитрий Муза является активным адептом именно такой концепции, а кроме того, является деятелем УПЦ МП (выд. ред.).По этой причине ему покровительствуют. Вышестоящим лицам нужны не профессионалы, а верные исполнители с правильными взглядами.
Людям, пришедшим из другого коллектива, где всегда ценилась личная свобода и существовал плюрализм мнений, конечно, тяжело работать с таким человеком. Все, кто не разделял концепцию «русского мира» сразу объявляются русофобами и берутся на карандаш.
- Вы были уволены по причине таких идеологических разногласий?
- Что касается персонально меня, то я не подхожу по следующей причине. Я всю жизнь работал  в Академии наук и на кафедре философии Донецкого Национального Университета. Где всегда существовали демократические, толерантные отношения. Понимаете, гуманитарный и политехнический университеты – это разные системы. Демократия, коллегиальность, толерантность – это принципы работы гуманитарного вуза, в то время, как в техническом все более подчинено дисциплине, единой линии. Я сам по натуре демократ, и это всегда позволяло мне находить общий язык с моими учениками. В ДонНТУ, однако, я столкнулся с ситуацией, когда свое мнение преподавателям высказывать нельзя. Профессор Муза считает, что право на монопольное существование имеет только его точка зрения.
Я работаю в вузе с момента основания факультета Философии и религиоведения – более 15 лет, и считаю себя достаточно квалифицированным преподавателем. Однако теперь вдруг стал то ли не нужен, то ли неугоден, а скорее всего – и то, и другое. По-видимому, это просто очередной шаг на пути ликвидации специальности.
Мое увольнение юридически законно. Со мной просто не продлили контракт, формально из-за того, что я являюсь совместителем. Вся кафедра писала письмо в мою защиту, но его проигнорировали.
Знаете, в последние двадцать лет у нас формируется такой специфический стиль руководства, который был не свойственен даже коммунистической номенклатуре. Коммунистическая система всегда хотя бы соблюдала видимость демократии. Теперь же руководство просто не видит подчиненных, начальство не хочет с ними разговаривать, либо игнорируя, либо прибегая к силовому давлению.
Открытое письмо коллектива кафедры к руководству ДонНТУ по поводу ситуации на нашей кафедре подписывали преподаватели и студенты, но мы не получили даже отписки. Наши проблемы просто решили замолчать.
Теперь специальность скорее всего закроют. Какого-то вопиющего нарушения законодательства здесь нет. Все делается последовательно, планомерно и без спешки. Но результат впереди весьма плачевен.
Беседовал Станислав Кметь, «ОстроВ»

неділя, 1 липня 2012 р.


Голодомор в Україні - чого боїться Кремль?

01/07/2012 - 22:46
Праці українських науковців про Голодомор 1932-33 років зараховано в Росії до екстремістських видань. Опитані DW eксперти: дослідження «підривають» авторитет російської влади.
Критики з боку українських істориків не бракує. Занесені до російського списку екстремістських видань праці українських науковців про Голодомор ґрунтуються на документах, де чітко показано чим було НКВС, а ФСБ є його правонаступницею, наголосив у розмові з Deutsche Welle історик Ярослав Грицак. «Російська форма «правди» боїться оприлюднених документів, - вважає науковець. - Вона не побудована на фактах, а, відтак, і архіви залишаються абсолютно закритими для вивчення».
«Чорний список» поповнився
Цього тижня стало відомо, що федеральний список екстремістських видань, який оприлюднює міністерство юстиції Росії, поповнився сімома працями з України. До переліку заборонених, поруч з «антипутінськими», ісламістськими та повчальними матеріалами «свідків Єгови» тепер включено, зокрема, й працю відомого українського правознавця й дипломата Володимира Василенка «Голодомор 1932-33 годов в Украине как преступление геноцида».
У «чорному списку» є також матеріали кримінальної справи №475, яка слухалась у 2009 році в Апеляційному суді Києва, за фактом загибелі майже чотирьох мільйонів українців від голоду. Матеріали справи містять сотні свідчень очевидців про насильницьку колективізацію, вилучення харчів, людоїдство і розстріли працівниками НКВС. Заборони не уникла й праця Юрія Шаповала, Володимира Пристайка та Вадима Золотарьова, яка ґрунтується на архівних документах, «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи».
Російські історики теж критикують
Цікаво, що про внесення українських книг до списку екстремістської літератури неоднозначно відзиваються і в самій Росії. Щоправда, там звучать інші аргументи, ніж в Україні. Так, історик Олександр Дюков у своєму блозі на сторінках інтернет-видання «Русский обозреватель» пише: «Наша судова система на порожньому місці спровокувала міжнародний скандал, … включивши не зрозуміло на яких підставах до федерального списку українські книги, що присвячені радянським репресіям та голоду в Україні. Я вважаю концепцію «голодомор-геноцид» політично вмотивованою, яка не витримує серйозної наукової критики. Але оголошення таких книг «екстремістськими» - абсолютна дурість і абсолютне свавілля, яке погіршує можливість російських істориків обґрунтовувати закордонним колегам свою позицію щодо голоду 1930-х років».
Історія – частина політики
Українські науковці, в свою чергу, спростовують твердження про політичну вмотивованість сучасних українських досліджень про Голодомор. Заборонені видання є одними з кращих праць про голод в Україні 1932-33 років, тут немає публіцистики чи есеїстки, а лише документи, каже кандидат історичних наук Марта Гавришко. «Щоправда, - додає вона, - ці докази йдуть врозріз російській ідеологемі про «голод як спільне горе для країн колишнього радянського союзу і без особливостей в Україні».
На думку Гавришко, історію російська влада сприймає як частину політики, як ключове поняття в системі безпеки держави як такої. «Підважуючи історичні міфи, створені теперішньою російською владою, українські науковці «зазіхають» на легітимність цієї влади і авторитет Росії, - вважає Гавришко. - А це вже небезпека. Тому ці видання і опинилися в списку «екстремістів».
Чи допоможе суд?
Звісно, українські книжки можуть і виключити з федерального списку. Такі прецеденти були. Для цього українські автори, однак, мусять оскаржити рішення суду й доводити відсутність екстремістських проявів у їхніх працях. Утім, успіх такого задуму є надто сумнівним, каже історик Ярослав Грицак. Він не вірить, що цю битву можна виграти, оскільки «російські суди не зважають на аргументи». «Там один аргумент - сила, а сила у влади», - висловив свою точку зору український історик.
На думку дослідниці Голодоморів в Україні, лікаря-демографа Анни Семенюк, рішення Мещанського суду Москви «очорнює» ім’я українських науковців. Вона вважає, що наукова спільнота мала б звернутися до міжнародних судових інстанцій «на захист честі й гідності» істориків з України, яких у Росії зарахували до екстремістів.
Галина Стадник, Deutsche Welle

Про необхідність десталінізації істориків

До річниці початку радянсько-німецької війни деякі ток-шоу перетворилися на дискусійні майданчики: підбір співрозмовників — мінус, спроба — плюс

Ігор ЛОСЄВ
ФОТО РЕЙТЕР
СПРАВЖНЯ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ РОЗПОЧНЕТЬСЯ З ОЧИЩЕННЯ НЕ УКРАЇНСЬКИХ ВУЛИЦЬ І ПЛОЩ ВІД РАДЯНСЬКИХ СИМВОЛІВ, А НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ — ВІД НАВ’ЯЗАНИХ ДОГМ
Оскільки на минулу п’ятницю припала чергова річниця початку радянсько-німецької війни 1941—1945 рр., Євгеній Кисельов запросив до студії «Великої політики» на «Інтері» російських і українських істориків. Обговорювали концепцію Віктора Суворова. До речі, він і сам з’явився на екрані телевізора завдяки телемосту Лондон — Київ.
Але спочатку взяв слово російський експерт Марк Солонін, який відзвітував, що він у архіві міністерства оборони РФ знайшов 13 документів, датованих періодом з серпня 1940 до травня 1941-го про розгортання радянських військ для завдання удару по Німеччині, що підтверджує версію Віктора Суворова. А от інших планів поки що ніхто не знайшов. Проти виступила його співвітчизниця Юлія Кантор, яка заявила, що нібито в німецьких архівах немає даних про підготовку СРСР до війни з Німеччиною. Швидше за все, вона погано шукала. Та й навіщо так далеко ходити? Можна почитати текст, який озвучив 22 червня 1941 року Іоахім Ріббентроп і який був офіційним оголошенням війни. Хоча нам 50 років розповідали: «віроломно, без оголошення війни». У цьому тексті говориться про підготовку СРСР до нападу на ІІІ Рейх. Дуже здивувала аргументація й українського історика Владислава Гриневича, що, мовляв, якби готувалися Совєти до війни, то підготували б, зокрема, й план евакуації Києва, а такого не було. Але якщо готувалися до стрімкого кидка на захід, Київ неминуче перетворювався б на глибокий тил, навіщо ж його евакуювати? Адже війна з боку СРСР мусила мати наступальний, а не оборонний характер.
Був присутній у студії й доктор історичних наук Анатолій Чайковський, особисто мені відомий як полум’яний борець проти «українського буржуазного націоналізму». Він негайно почав соромити Віктора Суворова, вочевидь, за зраду рідної комуністичної партії. Це було смішно і якось дуже вже провінційно. Позиція ж Віктора Суворова справляла враження невразливої. Він навів у своїх книжках тисячі фактів, які в нього склалися в чітку систему, яка логічно й переконливо пояснює, що ж сталося 22 червня 1941 року. Суворов в ефірі «Інтера», зважаючи на звичайний телевізійний цейтнот, розповів про одну вкрай показову подію. 1940 року зеки та радянські військові інженери відновили Дніпровсько-Бузький канал, який пов’язав гідросистему Дніпра з гідросистемою Вісли й Одеру. Тут були можливі лише два варіанти: або радянські річкові монітори й бронекатери увійдуть до Вісли й Одеру, або німецькі кораблі увійдуть до Дніпра. Невже Сталін хотів другого? І ще: торговельні судна через специфіку їхньої конструкції скористатися цим каналом не могли. Висновки звідси цілком однозначні. Юлія Кантор, улюбленка радіо «Эхо Москвы», проте, вимагала документів. Серед істориків, на жаль, панує культ документа. Це для багатьох альфа й омега. Немає папірця — немає події. Як висловлюються деякі журналісти, якщо факт не показали по телевізору, то його не існує. А найпотужніша зброя Віктора Суворова (чого, до речі, бракує його опонентам) — факти й логіка. Коли архіви РФ будуть, нарешті, відкриті (років через 50?), там знайдуть усі необхідні письмові підтвердження, вже знаходять навіть у архівах лише трохи відкритих...
Вставив свої «5 копійок» і Євгеній Кисельов, пригадавши про те, як і йому довгі роки офіційні радянські історики вішали на вуха «макаронні вироби», розповідаючи про перевагу німецьких агресорів у кількості й якості танків. І сам з радістю прозрілого неофіта назвав справжнє співвідношення: 22 червня 1941 р. Гітлер на Сході мав менш як 3000 танків, серед яких відносно нових Т-ІІІ і T-IV було не дуже багато. Причому всі вони мали бензинові двигуни й вузькі гусениці, що призвело до відомих наслідків на радянських «автобанах». А Сталін мав 23000 танків. Так, серед них було чимало застарілих, але таких вистачало й у його опонента. Але Сталін ще розпоряджався й 1225 танками Т-34. Нічого подібного за якістю не було не лише у Гітлера, а й у всьому світі. А ще було кілька сотень танків КВ («Климент Ворошилов»), і серед них машини зі страшними гарматами калібру 152 мм. Ніколи й ніде гармати такого типу на танки не встановлювали. Коли німецькі військові доповіли про побачені циклопічні танкові гармати в Берлін, там не повірили й пояснили своїм фронтовикам, що таких гармат на танках не буває. Але вся ця колосальна потуга не врятувала СРСР від нищівного розгрому влітку 1941 року...
Інтернаціоналіст Чайковський звинувачував Англію й Францію в тому, що вони не надали дієвої допомоги Польщі 1939 року. Краще б він поцікавився, чому СРСР у цей період надав всебічну допомогу нацистам у їхній війні й проти Польщі, й проти Англії та Франції. Німеччині дуже допомогли радянські нафта, метал, хліб, бавовна, каучук (до речі, каучук СРСР купував у Південно-Східній Азії, а потім Транссибірською магістраллю перекидав на захід німецьким братам по зброї). Заступник директора Інституту національної пам’яті тов. Солдатенка пан Ведєнєєв висунув гіпотезу про те, що рішучість Гітлера напасти на Польщу не залежала від укладення пакту Молотова-Ріббентропа. Натуральна неправда. Гітлеру треба було мати гарантії, що, напавши на Польщу, він не вплутається автоматично у війну з СРСР. Такі гарантії йому дав пакт, лише після якого, знаючи, що Німеччині не доведеться воювати на два фронти, фюрер наважився виступити проти Польщі.
Юлія Кантор не втомлювалася розповідати історичні казки про те, що СРСР нібито вже з 1938 року відмовився від розширення своєї території й сфер впливу. А балтія, а Карельський перешийок, а Західна Україна й Західна Білорусь, а Буковина й Бессарабія, а Тува (яка до 1944 р. була формально незалежною державою), а Кенігсберг?.. СРСР до 1991 року контролював території від Куби до В’єтнаму, до 1989 р. вів війну в Афганістані. Отже, ідея комунізації світу під владою Москви не згасала до самого розвалу тоталітарної імперії.
Зустріч у студії Євгенія Кисельова переконливо продемонструвала, що понад усе десталінізації мислення потребують професійні історики. Та й діючі політики теж. Віктор Суворов (Володимир Богданович Різун) повідомив, що йому, українцеві, в’їзд до України заборонено. Затуліну можна, Лужкову можна, а Різуну не можна. На думку Володимира Богдановича, це пов’язано з тим, що у Верховній Раді України багато депутатів зберігають вірність СРСР, а Україну не вважають суверенною державою. Але, за його словами, він написав заповіт, що після смерті його тіло має бути поховане на Батьківщині, в Україні...
ОПОЗИЦІЙНА НОМЕНКЛАТУРА БОЇТЬСЯ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ?
А в «Політклубі» Віталія Портнікова на ТВі обговорювали феномен парламентських «тушок» і способи недопущення чергової «тушканізації» Верховної Ради. Дуже різко виступив нардеп Олесь Доній, який сказав, що нинішня тиранічна влада в Україні сильніша, ніж компартія в СРСР кінця 80-х років XX ст., а серед опозиції вистачає агентури спецслужб. Сама ж Верховна Рада давно перетворилася на бізнес-клуб. Доній звернув увагу на те, що влада в країні все більше набуває тоталітарних рис. Згоден.
Вони вміло взяли за горло всю Україну. Віталій Портніков заявив, що прихід до влади Тимошенко призвів би до авторитарного режиму. Можливо, але, на відміну від нинішнього, він не був би антинаціональним і руйнівним для держави. Та й змістити президента Тимошенко можна було б мирними, законними, електоральними процедурами. Нинішніх так не усунеш. Це вже не Європа (навіть рівня Берлусконі), а Латинська Америка 40-річної давнини...
На політклубі довго намагалися з’ясувати, звідки ж беруться «тушки». Нардеп Шевченко від БЮТ спробував знайти цій публіці якесь виправдання. А з’являються вони від безпринципності, від відсутності особистих переконань. Після голосування у ВР по КаКі (закон Колесніченка-Ківалова), я маю великі сумніваюся, що українська мова є цінністю для багатьох депутатів БЮТ і НУ-НС. Якби був, вони поводилися б інакше. А для них українська мова, культура, історія, ідентичність — це просто риторика, пропаганда, але не сфера особистої віри, не кредо...
Віталій Портніков запропонував створити виборчий список з чесних інтелектуалів: учених, журналістів, викладачів, лікарів, інженерів. За його словами, він сам готовий очолити такий список і переконаний, що отримає на виборах з цими людьми 12—14% голосів. Нинішні депутати, присутні в студії, перебували в стані сильного збудження. Мабуть, пропозиція Портнікова їх неабияк налякала. Вони негайно почали нервово пригадувати випадки, коли і серед непрофесійних політиків знаходилися нехороші діячі. Так, не любить опозиційна номенклатура конкурентів, ой як не любить.
А проект Портнікова дійсно містить якийсь елемент довгоочікуваної новизни і можливості виходу за межі обридлого зачарованого кола: владна номенклатура — опозиційна номенклатура. Вони ось вже 20 років не втомлюються мінятися місцями без особливих позитивних наслідків для країни, а виборці від цих змін без змін вже втомилися.
ДОСИТЬ «РОБИТИ З НЕБІЖЧИКА ДІСНЕЙЛЕНД»
А перший російський національний телеканал розвеселив програмою Андрія Малахова, який обговорював нагальне питання про винесення тіла Леніна з Мавзолею. Багато хто в студії був за винесення. У російській провінції навіть відшукали далекого родича Ілліча, який теж вимагав поховати Леніна, мотивуючи це тим, що від вождя мало що залишилося і важить він сьогодні лише 45 кг, тому треба б поховати, досить вже, як він сказав, «робити з небіжчика Діснейленд». Зрозуміло, всі комуністи і комуноподібні були категорично проти, наводячи найкумедніші аргументи. А провокатором дискусії виступив новопризначений міністр культури РФ Володимир Мединський, який публічно заявив про необхідність прибрати Ілліча з Червоної площі. Мединський — дуже специфічний продукт партії «найчесніших людей Росії» (висловимося так на противагу інвективам Олексія Навального). Між іншим, наш земляк з Черкаської області (як і нардеп Колесніченко). Автор дюжини псевдоісторичних книжок, що, як кажуть, мають комерційний успіх.
Нещодавно він сперечався на телеканалі RTVІ з Юлією Латиніною з приводу подій Другої світової війни, з піною коло рота доводячи, що жодного спільного нацистсько-радянського військового параду в 1939 р. у місті Бресті не було, а фотографії, на яких цей парад приймають від СРСР комбриг С.Кривошеїн, а від Німеччини — генерал Гайнц Гудеріан — це фальсифікація, «фотошоп». Але тут «історик» Мединський потрапив у халепу. Кривошеїн і Гудеріан дійсно стояли поряд, приймаючи парад на честь спільної перемоги над Польщею. Гудеріана навіть не збентежила п’ята графа радянського воєначальника: як і більшість кадрових німецьких генералів Гудеріан не був антисемітом. А Семен Мойсейович Кривошеїн був інтелігентною високоосвіченою людиною і з Гудеріаном вони спілкувалися французькою мовою. Так от, 1964 року в місті Воронежі з’явилася друком книга спогадів на той час вже генерал-лейтенанта танкових військ і Героя Радянського Союзу С.Кривошеїна, де він детально, з усіма подробицями розповів, як приймав з Гудеріаном радянсько-нацистський парад. Найдивніше те, що книга благополучно пройшла радянську цензуру... Ось такий «фотошоп». Але «скорботна праця» Мединського не пропала. Через декілька днів після прилюдної брехні на RTVІ він був призначений... міністром культури Російської Федерації. Що ж, з такими талантами тільки культурою і керувати. До речі, Мединський запропонував сестрі Михайла Прохорова очолити громадську раду міністерства. Вона відмовилася