Юрій Винничук: Маніякальна інтеграція

Юрій Винничук: Маніякальна інтеграція

 

"Запой русскому человеку есть не только физическая болезнь, она и нравственная. Мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем". 


То вже якась напасть з росіянами. Ну, не можуть вони змиритися з тим, що Україна відділилася і геть усі – від простих користувачів Інтернету до провідних політиків і навіть опозиціонерів – усі готові нас радісно задушити у братських обіймах. Досі ми чули про те, що росіяни, білоруси й українці є одним народом, від різних провокаторів, але коли Алєксєй Навальний, ліцо украінской національності, теж лепече, що "наша внешняя политика должна быть максимально направлена на интеграцию с Украиной и Белоруссией... Фактически мы один и тот же народ... Мы должны усиливать интеграцию", – то тут уже думаєш собі: мабуть, імперська хвороба заразна і невиліковна. Не знаю, чи передається вона статевим шляхом, але спасу від неї нема. Хоча оці імперські запльоти можна пояснити й так, як це пояснив П. Чаадаев у "Автобиографическом введении" (1878): "Запой русскому человеку есть не только физическая болезнь, она и нравственная. Мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем". Цілком можливо, що на ранок, прспавшись, Навальний змінив свою думку. А от кого точно уже хіба могила виправить, то це Затуліна. Той своє верзе у будь-якому стані. Але такі, як Затулін, потрібні, бо що в Затуліна на язику, те в Путіна на думці. У квітні 2009 року в Харкові він уже дійшов до того, що закликав до походу проти українців, бо, мовляв, в інтересах російської політики "необязательно Украина должна сохраняться как государство" і треба боротися з Україною, "как с главным конкурентом на постсоветском пространстве". А коли згодом прибули до Києва депутати "Единой России" і почали бідкатися про долю російської мови в Україні, то Ірина Геращенко у них поцікавилися: а скільки українських шкіл, фінансованих державою, має тримільйонна українська діаспора в Росії? Здавалось би, таке простеньке питання, а от і воно викликало істерику: "Зачем Вы спрашиваете о том, что и так знаете? Украинцы в России живут также, как и россияне! Не хотят они ходить в украинские школы! Не хотят! Вы специально провоцируете нас, хотя знаете, что в России нет НИ ОДНОЙ ШКОЛЫ И КЛАССА! Зачем Вы об этом спрашиваете". Оце так виглядають "братські" стосунки. Хоча насправді жодного братства не існує. І це недавно підтвердили спеціалісти Харківського медико-генетичного центру, зробивши висновок, що українці генетично ближчі до європейців, зокрема до чехів, хорватів і німців. Якби до такого висновку прийшли у Львові, я б цим і не козиряв, знаючи як сприймуть цю новину професійні тролі, але ж то – Харків! Та є й тверезі росіяни, які не звикли виголошувати свої сентенції з бодуна. До них належить Алєксєй Широпаєв, який писав: "Надо сказать, что на словах русские всегда готовы признать, что украинцы – народ, но – внимание! – "братский народ". За этой лукавой формулой кроется твердое убеждение, что мы – русские и украинцы – ОДИН народ, призванный жить в одном государстве со столицей в Москве. Говоря о "братском украинском народе", большинство русских воспринимают украинский язык и само украинство как досадное историческое недоразумение, исторический вывих, возникший благодаря зловредному влиянию Литвы и Польши. И при этом русские не задаются вопросом: а может, вывихом-то являются они сами?" Що й казати: спитай будь-якого росіянина про українську мову і кожен тобі стане в позу мовознавця та скаже безапеляційним тоном, що українська мова – це та ж російська, тільки зіпсована поляками. Відчув себе філологом і наш президент: "Якщо казати, як можуть поруч жити люди, які розмовляють українською і російською мовами, я скажу так: по-перше, вони не дуже відрізняються одна від одної". Звичайно, якщо володіти обмеженим словниковим запасом, то можна ще й не до такого висновку прийти. А, скажімо, що українська – такий самий діалект, як і тамбовський. Той самий А. Широпаєв писав: "Уверен, что большинство из адептов идеи "триединого русского народа" не смогут понять большую часть разговорных фраз на украинском языке. Языковые различия между русскими и украинцами очевидны и значительны. Языки у них, конечно, родственные, но, скажем, сербский язык тоже весьма родствен русскому, однако никому из нормальных людей не приходит в голову считать сербов и русских одним народом". Зрештою, серби, хорвати, босняки і чорногорці розмовляють взагалі однією мовою, а однак не бажають об'єднувати в один народ. А поки ми усі свої критичні стріли спрямовували на русифікатора Табачніка, наш уряд тихо і мирно перетворився на російську філію. Усе росте й росте кількість міністрів та їхніх заступників з російськими прізвищами, ба навіть з'явилися й такі, що народилися у Росії і хтозна, чи не мають подвійного громадянства. Коли у мене днями брав інтерв'ю німецький журналіст Ґерхард Ґнаук для журналу "DIE WELT", я запитав його у свою чергу: чи можливе таке, щоб міністерство оборони Німеччини очолив італієць, а службу безпеки норвежець? Журналіст на це лише розсміявся. А от у нас усе можливе. Ґерхард повідомив мені ще й таку цікаву річ, виявляється німецька Конституція, стаття 20, дає кожному громадянинові право на опір, якщо інше усунення недоліків неможливе. А тим часом у нас заступник генерального прокурора Ренат Кузьмін нещодавно застеріг: в країні існує якесь підпілля, яке збирається скинути уряд. Дуже шкода, що він при цьому не назвав бодай кількох чоловік з цього підпілля, аби я міг встановити з ними контакт. Постає питання: а чому конче мусить бути підпілля? А хіба я легально не можу закликати скинути цей уряд? Наприклад, тому, що не вважаю його українським? Зараз видано спогади і щоденники видатного українського громадського діяча та мецената Євгена Чикаленка (1861–1929). Читаючи його, надибаю на такий ось промовистий приклад нашого з росіянами "братства": "Дорогою через Харків до Москви, вже починаючи від Білгороду, мене вражала велика кількість прохачів-жебраків на всіх станціях в Московщині; жебраки ті були не старі діди, як у нас на Україні, а звичайні собі селяни всякого віку, починаючи від дітей; це вони після неврожайного року ходять випрошувати шматочки хліба. Москва мені тоді дуже не сподобалася; здоровенне, але страшенно брудне, в порівнянні з нашим Києвом та Одесою, місто; люди грубі, некультурні, нахабні. В перший день зо мною трапився такий інцидент: їхав я трамваєм-конкою, сидячи нагорі, і коли ми проїздили повз Іверську ікону Матері Божої, всі скидали шапки та хрестилися, а я, не знаючи, в чім діло, розглядався на всі боки; раптом сусіда мій схопив з мене бриль і з вигуком: "Іш, гішпанець!", жбурнув його на брук; щоб не зостатися без капелюха, я мусів на всім бігу коней злазити і бігти за ним назад. По склепах-крамницях московські купці поводилися з покупцями так нечемно, так грубо лаялись, коли їм давали дешеву ціну, що наші крамарі-жиди, в порівнянні з московськими, були верхом чемності". Та нам тепер не конче і до Москви їхати. Досить у Лавру завітати, щоб побачити московську культуру у всій своїй красі. А, судячи з останніх подій в УПЦ МП, то лі єщьо будєт!
Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/maniyakalna-integraciya.html