Показ дописів із міткою репресії. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою репресії. Показати всі дописи

пʼятниця, 22 травня 2015 р.

Чего заслуживает Сталин

Оказывается, меня можно вывести из себя! Ура, я живой!
Евгений Грин пишет мне вопрос в комментариях:
«Андрей, у меня был в голове совершенно другой комментарий, потом я прочитал про Сталина. И возник вопрос. Сталин кроме поругания и забвения больше ничего не заслуживает? Его можно рассматривать только как кровавого тирана и экономические, индустриальные вопросы не важны?»
Евгений, сразу прошу прощения за эмоции, я уважаю Вас и Ваш вопрос. Но уж больно он страшный. 
Итак, Евгений, любитель частных самолетов и гоночных машин, судя по заставке в ФБ, носитель длинных волос и любитель публичных выступлений, судя по фотографии. Рассказываю:
Вы уже десяток лет, после голодного студенчества, когда одну шинель вам приходилось носить пять зим, а ботинки (тоже одни) вам латал знакомый сапожник «за так», работаете инженером в КБ в Москве. На дворе расцвет СССР, Вы недавно смогли с женой и дочкой переехать из холодного угла избы ее родителей в районе нынешней ул. Свободы в отдельную комнату 9 кв. м в доме-малоэтажке на Соколе (правда у вас на 18 комнат один туалет и кран, из которого течет ржавая холодная вода, но по сравнению с промерзающим углом это роскошь). Жена работает учителем в школе, дочь — в яслях (вам повезло), двух зарплат с шестидневной работы вам хватает на скромную еду и типовую одежду, иногда к празднику вы можете даже подарить что-то жене, например, «вечную» ручку. Жену вы любите и балуете: она молодая (родилась в канун революции), уже «новый человек», нежная и добрая. Зря вы ее балуете — не знает она, что можно, а что нельзя. Лучше бы били, как большинство ваших бывших соседей по деревне ее родителей! Как-то в школе на педсовете, на разборе, почему не все учителя в достаточной степени доносят до классов справедливость и своевременность расправы с предателями и изменниками, она не только не выступает с сообщением о всеобщей радости, но даже тихо говорит своей многолетней подруге и коллеге: «Как этому вообще можно радоваться, какие бы они ни были, они же люди!» Говорит она это тихо, но доносов будет написано целых три, один — от подруги. Жену вашу возьмут через неделю, в час ночи. Будут спокойны и вежливы, вы на два голоса будете кричать, что это ошибка, и они будут уверять: конечно ошибка, но у нас приказ, мы довезем до места, там разберутся и сразу отпустят. Утром вы начнете пытаться выяснять, а ваши друзья на вопрос, как выяснить, будут уходить от разговора — и сразу от вас, при следующей встрече вас просто не замечая. Наконец вы дорветесь до нужного кабинета, но вместо ответов вам начнут задавать вопросы и покажут признательные показания: ваша жена была членом троцкистской группы, связанной с японской разведкой. Цель — развращать школьников и опорочивать советскую власть. На листе с показаниями будет ее подпись, дрожащая и слабая, в углу две капли крови. От вас будут требовать дать косвенные улики: «Не могла же она не говорить с вами на эти темы? С кем из подозрительных лиц она встречалась?» Вы будете кричать: «Этого не может быть, я знаю ее! Это провокация контрреволюционеров! Я буду жаловаться вплоть до товарища Сталина!» — «Ну хорошо, — скажут вам. — Вы сами решаете, помогать органам или нет. Идите». Впрочем, возможно, что вид крови вызовет у вас приступ тошноты, к голове прильет, станет жарко, руки похолодеют и начнут мелко дрожать, а в груди появится мерзкое чувство тоски. Вы сгорбитесь и неожиданно услышите свой голос, говорящий: «Да, да, да, конечно, теперь я понимаю, да, она говорила мне не раз, но я думал что это она — от доброты, но я, знаете ли, я всегда ей твердо говорил...» — «Пишите», — подвинет вам карандаш «начальник». И вы напишете. Но это неважно, потому что в обоих случаях за вами придут через 4 дня — 4 дня, в течение которых вас не будут замечать коллеги и знакомые, и даже родители жены не пустят вас на порог. Вы пройдете все стадии — возмущения и страха; после первых побоев — ужаса и возмущения; когда вы усвоите, что бить вас будут дважды в день — в камере «по-народному», отбивая почки, ломая нос и разбивая лицо, а на допросе «по-советски», выбивая печень, разрывая диафрагму, ломая пальцы, раздавливая половые органы, — вы сживетесь с ужасом, и никаких других чувств у вас больше не будет. Вы даже не будете помнить, что у вас была дочь (и где она?) и жена. 
Вам повезет. Вы быстро подпишете все, что надо. Еще 6 человек возьмут на основании ваших показаний, лишь одного из них вы знаете, это тот коллега, который отказался с вами здороваться. Когда вы будете подписывать показания на него, только на этот миг у вас проснутся человеческие чувства: вы будете испытывать злорадное удовлетворение. Чудо будет в том, что вас обвинят всего лишь в недонесении (либо следователям приятно сочинять сложные истории, либо есть разнарядка на разные статьи). Вы отправитесь в лагерь, просидев 5 лет, попадете на фронт, в первом же бою вас ранят в руку, она так никогда и не выздоровеет до конца, и поэтому опять на фронт вы не попадете — вас вернут в ваше КБ. Бить вас в лагере (чуть вернемся назад) будут еще много и часто, зубы будут выбиты, нос свернут навсегда, пальцы, которые умели играть на гитаре, больше никогда не смогут даже нормально держать ручку. Вы никогда уже не сможете спокойно смотреть на еду и будете запасать под подушкой черные корки, вы будете пожизненно прихрамывать, никогда не спать больше четырех часов и вскакивать от каждого шороха, а звук машины за окном ночью будет вызывать у вас сердечный приступ. 
Вы попытаетесь найти вашу дочь, но не найдете: ее отправили в специальный детдом для детей врагов народа, дальше война и следы теряются. Архивы бы помогли, но они закрыты и не будут открыты.
Вы никогда не узнаете, что сталось с вашей женой, но я вам расскажу — я же все знаю. Вашу жену доставили в приемник и сразу там же, не дожидаясь допроса, изнасиловали находившиеся в том же приемнике уголовники. Их было шестеро, у них было два часа, охрана не торопилась, а следователь запаздывал — много работы. Она сопротивлялась примерно минуты три, пока ей не выбили 5 зубов и не сломали два пальца. Вот почему ей было трудно подписывать признание. Но кровь на бумаге была от разорванного уха (разбитый нос уже не кровоточил после пятичасового допроса). Ухо ей разорвали на допросе — следователь, не дожидаясь ответа, будет ли она признаваться, ударил ее несколько раз подстаканником по голове (на самом деле он злился, что чай холодный, работы до черта, и девка красивая и в теле, почему сволоте уголовной можно, а ему, офицеру, нет?!). Она тоже быстро все признала и подписывала все, что скажут, один раз только она заколебалась — когда подписывала показания на вас. Но ей сказали, что отправят в мужскую камеру, и она подписала. Ее тоже быстро отправили в лагерь. Но она была менее гибкой — вы быстро научились прислуживать блатным и воровать пайку, когда никто не видит, а она все пыталась защищать других от издевательств, за что ее ненавидели и блатные, и забитые доходяги. Как-то через примерно год, когда она сказала что-то типа «нельзя же так бить человека!», кто-то из блатных баб придумал: «Ах нельзя? Ну так мы должны тренироваться, чтобы правильно научиться — даешь, б*дь ДОСААФ!» Ее раздели и били, показывая друг другу, кто как умеет, а «политических» заставили оценивать удары по десятибалльной шкале. Каждый удар вызывал оживленные споры среди жюри, ведь надо было отдать кому-то предпочтение, а проигравший мог обидеться. Никто не заметил, когда она умерла: упала быстро, били лежащую. Заметившая сказала: «Сука, сдохла, так не интересно. Шабаш всем!»
Вы прожили еще 15 лет после войны, умерли в 50 лет от инсульта. Вы жили все это время конечно не в своей старой комнате на Соколе, а в полукомнате, которую Вам выделил Минсредмаш (за картонной перегородкой жила семья из 4 человек, дверь была одна, но и туалет уже всего на 7 комнат). Половину этого времени вы получали большинство товаров (а нужно-то вам было всего ничего) по карточкам и талонам. Вы так и не успели купить радиоприемник, слушали радиоточку, которая была на половине соседей, но почти всегда включена. Когда у вас отказала левая половина, вас уже через 6 часов вывезли в больницу и положили на матрас в коридоре. К вам не подходили, так как признали безнадежным. Вы умирали в своей моче и экскрементах еще около суток, но это было ничто по сравнению с лагерем — это было так же хорошо, как отправка на фронт, как ранение, как узнать, что рука не будет работать, как верить в то, что ваша жена умерла и не мучается (до 56-го вы только верили, а не знали). 
Я хочу, чтобы вы знали: все, что с вами случилось, нельзя рассматривать в отрыве от экономических и индустриальных вопросов. Ибо есть еще те, кто верит, что Россия стала экономически сильной если не за счет ваших небольших неприятностей, то по крайней мере одновременно с ними. 
Ну что ж. Давайте не будем в отрыве. Россия в это же время пережила чудовищный голод (до 8 млн жертв, до 3 млн умерших напрямую от голода) — единственная в Европе. Россия распродала фантастические запасы драгоценностей и искусства. Россия содержала в голоде, холоде и болезнях своих граждан — все время до войны и 20 лет после. Для чего? Для того чтобы суметь выпускать только и исключительно танки, пушки, военные самолеты и автомобили, обмундирование и сапоги. Россия ни тогда, ни после того не смогла произвести ни одного стоящего потребительского товара, ни одной своей технологии (даже ракеты и ядерную бомбу украли). Правда, груды танков не спасли СССР от вдвое меньшего по численности и вооруженности врага, который пропахал всю европейскую часть, пока мы перевооружались американскими подачками и ели американскую тушенку.
Цена страха Европы перед коммунизмом, цена сталинской стратегии «ледокола», цена коллаборационизма перед войной — 26 млн жизней. Цена репрессий — не менее 3 млн трупов и 6 млн вернувшихся из лагеря. Цена раскулачиваний и «вредительских-расхитительских» законов — еще 4 млн. Треть страны. Зачем? Чтобы сперва за счет Запада начать делать плохую сталь и старые танки, а потом уставить свои заводы трофейными станками и работать на них до 21-го века? Чтобы безнадежно отстать в сельском хозяйстве (генетика — буржуазная лженаука) и кибернетике (продажная девка империализма)? Чтобы до 90-х годов не изжить бараки, до 80-х не избавиться от господства коммуналок? Чтобы телевизор через 30 лет после войны стоил полугодовую зарплату кандидата наук, автомобиль — 5 лет работы, квартира (кооператив!) — 20 лет работы, если позволят, и где дадут — там дадут?
СССР родился нищей страной, был нищей страной при Сталине и умер нищей страной. Диктатуры богатыми не бывают (если это не Сингапур). 
Нам нужна десталинизация. Это чудовище и спустя 60 лет после смерти продолжает тянуться к нам своими лапами — через тех, у кого нет воображения. Надеюсь, у вас оно есть, и вы сможете представить себе: ваш ребенок наконец уснул, и вы с женой посидели у лампы, на которую накинут платок, стоящей на стуле. Она говорила вам что-то о том, как это жестоко — не только наказывать предателей (ну конечно, иначе никак, я же понимаю), но еще и радоваться казням, это же средневековье какое-то, я же учитель истории, я же знаю... Вы еще сказали ей «смотри, договоришься!» и смеялись. Вы легли заполночь и еще не заснули, когда услышали шум машины под окном. Машин в то время ездило мало, но мало ли что за дела у людей в городе — вы не придали этому значения...

пʼятниця, 21 вересня 2012 р.


 РОЗСТРІЛЯНИЙ З’ЇЗД КОБЗАРІВ












► На початку грудня 1934-35 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїз
дки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.



► Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…

► У грудні 1933 р. на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру "класово-ворожими". З цього пленуму розпочалося "узаконене" викорінення не просто музичних інструментів, а передусім самого явища кобзарства. Якщо бути точнішими, то заклик оголосити кобзу та бандуру "класово ворожими" прозвучав з вуст сумнозвісного Андрія Хвилі, причетного до репресій десятків видатних діячів культури України. До речі, саме він був автором першої переробки українського правопису в напрямі до зближення української мови з російською. Андрій Хвиля тоді сказав, що ці музичні інструменти, орієнтують "музичний фронт" на "часи гетьманів" та "козацької романтики". Саме це, вочевидь, і було найшкідливішим.

► Така постанова з’явилася на світ білий далеко не тому, що комуністи хотіли все робити законно. Ще з перших своїх днів на Великій Україні влада "робітників і селян" влаштовувала справжні лови на сліпих і немічних кобзарів. Їх розстрілювали на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі загинули від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920 – Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. Сотні народних співців загинули від червонокозацьких шабель та червоноармійських куль. Але їх було надто багато та й народ ними опікувався, тож таким примітивним способом – звичайним відстрілом радянська влада з лірниками раду дати не могла. ЦК ВКП(б) змінює тактику – одна за одною з’являються аж чотири постанови: "Про заборону жебрацтва", "Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС", "Про затвердження репертуару в установах НКО" (народного комісаріату освіти), "Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність". Після цих постанов кобзарів не розстрілювали на місці, як раніше, – їх ув’язнювали без їжі і води, а їхні інструменти як "класово ворожі" – знищували.

► Водночас до боротьби проти кобзарів долучилася вірна радянська преса, заряснівши заголовками: "Проти кобзи – радіо Дніпрельстану!", "Пильніше контролюйте кобзарів!", "Кобза – музична соха!", "Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!". Друкують лише "викривальні" матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: "Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох" чи "…треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення кобзарського націоналізму". А тим часом музичні фабрики влада зобов’язала навіть не сотнями, а мільйонами виготовляти "кудєсніци-гармошки", "кудєсніки-баяни" і "кудєсніци-балалайки". До цькування кобзарів підключають і українських радянських письменників – Юрій Смолич писав: "Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів".

► Така культурна політика більшовиків не була нічим новим для України. Це було продовження імперської антиукраїнської політики, основним структурним елементом якої було табуювання – заборона і знищення всього того, чого на думку імперії не було і бути не могло. Радянська імперія лише вдосконалила способи боротьби з різними "класово ворожими елементами". І 1933 року водночас з фізичним винищенням українців голодомором, совіти окремо взялися до винищення носіїв народної пам’яті, які співали про визвольні змагання українців, про шляхетних національних героїв, про їхні благородні вчинки. Своїми думами і піснями кобзарі берегли національну свідомість, увесь час нагадували українцям, хто вони, чиїх батьків діти. Вони також берегли національну поетичну та музичну самобутність, вишукану творчу спадщину багатьох поколінь.

► Австралійський бандурист Віктор Мішалов, дослідник українського кобзарства, доклав багато зусиль до вивчення українського кобзарства і, зокрема, до вивчення знищення цього самобутнього явища. В одній зі своїх праць він пише: "В 30-х роках почалося якесь гоніння на кобзарів та лірників, їх нікуди не пускали, ніде не давали їм виступати. Про це є безліч свідчень, крім того, ці факти добре описав Гнат Хоткевич."

► Але вінцем переслідування і цькування кобзарів став "покритий мороком таємничності і моторошної легендарності" так званий кобзарський з’їзд, що, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934–1935 р. у Харкові. І в радянській пресі, і в архівах колишнього НКВС-КДБ марно шукати про цей з’їзд бодай побіжної згадки. Адже сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли. Є свідчення, що 1941-го харківській архів було спалено, а пізніше – 1960 року, за таємним наказом тогочасного голови КДБ СРСР Шелепіна, було знищено все, що могло б скомпрометувати органи. І все ж правда про цей з'їзд доходить до нас з уст сучасників чи випадкових свідків, бо такі злочини не можуть безслідно канути в безодню забуття. Відомо, що для реєстрації кобзарів було створено етнографічну комісію Академії наук УРСР. З'їзд кобзарів і лірників пов'язали з Республіканською олімпіадою міста й села (грудень 1934-го). Органам ДПУ і міліції на місцях було наказано забезпечити явку народних співців до тодішньої столиці України – Харкова.

► Відомий композитор Дмитро Шостакович у книзі "Заповіт: спогади Шостаковича" згадує: "У середині 30-х років було проголошено Перший Всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів, і всі народні співці змушені були разом зібратися і дискутувати своє майбутнє… Вони приїхали з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми – живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось… майже всі ці жалібні співці були вбиті". Одні пишуть, що на цей з'їзд енкаведисти зігнали понад 200 кобзарів, інші називають ще приголомшливішу цифру – 1234. Знаємо також, що тільки на Київщині на початку ХХ століття було близько 240 кобзарів і лірників – до початку Другої світової війни в Україні не залишилося нікого.

► До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Нехай Миколі Бажанові Бог буде суддею, але я як кобзар і як українець не можу простити йому ось таких рядків:

Помреш, як собака,
як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
спотворену гру!
Вірую – не кобзою,
Вірую – не лірою,
Вірую полум’ям
серця і гніва…

► Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в енкаведе. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького…

► Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність…
Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.

► Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх … розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1934-35х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».

► Нещодавно в Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».

► Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули… Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».

► В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».

► А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.

► Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи.

Запам’ятаймо ж імена народних співців-мучеників:

► КОБЗАРІ

БОРЕЦЬ Іван Олексійович. З Борисполя на Київщині (1990 р. н.). Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.
ГАЩЕНКО Павло Михайлович. Із села Костянтинівки Богодухівського району Харківської області. Брав участь у роботі XII Археологічного з’їзду у Харкові (1902 р.).
ГЛУШАК Никифор Іванович. З Чорнобиля на Київщині (1890 р. н.). Виготовляв бандури.
ГУБЕНКО Михайло. З Миргорода (1891 р. н.). З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.
ДЕЙНЕКА Карпо. З Конотопа (1897 р. н.). Виготовляв бандури.
ДОРОШЕНКО Федір Васильович. Фундатор Першої капели кобзарів у Києві.
ДРЕВЧЕНКО (ДРЕВКІН, ДРИГАВКА) Петро Семенович. З села Семенівки на Полтавщині (1871 р. н.).
ДУМЕНКО (ДУМЧЕНКО, ДУМА) Лука. З села Киселівки (нині Менського району) на Чернігівщині.
СОЛОГУБ Віктор. Із села Юрківці Талалаївського району Чернігівської області. З 1920 року виступав зі своїми трьома синами-бандуристами — Володимиром, Миколою та Михайлом.
ХРИСТЕНКО Макар. Жив на хуторі Костів (нині Валківського району) Дніпропетровської області (1870 р. н.).
ЦЕБРЕНКО Григорій. Один з організаторів Першої української художньої капели кобзарів. 1917 року брав участь у кобзарському концерті в Києві.
ЩЕРБИНА Данило. Із Долинського Кіровоградської області (1891 р. н.). Під час Першої світової війни як військовополонений був у Німеччині, виступав у Берліні.
ЯЩЕНКО Оврам Семенович. З села Харківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У 1918 р. створював Першу українську художню капелу кобзарів.
ГУРА (ГУРІН) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк). Пропав безвісти.
ДЕМЧЕНКО Микола. З села Дементіївки Харківського району Харківської області (1873 р. н.).
КОЛОДУБ. З села Великої Кошелівки Ніжинського району Чернігівської області (1893 р. н.).
КУЖКОВЕНКО. До революції 1917 р. був засланий до Сибіру, де втратив зір. У 1920-х роках кобзарював на Україні. Пропав безвісти.
ЛАВРИШ (ЛАВРИК) Петро. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1873 р. н.).
МАТВІЙ (приблизно 1865 р. н.). Із села Черевки Миргородського району Полтавської області.
МИРОН ЯКОВИЧ. З села Олександрівки (за Новим Мерчиком) на Харківщині.
ПАРАСОЧКА (ПЕТРІВСЬКИЙ) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
ПАСІЧНИЧЕНКО. Миргородський кобзар.
ПОБІГАЙЛО Олексій. Учень Михайла Кравченка.
ПОВАР Панас Митрофанович. Із села Верхолісся.
СІРОШТАН Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).
СИМОНЕНКО Василь. З с. Корюківки на Чернігівщині.
СОЛОМАХ Никифор. З Миронівки на Харківщині (1893 р. н.).
ТОКАР Ілля Якович. З Дементіївки Харківського району Харківської області (1863 р. н.).
ТОКАРЕВСЬКИЙ М. Д. З 1912 року зазнавав переслідувань.
ФЕДОРЕНКО Василь Петрович. З-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.
НІМЧЕНКО К. З Кубані. Бандура його конструкції 1923 року розглядалася на засіданні експертної комісії УКРФІЛу і дістала високої оцінки.
ОСАДЬКО Василь Якович (1865 р. н.). Грав у Харківській капелі, згодом створив власний ансамбль, з яким мандрував по Україні.
ПАВЛИНСЬКИЙ Антон (1870 р. н.). Визначний київський майстер бандур. Пропав безвісти.
ПАНЧЕНКО Федір Петрович. Один з засновників Першої капели бандуристів (1918 р.) у Києві. За свідченнями кобзарів, закатований у 1930-ті роки.
ПАПЛИНСЬКИЙ Антон Карлович. Київський майстер бандур. Член ревізійної комісії Першої української капели кобзарів.
ПАСЮГА Степан Артемович.
ПОТАПЕНКО Василь Васильович. У 1902 р. був на ХІІ Археологічному з’їзді. Брав участь у створенні Першої художньої капели кобзарів (1918 р.).
РОЖЧЕНКО (РОЖКО) Пилип Порфирович. З Конотопа (1889 р. н.). Грав у конотопських ансамблях.
РУДЕНКО (РУДИЧЕНКО) Данило. З села Баби Менського району на Чернігівщині.
СКАКУН Андрій Юхимович (1891 р. н.). З Баришівки на Київщині. Учасник Київської капели бандуристів кінця 1920 — початку 1930-х років.
СКОБА Антон Якович. З Багачки на Полтавщині (приблизно 1865 р. н.).
ЗАЄЦЬ Микола Мартинович (1902 р. н.). Церковний регент у Лубнах. Мандрував з Харківською капелою кобзарів, деякий час був її художнім керівником. Заарештований 1937 року. Пропав безвісти.
КОНОНЕНКО Пилип Петрович. З Великої Писарівки на Полтавщині (1904 р. н.). Засновник Полтавської капели. Грав у Харківській (1925-1928 рр.), згодом — Конотопській капелах. Виготовляв бандури.
КОНОПЛІЧ Кіндрат Михайлович. З Борисполя на Київщині (1900 р. н.). Грав у Київській (1927-1929 рр.), згодом — Бориспільській капелах.
КОНОН Григорій Якович (1887 р. н.). З Борисполя на Київщині. Один із засновників (завідувач художньої частини) Першої української художньої капели кобзарів. Загинув 1937 року.
ЛЯЩЕНКО (СТАРЧЕНКО) Іван Пимонович. З Підгороднього Дніпропетровської області.
МАТЮХА Максим Мусійович. З Конотопа (1896 р. н.). Один з організаторів кобзарського руху на Сумщині.
МИНЗАРЕНКО Дем’ян. З Полтавщини (1889 р. н.). У 1920-х роках мандрував з капелами. Репресований 1936 року.

► ЛІРНИКИ

БЕРНАЦЬКИЙ І. К. Із Зінькова на Полтавщині (1901 р. н.). Від нього М. Гайдай записав думу «Про Коновченка» (1926 р.).
БОКЛАЧ Назар. З хутора Лихачівки Харківської області. 1930 року фольклористи записали від нього думу «Про трьох братів Озівських».
ВАХКО Гарасим. Від нього на ярмарку в Ічні С. Маслов записав псалом «Удова» (1902 р.).
ВЕСЕЛИЙ (ЦАР) Самсон. Народився у селі Литвинівці (тепер Валківського району) Харківської області. Від нього записано думу «Про Олексія Поповича» та псалми (1930 р.).
ГОНЧАР Варивон. Із села Ков’яги Харківської області. 1930 року був ще живий. Пропав безвісти.
ГРАБ Левко. У 1915-1920 роках лірникував у Менському районі на Чернігівщині.
ГРИШКО О. Л. Немає жодних біографічних даних.
ЗЕЛІНСЬКИЙ Семен. З Київщини.
ІВАНЕЦЬКИЙ Антон Максимович. Із села Соболівки.
ЙОСИП. Родом з Павлограда. Грав біля Самарського монастиря. Ходив разом з кобзарем Древченком.
КИСІЛЬ. У 1920-ті роки ще грав на київських базарах. Пропав безвісти.
КОВАЛЬВАХ Прокоп Петрович. З-під Полтави.
КОЛЕСНИК (КОЛІСНИК) Нестор Данилович. Із села Катричівки Валківського району Харківської області.
КІШКА Петро. З Чернігівщини.
ЛІСОВИЙ (ПАПУДА) Іван. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МАРТИНЕНКО (ДИМБЕРСЬКИЙ) Іван. Народився у с. Димберах (приблизно 1884 р.). 1920 року жив у Києві.
МЕРЕЖКО Іван Харламович. Із села Чаплинки Петриківського району на Дніпропетровщині.
МЕТЕЛЬСЬКИЙ. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МОСКАЛЕНКО Купріян. У 1920-х роках жив у Києві. Пропав безвісти.
ЛІМОЗ (БІЯШИЙ) Василь. Із села Білоуса на Чернігівщині. Приятелював з лірником-земляком ОВЧАРЕНКОМ (ШАПОВАЛОМ) Григорієм. Обидва пропали безвісти.
ПОЛУНЕЦЬ Григорій. Зі слободи Зіньківщина Полтавського району. 1902 року П. Мартинович записав від нього псалми.
ТЕРТІЙ Степан Костянтинович. Із Старої Басані Новобасанського району Чернігівської області…

пʼятниця, 30 вересня 2011 р.


У Слов'янську "тризубівцю" "шиють" організацію вибуху

П'ятниця, 30 вересня 2011, 11:07
Версія для друкуКоментарі2
На Дніпропетровщині 28 вересня був затриманий активіст "Тризуба" імені Степана Бандери Віталій Применко.
Його підозрюють в причетності до організації вибуху в Слов'янську Донецької області.
Як повідомляє блогер Олена Білозерська, зараз Применко знаходиться в РВВС м. Слов'янськ.
26 вересня в Слов'янську водій жінки-підприємця виявив під її машиною підозрілу барсетку з дротами. Він відкинув її вбік, і пролунав вибух, в результаті якого було пошкоджено фасад прилеглого будинку. Люди не постраждали.
Дружина Віталія, Олеся Применко стверджує з усією відповідальністю - в той день її чоловік у Слов'янську не був.
Вона каже, що обвинувачення йому ще не висунули, але, за її інформацією, готуються висунути за статтею 296 ч.4 "Хуліганство, вчинене із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для завдання тілесних ушкоджень" (від 3 до 7 років).
Працівники міліції заявили родичам Применко, що "підключені дуже потужні політичні сили, справа на контролі в Києві, і її чоловік обов'язково буде сидіти".
Справу веде старший слідчий облуправління МВС у справах по боротьбі з організованою злочинністю Вадим Баканов.

вівторок, 27 вересня 2011 р.


Луценко: Я нічого в цієї країні просити не хочу

сьогодні, 20:22
0
0
Надіслати другові
6
Луценко: Я нічого в цієї країні просити не хочу
Фото: Юрій Луценко
Джерело: bazarua.net

Екс-міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко заявляє, що більше не проситиме суд ні про зміну йому міри запобіжного заходу, ні про лікування.

Такою була його реакція на позицію сторони обвинувачення, яка відмовилась сьогодні під час засідання у Печерському районному суді Києва підтримувати клопотання адвокатів екс-міністра щодо його госпіталізації для лікування.
«Я нічого ні у кого просити не хочу - ні зміни запобіжного заходу, ні госпіталізації. Я нічого не хочу. Хоча у висновках (лікарів –ред.) чорним по білому написано про необхідність госпіталізації. Прокурорам хоч кілок у голову вбивай, вони чекатимуть, поки я здохну, тоді буде достатньо діагнозів. Тому я нічого ні у суду, ні в цій країні просити не хочу», - сказав Ю.Луценко.
При цьому він додав: «Я вважаю, іде все по запланованому владою графіком».
Нагадаємо, сьогодні, 27 вересня, Печерський районний суд Києва відмовив у задоволенні клопотання захисту екс-міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка про зміну йому запобіжного заходу з арешту на будь-який інший, не пов'язаний з утриманням під вартою.
Джерело: 
УНІАН

понеділок, 26 вересня 2011 р.


Навіщо керівництво сталінських буцегарень вбиває Луценка?


Навіщо керівництво сталінських буцегарень вбиває Луценка?
Державна пенітенціарна система трошки забрехалася.
Про це заявила дружина екс-міністра внутрішніх справ Ірина Луценко, повідомляє прес-служба «Народної Самооборони».
Саме так вона прокоментувала інтерв’ю голови Державної пенітенціарної системи Олександра Лісіцкова, в якому він заявив, що «дружина Луценка за власною ініціативою розповідає, що в нього цироз печінки. До Луценка приходили лікарі, оглянули, провели пальпацію та здивувались: як можна, не провівши повного обстеження, стверджувати, що в нього такий серйозний діагноз?».


«Якщо пан Лісіцков не володіє повною інформацією про стан здоров’я Юрія Луценка, проте дозволяє коментувати це у засобах масової інформації, хочу йому нагадати кілька фактів та продемонструвати документи, які свідчать про погіршення стану здоров’я мого чоловіка після перебування у СІЗО протягом дев’яти місяців», - наголосила Ірина Луценко.

Вона нагадала, що у зв’язку із значним погіршенням стану здоров’я 15 та 22 липня саме за ініціативою керівництва СІЗО Юрія Луценка вивозили до лікарні швидкої медичної допомоги для повного обстеження.

Результати цих обстежень були оформлені у відповідні документи ведучими спеціалістами: президентом асоціації лікарів-ендоскопістів України, д.м.н. В.Нікішаєвим, спеціалістом по доплерівському обстеженню вен М.Новіковою, та лікарем ультразвукової діагностики С.Полосенком.

І вже на підставі цих результатів обстежень була сформована комісія МОЗ, до складу якої входили і спеціалісти-гастроентерологи.

«На підставі дозволу Печерського суду лікарі МОЗ, серед яких професор кафедри внутрішньої медицини №1 Національного медичного університету ім. О.Богомольця Ткач С.М. та головний дієтолог Міністерства охорони здоров’я України доцент кафедри внутрішньої медицини №1 цього університету Швець О.В. поставили моєму чоловікові діагноз - цироз печінки (криптогенний), з явищем портальної гіпертензії і варикозом вен стравоходу», - нагадала Ірина Луценко.

«Нагадаю також пану Лісіцкову, що чергова розширена комісія лікарів МОЗ не змогла скасувати попередній діагноз – цироз печінки, підтвердивши наявність ознак цирозу у Луценка останніми обстеженнями», - наголосила дружина.

«Я буду говорити про хворобу мого чоловіка, аби не заговорити її, як це сталося із нині покійним Василем Джарти», - заявила Ірина Луценко.

Дружина екс-міністра також готова у прямому ефірі одного із центральних телеканалів встановити істину у питанні здоров’я Юрія Луценка.

«Державна пенітенціарна система звикла говорити неправду. І я це готова довести», - зазначила Ірина Луценко.

Аратта-Україна”