У пошуках поховання крутян        Де насправді була братська могила героїв Крут? 28 січня, 2016   ▪   Ярослав Тинченко   ▪ У пошуках поховання крутян Загальновідомо, що тіла юних героїв, полеглих під Крутами, знайшли спокій у братському похованні на кладовищі, яке звалось «Аскольдова могила». Навіть у школах нині вчать вірш Павла Тичини, котрий починається словами: «На Аскольдовій могилі поховали їх…» Та ось уже понад 25 років, відколи ми вшановуємо в Україні героїв Крут, виникають запитання про справжнє місце їхнього захоронення. Гіпотетичні координати братської могили крутян було визначено за спогадами киянина й українського емігранта Левка Лукасевича, який у 1960-ті роки приїздив на Батьківщину й начебто відвідував те місце. Він описав територію майже поруч із входом до Аскольдової могили. Одначе та латка землі була густо заповнена похованнями ще від 1880-х років. Вдалося виявити фото, зроблене німецьким фотографом приблизно у червні — липні 1918-го. На ньому видно саме ту місцину, про яку йшлося у спогадах Лукасевича. Але там немає і натяку на існування якоїсь братської чи й просто свіжої могили. Достеменно відомо, що на Аскольдовій могилі було похоронено лише двох крутян. Проте в одній труні й зовсім не у братському похованні, а на родинній ділянці одного з них. Ідеться про Володимира Наумовича та Володимира Шульгина, які обнялись перед смертю — і саме тієї миті їх розстріляли більшовики. Тіла застигли, і в такому вигляді їх ексгумували під Крутами, а пізніше поклали в домовину. Хлопці були поховані поруч із дідом Володимира Наумовича Іоанном Григоровичем, відомим громадським та церковним діячем, політичним емігрантом з Австро-Угорщини. Він помер іще в 1891 році. Не виключено, що ділянка родини Наумовичів була саме в тому місці, яке описав у своїх спогадах Лукасевич. 1934 року, коли кладовище на Аскольдовій могилі знищувала радянська влада, вітчим Володимира Наумовича Олександр Федорович Іванов забрав труну й перепоховав на Лук’янівському цвинтарі поруч з іншими родичами. У 1990-ті залишалися деякі живі свідки того перезахоронення, але ніхто з них не міг відповісти, чому з Аскольдової могили не забрали інших учасників бою під Крутами й чи були вони там узагалі. Читайте також: Бій під Крутами: як відрізнити історичну правду від міфу Дві фотографії (щоправда, поганої якості) з похорону крутян, опубліковані в київській пресі ще 1918 року й передруковані у львівській 1931‑го, дали вагомі підстави сумніватися, що братська могила була саме на Аскольдовій. Багато років ці світлини «вводили у ступор» усіх києвознавців, бо на них зображені об’єкти, які ніхто не впізнавав. На першій — залізничні колії ліворуч і якась дивна фортечна стіна з вежами з правого боку, яких у Києві начебто й не було. На другій — ряди поховань із хрестами, вишикуваних терасами, і на задньому плані — біла цегляна загорожа, за якою хатки. Цих об’єктів у районі Аскольдової могили теж не було. Але підписи до фотографій, зроблені автором іще в далекому 1918-му, не залишали сумнівів стосовно того, яку подію на них зображено: «Братська могила стрільців — студентів і гімназистів, забитих під Крутами» та «Похорони героїв з-під Крут у Києві». ДОСТЕМЕННО ВІДОМО, ЩО НА АСКОЛЬДОВІЙ МОГИЛІ БУЛО ПОХОРОНЕНО ЛИШЕ ДВОХ КРУТЯН.  ЗОВСІМ НЕ У БРАТСЬКОМУ ПОХОВАННІ, А НА РОДИННІЙ ДІЛЯНЦІ ОДНОГО З НИХ Згодом секрет першого фото — із залізничними коліями та муром — вдалося розгадати. Це виявилася сучасна площа Лесі Українки. Аж до 1950-х років там діяла станція, де розвантажували ешелони з військовим майном, бо поруч були склади оборонного відомства. А до 1918-го навіть ходив міський трамвай. Мур із вежами — то було стрільбище (тир) військового училища, яке раніше займало величезний простір, а нині зменшилося до кількох будівель, де міститься Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації. Залишки муру остаточно розібрали, будуючи сучасне приміщення Центрвиборчкому. Площа Лесі Українки та Аскольдова могила — це зовсім різні напрямки. І якщо траурна процесія рухалася від вокзалу Бібіковим бульваром, вулицями Володимирською, Фундуклеївською, Хрещатиком та Олександрівською, вона мала звернути до Аскольдової могили значно раніше, ніж досягнула б сучасної площі Лесі Українки. Тож залишалося незрозумілим, як жалобна хода опинилась у тій точці. Місце зйомки другої фотографії — таємниця для києвознавців і досі. По кілька разів вони дослідили архіви й самі схили Аскольдової могили в пошуках терас, білого кам’яного паркану та сільських хаток на задньому плані. Та все намарне. Несміливі припущення декого з дослідників, що на фото зображено насправді тераси так званого Нового Братського кладовища, яке містилося на Звіринці, відразу сприймалися мало не як блюзнірство. Але не так давно київський колекціонер Віктор Киркевич придбав фотолистівку доброї якості 1918 року саме з таким зображенням, яке публікувала преса. І, звісно, з уже наведеним вище підписом на звороті про поховання героїв Крут. На якісній фотографії вдалося роздивитися не лише кам’яний мур та будиночки над ним, а й тераси, ба навіть ряди могил з однаковими дерев’яними хрестиками, що спускаються ліворуч братського поховання крутян. Маленькі хрести впізнати легко. Саме такого однотипного розміру їх установлювали над загиблими солдатами російської армії впродовж, мабуть, не одного століття. Отже, місце поховання крутян на фотографії однозначно є великим військовим кладовищем. А в Києві на той час воно було єдине — вже згадуване Нове Братське на Звіринці. Читайте також: Незламний герой Крут Із початком Першої світової війни в місті було розгорнуто кілька шпиталів та лазаретів. Але найбільше поранених перебувало у Військовому госпіталі на Печерську (на бульварі Лесі Українки, де він працює і донині). Саме туди привозили із фронту солдатів із найскладнішими пораненнями. Рівень смертності був дуже високий, і померлих десь треба було ховати. Статус та обмежена територія цвинтарів Києва не давали змоги хоронити на них багато воєнних жертв. До того ж кладовища належали місцевій громаді і їх утримувало за свої гроші населення. Тож упродовж Першої світової там ховали тільки тих загиблих (причому переважно офіцерів), що були киянами. Для померлих у місті солдатів та офіцерів, що походили з різних куточків Російської імперії, потрібно було створити окреме кладовище коштом держави. Власне воно (Нове Братське) й було закладене 1916 року на Звіринці. Згідно з правилами поховання на Новому Братському кожна могила мала бути три аршини завдовжки (аршин дорівнював 71 см), два — зав­ширшки. Поміж могилами залишався проміжок в один аршин. Над солдатами встановлювали чотирираменні хрести три з половиною аршини висотою, над офіцерами — восьмираменні. На фотографії поховання крутян бачимо ряди ям, викопаних згідно саме з тими приписами, що діяли на Новому Братському кладовищі. А поруч ряди поховань з однаковими солдатськими дерев’яними хрестами. Версію про те, що юнаків, принаймні частину з них, було поховано на Новому Братському кладовищі, підтверджує… постанова Малої Ради — керівного органу Центральної Ради — від 10 березня (за старим стилем 25 лютого) 1918 року. Україномовна «Робітнича газета» коротко виклала постанову, переповівши її своїми словами: «Після перерви проф. М. Грушевський пропонує М. Раді вшанувати пам’ять забитих стрільців студентського куріня, що склали свої голови в бою з більшовиками, а для цього привезти їх тіла до Київа, поховати на Аскольдовій горі і приняти похорон на кошт держави». Проте російськомовна «Киевская мысль» наводить дослівно слова Михайла Грушевського (хоч і в перекладі): «Родители этих юношей возбудили ходатайство, чтобы тела погибших были перевезены в Киев для похорон на Аскольдовой могиле, на братском кладбище». Інакше кажучи, у постанові Малої Ради про поховання юних героїв йшлося не про один, а про два цвинтарі. Щодо захоронення крутян на Аскольдовій могилі та Новому Братському кладовищі можна висунути таку версію. У більшості газетних репортажів, які оповідали про церемонію, докладно описана була лише перша її частина: як 19 березня о 14:00 колона візників із 26 трунами вирушила з вокзалу в бік Педагогічного музею, де містилася Центральна Рада. Там відбувся траурний мітинг, на якому виступали Михайло Грушевський, Аркадій Степаненко та інші політики. Потім хода продовжилась, але без більшості членів Центральної Ради та журналістів. Газети згодом написали про це лаконічно: «Далі похід рушив по Фундуклеївській, Хрещатику, Олександрівській на Аскольдову могилу». Отож, можливо, 19 березня 1918 року траурна процесія справді прибула до Аскольдової могили й від неї відділилася щонайменше одна труна з тілами Володимира Шульгина та Володимира Наумовича. Той факт, що двох хлопців поховали не в братській могилі, а поруч із дідом одного з них, свідчить: на Аскольдовій могилі не готувалися до прийому інших. Процесія попрямувала далі: до нинішньої площі Лесі Українки, а відтак до Нового Братського кладовища. Там, власне, й було облаштовано спільне поховання крутян. Та оскільки київські газети від першого дня підхопили гасло «Аскольдова могила», а чимало людей (зокрема й журналістів) були немісцеві й, звісно, не розрізняли назв кладовищ, то надалі про цю точку на мапі й писали як про Аскольдову могилу. На сьогодні завдяки планам 1925 року, які відшукав києвознавець Михайло Кальницький, вдалося чітко ідентифікувати місце братської могили, яка фігурує на фотографії. Звісно, нині там немає нічого — ані натяку на Нове Братське кладовище, яке існувало 100 років тому. Отже, для підтвердження чи спростування версії про те, що братська могила крутян була не на Аскольдовій могилі, а на Звіринці, потрібно провести пошукові роботи.

Дворянин, попович і селянин (три біографії загиблих під Крутами)

29.01.2012 _ Віталій Скальський

Версія для друку

Дворянин з Полтавщини, попович із Київщини і селянський син із Житомирщини... "Історична Правда" представляє досі не публіковані документи, які розкривають деталі життя трьох із 27 розстріляних на станції "Крути" студентів.

Для української національної пам’яті та історії України бій під Крутами 29 січня 1918 року є вузловим моментом. Ця подія стала символом боротьби за українську державність.

У національній пам’яті Крутянський бій відіграє роль прикладу жертовності, відданості державі (чи ідеї державності), а також трагедії, яка покликана мобілізувати націю перед загрозою зовнішнього втручання.

Не останню роль також відіграє і образ жорстокого ворога – "росіян" у вкрай радикальних публікаціях або "більшовиків" – у більш поміркованих та виважених реляціях. Активне політичне використання історичного факту бою призвело до сформування навколо нього цілої низки міфів.

На Аскольдовій могилі встановили пам'ятник Героям Крут (ФОТО)

До того ж у публіцистиці усталився набір певних стандартних пафосних фраз, якими щосічня наповнюються шпальти популярних періодичних видань. Тут можемо знайти і "300 гімназистів-спартанців", і звинувачення С.Петлюри у загибелі вояків Студентського куреня, і твердження про слабку дослідженість бою, і відсутність джерел.

Втім, історики успішно деконструюють усі міфи, що циркулюють навколо Крут та постають перед новими дослідницькими завданнями. Цьому підтвердження – новітні наукові дослідження проблеми.

Публікуючи нові документи, спробуємо розширити наявну джерельну базу та впритул підійти до питання біографій 27 розстріляних більшовиками крутянців, похованих у Києві на Аскольдовій могилі. Адже про більшість із них відомі лише прізвища. Є певні відомості хіба-що про Володимира Шульгина, Володимира Наумовича, Григорія Піпського, Івана Сорокевича i Олександра Поповича.

Просопографічні дослідження учасників Крутянського бою, їхнього життя до Крут дозволятькраще зрозуміти мотивацію вчинку: це був потяг молодих людей до пригод у дусі воєнної романтики чи внутрішня потреба захищати Україну і що об’єднувало таких позірно різнихлюдей як дворянин, син священика та вихідець із селянської родини?

Життя після Крут. Як склалася доля учасників січневого бою

На підставі публікованих документів та інших джерел можемо створити такі біографічні довідки:

Божинський-Божко Микола Васильович (23 жовтня 1895, с. Калкаїв Хорольський повіт, Полтавська губернія (тепер – села Старий і Новий Калкаїв, Семенівський район, Полтавська область) – 29 січня 1918, станція Крути) народився у дворянській сім’ї Василя Трохимовича та Наталії Михайлівни.

Від серпня 1907 до 29 квітня 1915 рр. навчався у Лубенській гімназії. По тому вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Університету св. Володимира. 1917 року став товаришем голови Тимчасового виконавчого комітету об’єднаної народно-пролетарської організації лівих соціалістів України. 

На початку січня 1918 р. влаштувався на роботу помічником діловода у Міністерстві земельних справ УНР. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.

Ганкевич Микола Георгійович (?, с. Юзефівка, Васильківський повіт, Київська губернія (тепер – с. Йосипівка, Білоцерківський район, Київська область) – 29 січня 1918, станція Крути) народився у родині священика Георгія Автономовича Ганкевича. Можливо, у дитинстві переїхав до с. Вергуни (Черкаський повіт, Київська губернія), де служив батько.

Навчався в Олександрівській (першій) київській гімназії. 1917 року перевівся до восьмого класу новоствореної Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.

Кольченко Павло Іванович (?, с. Баламутівка, Сквирський повіт, Київська губернія (тепер – с. Заріччя, Ружинський район, Житомирська область) – 29 січня 1918, станція Крути) народився у сім’ї селянина Івана Опанасовича Кольченка.

Навчався у Четвертій київській гімназії. 1917 року перевівся до восьмого класу новоствореної Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. За спогадами І. Лоського, Павло на той час уже побував на фронті. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.

Окрім того, дана публікація, а саме документ № 5, дозволяє укласти вичерпний перелік учнів Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, які загинули під Крутами. Адже протокол засідання педагогічної ради чітко та недвозначно називає ці прізвища: Василь Гнаткевич, Євген Тернавський, Андрій Соколовський, Іван Сорокевич, Григорій Піпський, Павло Кольченко, Микола Ганкевич.

Ще один учень саме цієї гімназії – Юрій Дубницький, як зазначено у документі, "вбитий під Синявою". Це ставить нове запитання: що відбувалося під Синявою у січні 1918 року і чому там загинув гімназист? І чи не стоїть ця подія в одному ряді із Крутами, Літками, Воронковом?

Як бачимо, у списку із протоколу педради відсутні прізвища ще двох юнаків – Корпана та Мисана, які у популярних історичних працях зазначаються як учні Кирило-Мефодіївської гімназії. Правдоподібно, що їх сліди треба шукати в інших навчальних закладах Києва.

∗∗∗

Публіковані документи зберігаються у Державному архіві міста Києва у фондах університету св. Володимира (тепер – Київський національний університет імені Тараса Шевченка) (Ф. 16) та Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства (Ф. Р-332), а також опубліковані у газеті “Вістник Ради Народних Міністрів УНР".

Документи №№ 1–6, 8–11, 14 друкуються вперше, а №№ 7, 12 та 13 уже були оприлюднені у 2004 та 2008 рр.

Їхня повторна публікація викликана тим, що сукупність усіх документів, уміщених у даній статті, є цілісним комплексом матеріалів, які висвітлюють біографічні дані загиблих під Крутами. Археографічна публікація лише нововиявлених документів знизило б їх наукову цінність.

Реконструкція бою під Крутами (ВІДЕО)

Тексти друкуються мовою оригіналу. Мовно-стилістичні та орфографічні особливості документів збережено. Пропущені в автентичному тексті частини слів відновлено і взято у квадратні дужки. Без особливих застережень розставлені розділові знаки. Особисті підписи позначено так: [підпис] або [підписи].

Кожен документ отримав порядковий номер, заголовок, місце та дату створення, архівну легенду. Заголовки складено відповідно до характеру та змісту документу.

Місце та дата створення документу визначено за текстом документу або ж іншим способом. Архівна легенда вказує на місце зберігання документу: назву архіву, номери фондів, описів, справ, аркушів.

Публікація документів супроводжується коментарями довідкового характеру (курсивом у дужках).

ПУБЛІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ

№ 1
Свідоцтво про народження та хрещення Миколи Божинського-Божка

м. Полтава, 20 січня 1903 року

№ 1508

Свидѣтельство.

По Указу ЕГО ИМПЕРАТОРСКАГО ВЕЛИЧЕСТВА, дано сіе свидѣтельство изъ Полтавской Духовной Костисторіи за надлежащею подписью и приложеніемъ казенной печати дворянину Василію Трофимову Божинскому Божко, согласно его прошенію въ томъ, что въ метрической книгѣ, хранящейся въ архивѣ Консисторіи Хорольского у[езда] с[ела] Калкаева (тепер - села Новий і Старий Калкаїв Семенівського району Полтавської області) Николаевской церкви за тисяча восемьсотъ девяносто пятый (1895) годъ подъ № 49мъ записано такъ:

"Двадцать третього (23) Октября у дворянина села Калкаева Василія Трофимова Божинскаго-Божка и законной его жены Наталіи Михаиловой, обоихъ православныхъ, родился сынъ Николай который и крещенъ 31 Октября священникомъ Митрофаномъ Верховскимъ. Воспріемниками были села Казенной Кривой Руды (тепер – село Крива Руда Семенівського району Полтавської області) Хорольскаго уѣзда священническій сынъ Тимофей Михайловъ Курдиновскій и Лубенскаго уѣзда села Остапова (тепер – село Остапівка Лубенського району Полтавської області) дворянка Екатерина Дмитріева Вертепина".

Гербовой сборъ уплаченъ Января 20 дня 1903 года.

Членъ Консисторіи, Священникъ [підпис]
Секретарь [підпис]
Столоначальникъ [підпис]

Державний архів міста Києва (далі – ДАК). – Ф. 16. Университет св. Владимира. – Оп. 464. – Спр. 992. Божинский-Божко Н. В. – Арк. 12.

№ 2
Документ про закінчення Миколою Божинським-Божком Лубенської гімназії

м. Лубни, Полтавська область, 30 квітня 1915 року

№ 431-й.

Аттестатъ зрѣлости.

Данъ сей аттестатъ Божинскому-Божко Николаю Васильевичу вѣроисповѣданія православнаго, родившимуся въ Полтавской губерніи, Хорольскаго уѣзда, въ селѣ Калкаево 23 октября 1895 года въ томъ, что он, вступив въ Лубенскую гімназію въ августѣ мѣс[яце] 1907 года, при отличномъ поведеніи, обучался по 29 апрѣля 1915 года и кончилъ полный восьмиклассный курсъ, при чемъ обнаружилъ нижеслѣдующія познанія:

Въ Законѣ Божіемъ                        хорошія (4)
– русскомъ языкѣ съ церковнославянскимъ и словесности        удовлетворительныя (3)
– философской пропедевтикѣ                        удовлетворительныя (3)
– латинскомъ языкѣ                            удовлетворительныя (3)
– греческомъ языкѣ                            –
– математикѣ                                хорошія (4)
– математической географіи                        удовлетворительныя (3)
– физикѣ                                удовлетворительныя (3)
– исторіи                                удовлетворительныя (3)
– географіи                                удовлетворительныя (3)
– законовѣдѣніи                            хорошія (4)
– нѣмецкомъ языкѣ                            хорошія (4)
– французскомъ языкѣ                        хорошія (4)

На основаніи чего и выданъ Божинскому-Божко отъ Лубенской гимназіи (середній навчальний заклад, заснований 1872 року. Посаду директора гімназії займав Матвій Симонов (Номис). У ній навчалися Олександр Шліхтер, Володимир Шемет, Олесь Донченко, Микола Чеботарів, Григорій Чупринка, Микола Порш, Михайло Лободинець)сей аттестатъ зрѣлости, предоставляющій всѣ права, обозначенныя въ §§ 130–132 ВЫСОЧАЙШЕ утвержденнаго 30-го іюля 1871 года Устава Гимназій и Прогимназій; а также въ 1 п[ункте] 50 и 173 ст[атей] Устава о воинской повинности. Г[ород] Лубны, Полтавской губерніи, 1915 года апрѣля 30 дня.

Директоръ [підпис]
Исп[олняющий] об[язанности] Инспектора [підпис]
Законоучитель [підпис]
Члены Педагогическаго Совѣта [підписи]
Секретарь Педагогическаго Совѣта [підпис]

ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 15.

№ 3
Заява Миколи Божинського-Божка проректору Університету св. Володимира про надання права на пільговий проїзд залізницею

м. Саратов, РФ, 10 травня 1916 року

Призванъ
Господину Проректору
Императорскаго Университета
Св[ятого] Владимира
Вѣроисповѣд[ания] православного
Студ[ента] ф[изико]-м[атематического] факультета
Мат[ематического] отд[еления]
Николая Васильевича
Божинскаго-Божка живущаго
въ г[ороде] Лубнахъ Полтавской губ[ернии]

Прошеніе

Честь имѣю покорнейше просить выдать мнѣ отпускъ по случаю лѣтнихъ каникулъ въ г[ороде] Лубны Полтавской губ[ернии] и выдать льготное удостовереніе на проѣзд от ст[анции] Саратовъ (в 1915–1916 рр. у зв’язку із військовими діями Першої світової війни Університет св. Володимира перебував в евакуації в місті Саратов) до ст[анции] Лубны и обратно отъ Лубенъ до ст[анции] Саратова.

г[ород] Саратовъ 10 мая 1916 г[од].
Николай Божинскій Божко

ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 4.

№ 4
Витяг з наказу Міністерства земельних справ про призначення Миколи Божинського-Божка на посаду помічника діловода департамента сільського господарства

Київ, 12 січня 1918 року

Накази і розпорядження по Міністерству Земельних Справ
Приказ № 1
12 січня 1918 року
…
По Департаменту Сільського Господарства
…
§ 15
Призначаються на посади: Діловода Величковський Михайло, помічника діловода Божинський-Божко Микола; канцелярських урядовців ІІ розряду: Іванова Євгенія, Крислатий Максим і Штомпель Хведір – всі пять з 1-го сього Січня.
…
Генеральний Секретарь підписав В.О.Зарудний
За директора канцелярії М.Катериненко

Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. - № 12. – С. 2.

№ 5
Витяг з наказу Міністерства земельних справ УНР про викреслення зі списку працівників Миколи Божинського-Божка

м.Київ, 1918 року

Накази Міністерства Земельних Справ про призначення і увільнення.
…
По департаменту сільського господарства.

§ 1.
Викреслюється із списків помічник діловода Божинський-Божко Микола забитий в бою з большевиками під ст. Крутами. В отряді січового куріня студентів Українського Народнього Університету, цей юнак пішов захищати волю рідної Україні, де й славно загинув. Вічна йому пам'ять!
…
Підписали: Народній Міністр Земельних Справ Ковалевський
Директор канцелярії Кривцов.

Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. - № 14. – С. 3.

№ 6
Фотографія Миколи Божинського-Божка

Лубни, приблизно 1915 рік

Микола Божинський-Божко - один із загиблих під Крутами студентів. Лубни, орієнтовно 1915 рік

ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 17.

№ 7
Витяг з протоколу засідання Педагогічної ради ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства від 22 березня 1918 року

Київ, 22 березня 1918 року

Пропозіція п[ана] Діректора ґімназії ушанувати пам’ять учнів ґімназії, що полягли в боях під час январських подій с[ього] р[оку] = Гнаткевича В[асиля], Тернавського Євг[ена], Соколовського Андрія; VII кл. Сорокевича Ів[ана], Піпського Григ[орія]; VIII кл. Кольченка Павла, Ганкевича Миколу і Дубницького Юрія, що вбитий під Синявою.

Просити п[ана] Діректора ґімназії звернуться до батьків учнів і висловити жаль і співчуття ради з приводу передчасної смерти їх дітей.

Просити батьків забитих в боях учнів ґімназії надіслати фотографичні портрети дітей. Портрети бажано б збільшити і вивісити їх в помешканні ґімназії.

Вдатися до мністерства справ освітніх в справі заснування при ґімназії стіпендії пам’яти забатих в январських боях учениках ґімназії.

Зазначених учнів виключити з списків.

ДАК. – Ф. Р-332. Київська друга українська гімназія. 1917–1921 рр. – Оп. 1. – Спр. 5. Протоколы заседаний педагогического совета за 1917–1918 годы. 10 сентября 1917 г. – 13 сентября 1919 г. На 100 арк. – Арк. 14.

№ 8
Заява Миколи Ганкевича про зарахування його до ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства

Київ, 12 вересня 1917 року

Шановному Панові Діректору
ІІ-ї Української гімназії
Гімназиста 8-го класу
Миколи Ганкевича

Прохання

Прохаю приняти мене до 8-го класу ІІ-ї Української гімназії. (Друга київська українська гімназія імені Кирило-Мефодіївського братства – середній навчальний заклад, заснований 1917 р. Директорами були Теоктист Сушицький та Григорій Козленко)

          1917 р. 12 вересня                                                                           Микола Ганкевич

Документи мої находяця в канцелярії І-ї Олександрівської гимназії (Перша Олександрівська київська гімназія – навчальний заклад, заснований 1809 року. З початком Української революції 1917–1921 рр. та відкриттям у Києві україномовних гімназій деякі учні перевелися до них. 1917 року у приміщенні гімназії розташувалася Перша українська гімназія імені Тараса Шевченка.). Атестацію до цього представляю.

Документ затребований 15/ХІ № 196 (дописано іншим почерком)

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. Ганкевич Николай Георгиевич. 1917–1918. На 7 арк. – Арк. 1.

№ 9
Лист директора Київської Олександрівської гімназії до директора ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства про пересилання документів Миколи Ганкевича

Київ, 16 грудня 1917 року

М[инистерство] Н[ародного] П[росвещения]
Кіевскій учебный округ
Директора
Императорской Александровской
Кіевской гимназіи
Декабря 16 дня 1917 г.
№ 1446
г[ород] Кіевъ
Д. № 3 1917 г[ода]
Господину Директору
Кіевской 2-й Украинской
мужской гимназіи

Вслѣдствіе отношенія отъ 14 ноября 1917 г[ода] за № 196 при семъ препровождаю поименованные на оборотѣ документы ученика Николы Ганкевича о полученіи которыхъ прошу увѣдомить меня надписью на семъ-же.

Директор гимназіи [підпис]
Письмоводитель [підпис]

Опись документамъ, посылаемыхъ при настоящемъ отношеніи:
№ по порядку - Наименованіе документовъ

1. -  Увольнительное свидѣтельство въ знаніи курса VII кл[асса] гимназіи отъ 15 декабря 1917 г[ода] за № 1438

2. -  Метрическая выпись выдан[ная] прич[том] Іоанно-Богослов[ской] церкви с. Юзефовки(тепер – село Йосипівка Білоцерківського району Київської області). Васильк[овского] у[езда] отъ 14/VII 1908 года за № 37.

3. -  Копія послужного списка о службѣ отца

4. -  Свидѣтельство о привитіи оспы.

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 4–4 зв.

№ 10
Лист батька Миколи Ганкевича до директора ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства

с. Вергуни, Черкаський район, Черкаська область, 
14 червня 1918 року

Надіслати Г. К. (дописано іншим почерком)

До пана Діректора Київської
2 Украінськоі имени
Кирила і Меөодія гімназіі
Черкаського повіту на Киівщині,
села Вергунів
Св[ято-]Троіцькоі церкви священика
Георгія Ганкевича

Прохання

Прошу Вас, В[ельми]-Шановний пане Добродію, надислати міні метрику о рожденіі мого сина Миколи Ганкевича, забитого під Крутами.

Священик Георгій Ганкевич
1918 р.
1/14 червня № 152

П[оштова] ст[анція] Вергуни
Черк[аський] п[овіт]
на Киівщині

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 7.

№ 11
Лист директора ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства до батька Миколи Ганкевича

Київ, 13 серпня 1918 року

М[іністерство] Н[ародної] О[світи]
Діректор 2 Української Гімназії
імени Кирило-Методієвського брацтва
13 серпня 1918 р[оку]
№ 252
Київ
о[тцю] Г. Ганкевичу

Згідно листа Вашого від 14 червня б[іжучого] р[оку] при цьому висилається:

1) Ваш послужбовий список / копія за ч[ислом] 411,

2) Метричне свідоцтво сина Вашого Миколи за ч[ислом] 37,

3) Свідоцтво за 7 класів, видане йому Олександрівською Київською Гімназією 15 грудня 1917 року за ч[ислом] 1438 і

4) Свідоцтво про прищеплення віспи за ч[ислом] 40.

Про одержання позначених документів просимо повідомити гімназію.

за Директора        [підпис]
Діловод            [підпис]

№ 203 Зазначени документи одержав священик Георгій Ганкевич 1918 р[оку] 17 Серпня с[ела] Вергуни (тепер - село Вергуни Черкаського району Черкаської області), Черк[аського] пов[іту], на Київщині. (дописано іншим почерком)

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 2.

№ 12
Довідка, видана ІІ Київською українською гімназією імені Кирило-Мефодіївського братства про загибель Миколи Ганкевича у бою під Крутами

Київ, 19 жовтня 1918 року

19 жовтня 1918 р[оку]
№ 367

Посвідчення

Видане цеє Георгію Автономовичу Ганкевичу в тому, що син його Ганкевич Микола був учнем VIII кл[асу] дорученоі мені 2-оі Украінськоі Гімназіі, як учень середньої школи, був не жонатий і в січню 1918 року був забитий в бою з большевиками під Крутами.

Посвідчення цеє видаеться для представлення до пенсійного відділу головного штабу.

Директор
Діловод

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 3.

№ 13
Довідка, видана ІІ Київською українською гімназією імені Кирило-Мефодіївського братства про загибель Павла Кольченка у бою під Крутами

Київ, 15 червня 1918 року

М[іністерство] Н[ародної] О[світи]
Діректор 2 Української Гімназії
імени Кирило-Методієвського брацтва
червня 15 дня 1918 р[оку]
№ 191
Київ

Посвідчення

Оцим посвідчується, що Павло Кольченко був учнем VIII кляси дорученоі мені Гімназіі, був нежонатий. В січні 1918 року вступив в студентський курінь і був забитий в бою з большевиками під Крутами.

З списку учнів виключений протоколом Педагогічної ради 22/ІІІ 1918 року.

Посвідчення цеє видається по проханню батьків.

Директор
Діловод [підпис]

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. Спр. 25. Удостоверения, метрические выписки гимназистов за 1917–1918 гг. 1 сентября 1917 г. – 15 сентября 1919 г. На 26 арк. – Арк. 3.

№ 14
Довідка, видана ІІ Київською українською гімназією імені Кирило-Мефодіївського братства про місце навчання Павла Кольченка та місце проживання його батька

Київ, 22 серпня 1918 року

22 серпня 1918
№ 268

Посвідчення

Оцим посвідчується, що Павло Іванів Кольченко був учнем 2-оі Украінськоі Гімназіі м. Київа.

По документам, які залишились в Гімназії видно, що батько його Іван Афанасевич Кольченко мешкає в селі Баламутівці (тепер – село Заріччя Ружинського району Житомирської області), Ружинської волости Сквірського повіту.

Посвідчення цеє видається по проханню батьків.

Директор
Діловод

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 4.

Віталій Скальський
Історик (Киї

СЬОГОДНІ 98-А РІЧНИЦЯ БОЮ ПІД КРУТАМИ: УКРАЇНА СТАЛА МОЖЛИВОЮ ЗАВДЯКИ АРМІЇ (ІНФОГРАФІКА)

 

Історики закликають нагадати про подвиг українських бійців під Крутами, які стримали наступ більшовиків на Київ і засвідчили: державність без армії неможлива.

Оцінюючи військові й політичні наслідки бою під Крутами, історики наполягають, що у цьому випадку не можна говорити про поразку:

“Співвідношення сил становило 1 до 10 не на користь українців, а співвідношення втрат — 1 до 3 саме на користь українців”, — нагадав Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович.

“Бій під Крутами стримав більшовицький наступ на 4 дні. І це були вирішальні дні для української дипломатії, аби домогтися від міжнародної спільноти визнання України -  завдяки цьому стало можливим укладання Брест-Литовського миру, що de-facto означало міжнародне визнання української незалежності. Це був бій за майбутнє, який показав, що Україна стала можливою саме завдяки армії”, - додав В’ятрович.

На вшанування крутянців 29 січня 2016 року відбудуться:

                                     о 10:00 урочиста церемонія покладання квітів до Пам’ятного Хреста Героям Крут на Аскольдовій могилі за участі Президента України Петра Порошенка ;

                                     об 11.00  Мітинг-реквієм на місці бою - зараз це територія Меморіального комплексу «Пам’яті Героїв Крут»;

                                     о 17.00 Вечір пам’яті героїв, загиблих під Крутами, у столичному музеї Івана Гончара;

                                      о 18:00 Вшанування пам'яті Героїв Крут у Київському міському будинку учителя.

Інфографіку про перебіг бою, створену Українським кризовим медіа-центром та Інститутом національної пам’яті, у більшому розмірі можна подивитися, тут.

Історична довідка.

На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. Наступ більшовицькі війська вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ. В Бахмачі обидві групи об’єдналися.

Центральна Рада УНР у своєму підпорядкуванні мала окремі частини колишньої російської армії, що були українізовані, а також сформовані із добровольців підрозділи, серед яких варто назвати курінь Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем, загони вільного козацтва, та сформований Симоном Петлюрою Гайдамацький Кіш Слобідської України. Саме добровольці стали опорою Центральної Ради.

25–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу.

Українські війська змушені були залишити Бахмач і відступити до станції Крути. На підкріплення українських частин в Крути було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До юнаків школи приєдналась перша сотня (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. Значна частина студентів та гімназистів не мала достатньої військової підготовки, були погано озброєні та екіпіровані. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще зо 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва з Ніжина.

Загалом, за різними підрахунками, у Крутах 29 січня 1918 року перебувало від 420 до 520 українських воякiв і юнакiв та студентiв, якi мали на озброєнні до 16 кулеметів, бронепотяг під командою сотника М. Ярцева і бойовий потяг сотника С. Лощенка.

Близько шести годин тривав бій з переважаючими російськими військами, загальною чисельністю близько 4800 осіб.

Після бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до ешелонів. 27 студентів та гімназистів — одна чота - під час відступу потрапили у полон. І наступного дня вони були розстріляні або замордовані. Розстріл студентів під Крутами був одним із перших випадків розправи над полоненими у роки російсько-української війни, яка розпочалася в грудні 1917-го і тривала з перервами до листопада 1921 року. Він показав, що росіяни ведуть цю війну за іншими правилами, адже на фронтах Першої світової воюючі сторони дотримувались міжнародних Женевських конвенцій щодо полонених, за якими останнім гарантувалося життя.

Тіла загиблих студентів і гімназистів з-під Крут були перевезені до Києва, де 19 березня 1918 року урочисто поховані на Аскольдовій могилі. Участь у траурному мітингу на Аскольдовій могилі взяли державні й політичні діячі УНР, представники інтелігенції.

За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих.

Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами були значними, сягали тільки вбитими 300 воякiв.

Відступаючи, крутянці підірвали мости і залізничне полотно і цим затримали більшовицький наступ. Затримавши ворога на чотири дні, вони дали змогу укласти Брест-Литовський мир, що de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.

Летопись Освобождения Мариуполя 13 июня 2014 г.

Anton Gerashchenko додає 12 new photos — разом ізІгором Мосійчуком та 10 others.

Вчора о 9:03 · Змінено ·

13 июня - день освобождения Мариуполя !

Сегодня исполняется ровно год с момента освобождения от путинских террористов жемчужины Приазовья - Мариуполя!

Именно этот памятный день нужно по праву считать переломной датой в истории развязанного Россией конфликта на Донбассе.

До этого момента Путин и его стратеги рассчитывали проводить гибридную войну против Украины силами пророссийски настроенных украинских граждан типа Губарева, Болотова, покойных Мозгового, "Бетмена" и тому подобных чертей, российскими разведывательными группами из вчерашних сотрудников спецслужб, по примеру Стрелкова и компании, и бандами так называемых "казаков", а-ля Бабай и Козицын.

Украинская армия на тот момент уже полтора месяца пыталась блокировать Славянск и не добилась ощутимых успехов. Понадобится еще три недели для того чтобы жестко замкнуть кольцо и вынудить Стрелкова принять решение бежать в Донецк.

По состоянию на 12 июня, до штурма Мариуполя, террористы контролировали примерно 80 % территории Донецкой и Луганской областей на которой проживало около 6 миллионов жителей и производилось почти четверть ВВП.

Из них в Мариуполе и прилегающих районах проживало более 700 тысяч жителей и располагалась значительная часть мощных промышленных предприятий, в том числе заводы гиганты - "Азовсталь", меткомбинат имени Ильича, "Азовмаш".

Эти заводы имели и имеют стратегическое значение для обороны Украины, так как именно на них, и больше нигде в нашей стране, не производится броня для танков и бронемашин.

Потеря Украиной Мариуполя, означала невозможность производства новых танков и бронетранспортеров и окончания сборки уже начатых машин.

В том числе и поэтому Мариуполь был так важен для Путина и его стратегов.

С середины апреля Мариупольский горсовет был захвачен бандами сепаратистов, которые наводили ужас на местных жителей и показывали что теперь они хозяева в городе. А после трагедии 9 мая, когда террористы по команде из Москвы штурмовали городское УВД, - город полностью перешел под их контроль. При этом они ранили и взяли в плен начальника УВД Валерия Андрощука и убили начальника ГАИ Виктора Саенко, бойца добровольческого батальона милиции "Азов" Родиона Добродомова.

Террористы заблокировали бетонными блоками несколько улиц в историческом центре Мариуполя, захватили несколько административных зданий и устроили такой себе укрепрайон для отражения возможных атак с украинской стороны.

Штабом так называемой Донецкой народной республики в Мариуполе они сделали корпус Государственного приазовского технического университета и здание банка «Греческий» со стенами в метровую толщину.

Милиция, СБУ и прокуратура были полностью парализованы, а многие их сотрудники уже готовились примерять на себя российскую форму, по примеру своих крымских коллег.

Сопротивление этой сепаратисткой экспансии в своем родном городе пытался организовать действующий на тот момент губернатор, коренной мариуполец, Сергей Тарута. Однако он был генералом без армии. Приказы, поставленные силовым структурам, попросту не выполнялись ввиду их паралича и предательства.

После событий 9 мая и фактической потери контроля над третьим по размеру городом Донбасса - Мариуполем, Украина контролировала лишь мариупольский аэродром, на котором находилось несколько сот нацгвардейцев, военных ВСУ и полторы сотни добровольцев из батальона "Азов", часть из которых была переправлена туда по воздуху в ходе беспрецедентной на тот момент десантной операции, подготовленной за несколько часов и о которой я я для истории расскажу отдельно.

В тот момент полным ходом шла подготовка к Президентским выборам 25 мая и губернатор Тарута "колотился как рыба об лед", чтоб попытается освободить город от террористов и дать возможность мариупольцам проголосовать за украинского Президента.

Однако сил и средств, а главное боеспособных подразделений способных провести штурм укрепрайона террористов в центре Мариуполя, попросту не было. Все более-менее боеспособные части были стянуты под Славянск и уже месяц безуспешно пытались окружить там банды Гиркина.

Примерно 12 мая, в кабинете Министра МВД состоялась встреча Арсена Авакова с Сергеем Тарутой и его 1-м заместителем Андреем Николаенко, в которой принимал участие и я. На ней обсуждался вопрос - как нам очистить Мариуполь от террористов в условиях полного паралича местных силовых структур и отсутствия в районе Мариуполя боеспособных подразделений, способных на это по своим моральным и боевым качествам.

Арсен Аваков и Сергей Тарута хотели попытаться освободить Мариуполь до дня голосования в мае и дать возможность мариупольцам проголосовать, чтоб показать всем, что Мариуполь это никакая не ДНР, а Украина!

В ходе встречи пришли к выводу, что провести штурм Мариуполя существующими частями армии и Национальной гвардии не представляется возможным.

Единственный вывод к которому тогда пришли - это необходимость доукомплектования и довооружения только что созданного из участников Майдана и возглавляемого Андреем Билецким добровольческого батальона милиции "Азов", дислоцированного в мариупольской аэропорту в ужасных бытовых условиях после срочной переброски по воздуху 9 мая.

Была сделана ставка не на тех, кто годы и десятилетия служил в кадровых частях ВСУ или Внутренних войск, а на тех, у кого было вдоволь силы духа и желания защитить Украину от террористов. На тех, кто не был связан по рукам и ногам предрассудками и должностными инструкциями и был готов открывать огонь по врагам Украины, прежде чем они выстрелят в тебя.

На тех, кто получил в руки оружие за 10 дней до того, когда 5 мая Александр Турчинов и Арсен Аваков дали приказ сформировать и вооружить батальон "Азов", горячим поборником чего, буду честен, был кандидат в Президенты Олег Ляшко.

После этой встречи я вызвался, по собственной инициативе, набросать план штурма укрепрайона террористов, который я решил сегодня опубликовать, как своего рода исторический документ. На сегодня он не содержит каких-либо секретных сведений или фактов, которые стоило бы скрывать от общества.

В нем я постарался подробно изложить направления и методику удара, направленного на очистку Мариуполя от террористов. Первоначально штурм планировался на пятницу 23 мая, чтоб успеть завести бюллетени и организовать голосование, однако после анализа имеющихся сил и средств стало ясно, что это невозможно.

Арсен Аваков принял решение действовать по принципу "семьдесят семь раз отмерь и один раз отрежь" и поставить во главу угла сбережение человеческих жизней.

Поэтому решение о дате штурма было перенесено на более позднюю дату с целью лучшей подготовки бойцов батальона "Азов" и минимизации потерь.

После, между 20 мая и 10 июня, было еще два совещания в кабинете Министра МВД, в которых принимали участие командир батальона "Азов" Андрей Билецкий, его начштаба Вадим Троян, командующий Нацгвардией генерал Степан Полторак, его начштаба генерал Кривенко, зам Министра МВД Сергей Яровой, Сергей Тарута, и его зам Андрей Николаенко.

Фактически за несколько недель стояла задача сформировать из горстки добровольцев-майдановцев штурмовой отряд, способный очистить Мариуполь от террористов.

Кто-то из диванных стратегов, рыцарей мышки и клавиатуры, может начать сейчас причитать - как же так, Вы бросали неподготовленных ребят на верную смерть и тому подобное, но я скажу, что во-первых у нас не было другого выхода - или мы бы освободили Мариуполь и начали развивать этот военный, моральный и политический успех или ДНР и ЛНР были бы в Запорожье, Днепропетровске и Харькове.

А во-вторых, мотивация "азовцев" и их желание спасти родную страну от угрозы путинского терроризма была настолько велика, что было бы преступлением не задействовать этот сумашедший человеческий и духовный потенциал для начала освобождения нашей Родины.

По предложению Андрея Билецкого, Министр принял решение перевести "Азов" в Бердянск, где ребята могли доформироваться, довооружиться, оформить документы и, самое главное, провести огневую подготовку из стрелкового оружия и гранатометов на местном полузаброшенном стрельбище, вдали от посторонних глаз.

Подготовку осуществляли опытные бойцы имевший афганский опыт и опыт участия в миротворческих миссиях, такие как Душман, Боцман и другие.

Одним из советников Азовцев был также Дмитрий Корчинский, который делился с новобранцами своим опытом войны в Приднестровье, Абхазии и Чечне.

Во время подготовки штурма один раз проводилась активная разведка боем и разведка наблюдением. Разведку проводил лично командир батальона Андрей Билецкий, начштаба Вадим Троян, а также добровольные помощники, особенно колоритным из которых был Игорь Мосийчук.

Знали бы тогда террористы, кто к ним наведывается в гости, то точно обрадовались бы новой жертве.

Первое свое боевое крещение в той разведке боем получил муж Татьяны Черновол, - Николай Березовой, который впоследствии трагически погиб в августе под Илловайском.

Окончательной датой штурма была намечена пятница 13 июня, к которой "азовцы" успели подготовить несколько импровизированных бронемашины на базе КАМАЗов и УРАЛов и посадить на одну из них "зушку" (ЗУ 23/2), которая должна была стать основной мощью огневого удара.

Также к тому моменту "азовцы" отрепетировали работу штурмовых групп, сделав на полигоне в Бердянске, макет укрепрайона террористов обозначив границы зданий и улиц шинами.

Для поддержки штурмовых групп "азовцев" в Мариуполь была направлена одна из рот добровольческого батальона "Днепр-1" Юрия Березы. Для оцепления района спецоперации были задействованы до 500 бойцов Нацгвардии и ВСУ.

Общее руководство операцией осуществлял командующий сектором "М" генерал Нацгвардии Николай Климчук.

Штурм начался в 5 утра с массированного обстрела укреплений террористов из ЗУ-23/2, смонтированного на бронированном грузовике.

После чего вперед пошли штурмовые группы "азовцев", конечной целью которых было взятие здания "Греческого банка", в котором располагалась штаб-квартира террористов.

На пути "азовцев" была хорошо продуманная система саперных заграждений включающих в себя мины-ловушки, заложенные под канализационные люки, брусчатку, трещины в асфальте и управляющиеся дистанционно. На одной из таких мин подорвался боец батальона "Азов" Руслан с позывным "Легионер".

Он получил тяжелейшие ранения - ему чуть не оторвало руку и он получил множественные осколочные ранения брюшной полости. Для того чтобы ему сохранить руку, врачи потом проведут 19 (!) операций!

Чтобы спасти Руслана и перевезти его в Киев был направлен единственный санитарный самолет Министерства обороны, который чуть не поломался в воздухе при взлете из Мелитополя. А из Мариуполя в Мелитополь тяжело раненного эвакуировали вертолетом ВСУ.

После начала штурма, боевики-террористы поняли, что их песенка спета и начали разбегаться и прятаться как крысы по подвалам и чердакам, откуда их выковыривали "Азовцы". Зачисткой лично руководил комбат "Азова" Андрей Билецкий. Активную роль в зачистке играли группы Черкаса и Владимира Шпары - бывшего "Васильковского террориста".

К сожалению, лидер мариупольских боевиков-террористов "Чечен" получил информацию о готовящемся штурме и с рядом членов своей банды за день покинул Мариуполь, не предупредив остальных подельников. В очередной раз подтверждает факт, на войне даже малейшая утечка информации может привести к не достижению поставленных целей.

По итогу штурма было убито несколько сепаратистов и задержано более 20 человек.

Никто из мирных жителей Мариуполя, серьезно не пострадал.

К сожалению из за не опытности бойцов стоявших в оцеплении, и отсутствии жесткой команды на временное задержание каждого, многим сепаратистам удалось бросив свое оружие выйти за зону оцепления прикинувшись мирными жителями.

Самый главный результат операции по освобождению Мариуполя добровольцами, был в том, что сам факт первого штурма в городских условиях показал, что горстка добровольцев /патриотов, всего месяц назад получивших в руки оружие, может бить врага, который до того чувствовал себя абсолютно безнаказанным.

По мнению многих, кто был в курсе ситуации с боеспособностью ВСУ по состоянию на конец мая, начало июня прошлого года, именно после освобождения Мариуполя добровольческими батальонами, офицеры Вооруженных сил Украины среднего командного звена, начали расправлять плечи и брать ответственность на себя, беря за пример импровизацию вчерашних ребят с Майдана, приспособивших под себя бронированные КАМАЗы с ЗУшками и УТЕСами, переделанныые в ручную на одной из автобаз в Бердянске.

Вечером 13 июня я был приглашен на ток шоу "Шустер Live", где встретил Михаила Саакашвили, который видел мою пресс-конференцию по итогам освобождения Мариуполя.

Он сказал мне: "Антон, сегодня Вы в Мариуполе победили Путина! Он теперь понял, что никакой сепаратизм в Украине не пройдет!"

Так и получилось. После потери Мариуполя Путин и его стратеги приняли решение послать в Украину еще больше российских наемников и передать им танки, БТР и прочую тяжелую технику, в то время как до Мариуполя им поставляли лишь стрелкове вооружение и гранатометы.

Но это уже другая история.

Факт остается фактом, именно с дня штурма Мариуполя добровольческим батальоном МВД "Азов", при поддержке Нацгвардии и добровольцев из "Днепр-1", у украинцев появилась вера в победу и началось масштабное наступление на путинских террористов на всех фронтах.

И кто бы что сегодня не говорил, но вклад добровольческих подразделений МВД, Нацгвардии и ВСУ в защиту нашей Родины - бесценен, как и вклад каждого кто отдал свою жизнь и здоровье за защиту Украны от путинской агрессии.

П. С.

Конечно, в рамках поста в Фейсбуке всего что было сделано и пережито во время подготовки к штурму Мариуполя 13 июня не расскажешь. Для этого надо будет писать серьезный исторический труд.

Заранее прошу меня простить, если я кого-то не упомянул в моем повествовании, кто считает, что я должен был это сделать.

Так получилось ввиду ограниченности времени в скачущей по кочкам машине, едущей по направлению к Мариуполю.

Когда-нибудь, когда будет больше свободного времени, я думаю многие участники этих событий напишут мемуары и там отразят больше деталей тех памятных дней.

Думаю, что украинским историкам уже пора архивировать и изучать новешую историю Украины, после победы Майдана.

Это будет важно и полезно для общества.

Приложения.

1. План операции по освобождению Мариуполя.

2. Карта территорий находящихся под контролем сепаратистов на 20 мая и на 20 июня - после операции по штурму Мариуполя и начавшемуся наступлению в Луганской и Донецкой областях.

3. Фотографии штурма укрепрайона террористов 13 июня 2014 года. Отдельная благодарность за них Елене Билозерской и Андрею Дзиндзе, бойцу батальона "Азов" непосредственно принимавшем участие в штурме.

4. Одна из архивных видеозаписей штурма Мариупольского укрепрайона террористов. https://m.youtube.com/watch?v=BLtyPXx-LYM

"Это эпическое сопротивление. Это был тот самый украинский Сталинград. Там собрался цвет нации", - Лойко о битве за донецкий аэропорт

Донецкий аэропорт стал украинским Сталинградом. Там, в аэропорту, в прямом смысле слова собрался цвет украинской нации. Интеллигентные, цельные, разумные люди, которые отчетливо осознавали, что и для чего делают.

Об этом в своем интервью gordonua.com рассказал фотокор Los Angeles Times Сергей Лойко, получивший престижную американскую премию за репортажи о войне в Украине. Американский журналист рассказал о самых впечатляющих, героических и ужасающих моментах битвы за Донецкий аэропорт, которые ему довелось увидеть, передаетЦензор.НЕТ.

"Донецкий аэропорт киборги удерживали 242 дня. Его невозможно было защитить. Чем раньше взорвали бы эти здания и полосу, чем быстрее ушли бы оттуда, тем больше бесценных жизней удалось бы спасти. Это был тот самый украинский Сталинград. Защитники аэропорта решили, что именно от них зависит судьба страны. Их отвага передалась командирам. Это эпическое сопротивление. Там, в аэропорту, в прямом смысле слова собрался цвет украинской нации. Интеллигентные, цельные, разумные люди, которые отчетливо осознавали, что и для чего делают", - заявил Лойко.

Смотрите также на "Цензор.НЕТ": Героям-"киборгам" посвящается. Полная версия фильма "Аэропорт". ВИДЕО

"Я быстро нашел общий язык со всеми киборгами, они разрешали себя фотографировать. А этот, такой красивый, высокий, широкоплечий, поджарый блондин с голубыми глазами мне сказал: "Вы меня не снимайте, дядя Сережа. Я суеверный. У меня невеста есть. Я хочу вернуться домой". И он единственный тогда погиб", - вспоминает журналист.

"Андрей попросил не фотографировать его. Я снимал его сбоку и сзади, чтобы не попало в кадр лицо. Он единственный, кто тогда погиб". Фото: Сергей Лойко

"Он был ранен двумя пулями калибра 12,7 мм, выпущенными из пулемета "Утес". Из такого стрелял Пореченков. Одна пуля попала в бедро, вторая - в живот. Это произошло в старом терминале. А эвакуировать раненых можно было только из нового. Бронетранспортер не подходил к старому - там обстрел с трех сторон, а значит, высок риск потери техники и людей. Тогда решили эвакуировать на носилках. Для этого надо было пробежать по взлетному полю 150 метров. Полоса представляла собой искореженное снарядами пространство, где лежали железные обломки, оружие, разбитая техника, тут и там поставлены растяжки... И пара ребят - они настоящие герои - так хотели спасти Андрея, уложили его на носилки и помчались по этому кошмарному полю", - рассказал фотограф.

"Мне в детстве несколько раз снился такой сон (теперь понимаю почему), будто я бегу по болоту, которое кишит змеями. Я понимаю: только на секунду остановлюсь, меня укусят. Страх, жажда жизни, отчаяние гонят меня вперед, и я бегу по клубкам змей с ужасной скоростью. Этот сон я совсем забыл, а в донецком аэропорту на том взлетном поле вспомнил. Сам прошел из нового терминала в старый и обратно. Я шел ночью, но это не делало поход менее опасным - ожесточенная стрельба с наступлением темноты не прекращалась. А парни, преодолевая все препятствия, бежали днем с носилками, на которых лежал большой раненный человек. В них стреляли...", - добавил он.

Смотрите также на "Цензор.НЕТ": В Украине совершенно искусственная война, для которой не было ни одной причины, - журналист и фотограф Лойко. ФОТОрепортаж

"Андрея увезли на бронетранспортере в больницу. Он умер от большой потери крови на операционном столе. Один из этих киборгов потом рассказал мне: "Я бегу со страшной скоростью, но мне кажется, что еле двигаюсь. Я не то что слышу, а вижу каждую пулю, пролетающую у меня перед глазами, сбоку, слева, справа". И это не выдумки. В такие минуты настолько обостряются все чувства, что мозг воспринимает происходящее, как в рапиде (замедленной съемке)", - подчеркнул Лойко.

"Внутри разрушенного старого терминала противников разделяла стена. В одной части находились украинские солдаты, в другой - враги. В стене было много дыр, через которые можно было видеть все происходящее у противника, стрелять. Потом и эта стена упала.
Весь пол завален обломками и предметами военного действия. Боец с автоматом Калашникова шел через эту комнату. Он не позировал. Он даже не знал, что я его снимаю. Он не глядя перепрыгивал через препятствия, так интересно топтался, словно танцевал. И я, наблюдая за ним, вдруг услышал музыку. Солдат так красиво двигался, будто уворачивался от пуль, влетавших в окно, а автомат был продолжением его рук. Жалею, что не снял видео. Это длилось всего несколько мгновений. Потом боец пересек комнату, прильнул к тому, что раньше было окном, и начал стрелять... Я подумал: какая нелепица! Такой красивый парень. Его талант в обычной жизни мог раскрыться в чем-то другом. Он мог прекрасно писать, рисовать, петь. Но у него проснулся талант "танца смерти", а его аудиторией являются пули. Пролетая мимо, они, как и я, видели этот танец, наслаждались зрелищем и щадили его", - рассказал Лойко историю одного из своих снимков в Донецком аэропорту.

"Танец смерти". Фото: Сергей Лойко

Читайте также на "Цензор.НЕТ": "Никто народу Крыма и Донбасса не угрожал, кроме гиркиных и бородаев", - престижную американскую премию получил журналист и фотограф Сергей Лойко за материалы об Украине

"Шла жуткая перестрелка. У окна три киборга. Вокруг них в стены и потолок постоянно били пули. Они стреляли в нападавших, которые вот-вот пойдут в наступление. И даже не замечали, что я был рядом. В этот момент противник выпустил мину. Бойцы замерли...
Мина летит одну-две секунды. Я, как и они, слышал нарастающий звук приближающегося снаряда. Этот свист заполнил все пространство и стал всем в моей жизни. Он мог быть последним услышанным звуком... Парни окаменели, не могли двинуться с места и пытались определить, куда она летит. Когда мина разорвалась за бруствером, они вдруг стали оживленно спорить о том, что если слышишь звук, значит снаряд пролетит мимо. А потом спохватились и снова открыли огонь по противнику. Эта фотография напоминает мне полотно художника Караваджо. Такие театральные позы. Все три взгляда устремлены в одну сторону, и в каждом - не страх, а надежда, напряженное ожидание, и юношеский азарт", - вспоминает фотограф.

"Полет шмеля". Фото: Сергей Лойко

"Очень редкий момент и кадр. Этот солдат не ранен и не убит. Он просто спал. А вокруг шел страшный бой. Со стен и потолка падали ошметки, пули пронизывали все здание. В этом кадре - полный хаос и несоизмеримость происходившего. Все кругом, сделанное из камня и железа, разрушено. И только один человек из крови и плоти спокойно спит", - пояснил Лойко.

Читайте также на "Цензор.НЕТ": "Цензор.НЕТ" начинает проект "Российско-украинская война: боевые операции"

"До смерти четыре шага". Фото: Сергей ЛойкоИсточник:http://censor.net.ua/n335897Источник:http://censor.net.ua/n335897