У пошуках поховання крутян        Де насправді була братська могила героїв Крут? 28 січня, 2016   ▪   Ярослав Тинченко   ▪ У пошуках поховання крутян Загальновідомо, що тіла юних героїв, полеглих під Крутами, знайшли спокій у братському похованні на кладовищі, яке звалось «Аскольдова могила». Навіть у школах нині вчать вірш Павла Тичини, котрий починається словами: «На Аскольдовій могилі поховали їх…» Та ось уже понад 25 років, відколи ми вшановуємо в Україні героїв Крут, виникають запитання про справжнє місце їхнього захоронення. Гіпотетичні координати братської могили крутян було визначено за спогадами киянина й українського емігранта Левка Лукасевича, який у 1960-ті роки приїздив на Батьківщину й начебто відвідував те місце. Він описав територію майже поруч із входом до Аскольдової могили. Одначе та латка землі була густо заповнена похованнями ще від 1880-х років. Вдалося виявити фото, зроблене німецьким фотографом приблизно у червні — липні 1918-го. На ньому видно саме ту місцину, про яку йшлося у спогадах Лукасевича. Але там немає і натяку на існування якоїсь братської чи й просто свіжої могили. Достеменно відомо, що на Аскольдовій могилі було похоронено лише двох крутян. Проте в одній труні й зовсім не у братському похованні, а на родинній ділянці одного з них. Ідеться про Володимира Наумовича та Володимира Шульгина, які обнялись перед смертю — і саме тієї миті їх розстріляли більшовики. Тіла застигли, і в такому вигляді їх ексгумували під Крутами, а пізніше поклали в домовину. Хлопці були поховані поруч із дідом Володимира Наумовича Іоанном Григоровичем, відомим громадським та церковним діячем, політичним емігрантом з Австро-Угорщини. Він помер іще в 1891 році. Не виключено, що ділянка родини Наумовичів була саме в тому місці, яке описав у своїх спогадах Лукасевич. 1934 року, коли кладовище на Аскольдовій могилі знищувала радянська влада, вітчим Володимира Наумовича Олександр Федорович Іванов забрав труну й перепоховав на Лук’янівському цвинтарі поруч з іншими родичами. У 1990-ті залишалися деякі живі свідки того перезахоронення, але ніхто з них не міг відповісти, чому з Аскольдової могили не забрали інших учасників бою під Крутами й чи були вони там узагалі. Читайте також: Бій під Крутами: як відрізнити історичну правду від міфу Дві фотографії (щоправда, поганої якості) з похорону крутян, опубліковані в київській пресі ще 1918 року й передруковані у львівській 1931‑го, дали вагомі підстави сумніватися, що братська могила була саме на Аскольдовій. Багато років ці світлини «вводили у ступор» усіх києвознавців, бо на них зображені об’єкти, які ніхто не впізнавав. На першій — залізничні колії ліворуч і якась дивна фортечна стіна з вежами з правого боку, яких у Києві начебто й не було. На другій — ряди поховань із хрестами, вишикуваних терасами, і на задньому плані — біла цегляна загорожа, за якою хатки. Цих об’єктів у районі Аскольдової могили теж не було. Але підписи до фотографій, зроблені автором іще в далекому 1918-му, не залишали сумнівів стосовно того, яку подію на них зображено: «Братська могила стрільців — студентів і гімназистів, забитих під Крутами» та «Похорони героїв з-під Крут у Києві». ДОСТЕМЕННО ВІДОМО, ЩО НА АСКОЛЬДОВІЙ МОГИЛІ БУЛО ПОХОРОНЕНО ЛИШЕ ДВОХ КРУТЯН.  ЗОВСІМ НЕ У БРАТСЬКОМУ ПОХОВАННІ, А НА РОДИННІЙ ДІЛЯНЦІ ОДНОГО З НИХ Згодом секрет першого фото — із залізничними коліями та муром — вдалося розгадати. Це виявилася сучасна площа Лесі Українки. Аж до 1950-х років там діяла станція, де розвантажували ешелони з військовим майном, бо поруч були склади оборонного відомства. А до 1918-го навіть ходив міський трамвай. Мур із вежами — то було стрільбище (тир) військового училища, яке раніше займало величезний простір, а нині зменшилося до кількох будівель, де міститься Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації. Залишки муру остаточно розібрали, будуючи сучасне приміщення Центрвиборчкому. Площа Лесі Українки та Аскольдова могила — це зовсім різні напрямки. І якщо траурна процесія рухалася від вокзалу Бібіковим бульваром, вулицями Володимирською, Фундуклеївською, Хрещатиком та Олександрівською, вона мала звернути до Аскольдової могили значно раніше, ніж досягнула б сучасної площі Лесі Українки. Тож залишалося незрозумілим, як жалобна хода опинилась у тій точці. Місце зйомки другої фотографії — таємниця для києвознавців і досі. По кілька разів вони дослідили архіви й самі схили Аскольдової могили в пошуках терас, білого кам’яного паркану та сільських хаток на задньому плані. Та все намарне. Несміливі припущення декого з дослідників, що на фото зображено насправді тераси так званого Нового Братського кладовища, яке містилося на Звіринці, відразу сприймалися мало не як блюзнірство. Але не так давно київський колекціонер Віктор Киркевич придбав фотолистівку доброї якості 1918 року саме з таким зображенням, яке публікувала преса. І, звісно, з уже наведеним вище підписом на звороті про поховання героїв Крут. На якісній фотографії вдалося роздивитися не лише кам’яний мур та будиночки над ним, а й тераси, ба навіть ряди могил з однаковими дерев’яними хрестиками, що спускаються ліворуч братського поховання крутян. Маленькі хрести впізнати легко. Саме такого однотипного розміру їх установлювали над загиблими солдатами російської армії впродовж, мабуть, не одного століття. Отже, місце поховання крутян на фотографії однозначно є великим військовим кладовищем. А в Києві на той час воно було єдине — вже згадуване Нове Братське на Звіринці. Читайте також: Незламний герой Крут Із початком Першої світової війни в місті було розгорнуто кілька шпиталів та лазаретів. Але найбільше поранених перебувало у Військовому госпіталі на Печерську (на бульварі Лесі Українки, де він працює і донині). Саме туди привозили із фронту солдатів із найскладнішими пораненнями. Рівень смертності був дуже високий, і померлих десь треба було ховати. Статус та обмежена територія цвинтарів Києва не давали змоги хоронити на них багато воєнних жертв. До того ж кладовища належали місцевій громаді і їх утримувало за свої гроші населення. Тож упродовж Першої світової там ховали тільки тих загиблих (причому переважно офіцерів), що були киянами. Для померлих у місті солдатів та офіцерів, що походили з різних куточків Російської імперії, потрібно було створити окреме кладовище коштом держави. Власне воно (Нове Братське) й було закладене 1916 року на Звіринці. Згідно з правилами поховання на Новому Братському кожна могила мала бути три аршини завдовжки (аршин дорівнював 71 см), два — зав­ширшки. Поміж могилами залишався проміжок в один аршин. Над солдатами встановлювали чотирираменні хрести три з половиною аршини висотою, над офіцерами — восьмираменні. На фотографії поховання крутян бачимо ряди ям, викопаних згідно саме з тими приписами, що діяли на Новому Братському кладовищі. А поруч ряди поховань з однаковими солдатськими дерев’яними хрестами. Версію про те, що юнаків, принаймні частину з них, було поховано на Новому Братському кладовищі, підтверджує… постанова Малої Ради — керівного органу Центральної Ради — від 10 березня (за старим стилем 25 лютого) 1918 року. Україномовна «Робітнича газета» коротко виклала постанову, переповівши її своїми словами: «Після перерви проф. М. Грушевський пропонує М. Раді вшанувати пам’ять забитих стрільців студентського куріня, що склали свої голови в бою з більшовиками, а для цього привезти їх тіла до Київа, поховати на Аскольдовій горі і приняти похорон на кошт держави». Проте російськомовна «Киевская мысль» наводить дослівно слова Михайла Грушевського (хоч і в перекладі): «Родители этих юношей возбудили ходатайство, чтобы тела погибших были перевезены в Киев для похорон на Аскольдовой могиле, на братском кладбище». Інакше кажучи, у постанові Малої Ради про поховання юних героїв йшлося не про один, а про два цвинтарі. Щодо захоронення крутян на Аскольдовій могилі та Новому Братському кладовищі можна висунути таку версію. У більшості газетних репортажів, які оповідали про церемонію, докладно описана була лише перша її частина: як 19 березня о 14:00 колона візників із 26 трунами вирушила з вокзалу в бік Педагогічного музею, де містилася Центральна Рада. Там відбувся траурний мітинг, на якому виступали Михайло Грушевський, Аркадій Степаненко та інші політики. Потім хода продовжилась, але без більшості членів Центральної Ради та журналістів. Газети згодом написали про це лаконічно: «Далі похід рушив по Фундуклеївській, Хрещатику, Олександрівській на Аскольдову могилу». Отож, можливо, 19 березня 1918 року траурна процесія справді прибула до Аскольдової могили й від неї відділилася щонайменше одна труна з тілами Володимира Шульгина та Володимира Наумовича. Той факт, що двох хлопців поховали не в братській могилі, а поруч із дідом одного з них, свідчить: на Аскольдовій могилі не готувалися до прийому інших. Процесія попрямувала далі: до нинішньої площі Лесі Українки, а відтак до Нового Братського кладовища. Там, власне, й було облаштовано спільне поховання крутян. Та оскільки київські газети від першого дня підхопили гасло «Аскольдова могила», а чимало людей (зокрема й журналістів) були немісцеві й, звісно, не розрізняли назв кладовищ, то надалі про цю точку на мапі й писали як про Аскольдову могилу. На сьогодні завдяки планам 1925 року, які відшукав києвознавець Михайло Кальницький, вдалося чітко ідентифікувати місце братської могили, яка фігурує на фотографії. Звісно, нині там немає нічого — ані натяку на Нове Братське кладовище, яке існувало 100 років тому. Отже, для підтвердження чи спростування версії про те, що братська могила крутян була не на Аскольдовій могилі, а на Звіринці, потрібно провести пошукові роботи.

Дворянин, попович і селянин (три біографії загиблих під Крутами)

29.01.2012 _ Віталій Скальський

Версія для друку

Дворянин з Полтавщини, попович із Київщини і селянський син із Житомирщини... "Історична Правда" представляє досі не публіковані документи, які розкривають деталі життя трьох із 27 розстріляних на станції "Крути" студентів.

Для української національної пам’яті та історії України бій під Крутами 29 січня 1918 року є вузловим моментом. Ця подія стала символом боротьби за українську державність.

У національній пам’яті Крутянський бій відіграє роль прикладу жертовності, відданості державі (чи ідеї державності), а також трагедії, яка покликана мобілізувати націю перед загрозою зовнішнього втручання.

Не останню роль також відіграє і образ жорстокого ворога – "росіян" у вкрай радикальних публікаціях або "більшовиків" – у більш поміркованих та виважених реляціях. Активне політичне використання історичного факту бою призвело до сформування навколо нього цілої низки міфів.

На Аскольдовій могилі встановили пам'ятник Героям Крут (ФОТО)

До того ж у публіцистиці усталився набір певних стандартних пафосних фраз, якими щосічня наповнюються шпальти популярних періодичних видань. Тут можемо знайти і "300 гімназистів-спартанців", і звинувачення С.Петлюри у загибелі вояків Студентського куреня, і твердження про слабку дослідженість бою, і відсутність джерел.

Втім, історики успішно деконструюють усі міфи, що циркулюють навколо Крут та постають перед новими дослідницькими завданнями. Цьому підтвердження – новітні наукові дослідження проблеми.

Публікуючи нові документи, спробуємо розширити наявну джерельну базу та впритул підійти до питання біографій 27 розстріляних більшовиками крутянців, похованих у Києві на Аскольдовій могилі. Адже про більшість із них відомі лише прізвища. Є певні відомості хіба-що про Володимира Шульгина, Володимира Наумовича, Григорія Піпського, Івана Сорокевича i Олександра Поповича.

Просопографічні дослідження учасників Крутянського бою, їхнього життя до Крут дозволятькраще зрозуміти мотивацію вчинку: це був потяг молодих людей до пригод у дусі воєнної романтики чи внутрішня потреба захищати Україну і що об’єднувало таких позірно різнихлюдей як дворянин, син священика та вихідець із селянської родини?

Життя після Крут. Як склалася доля учасників січневого бою

На підставі публікованих документів та інших джерел можемо створити такі біографічні довідки:

Божинський-Божко Микола Васильович (23 жовтня 1895, с. Калкаїв Хорольський повіт, Полтавська губернія (тепер – села Старий і Новий Калкаїв, Семенівський район, Полтавська область) – 29 січня 1918, станція Крути) народився у дворянській сім’ї Василя Трохимовича та Наталії Михайлівни.

Від серпня 1907 до 29 квітня 1915 рр. навчався у Лубенській гімназії. По тому вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Університету св. Володимира. 1917 року став товаришем голови Тимчасового виконавчого комітету об’єднаної народно-пролетарської організації лівих соціалістів України. 

На початку січня 1918 р. влаштувався на роботу помічником діловода у Міністерстві земельних справ УНР. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.

Ганкевич Микола Георгійович (?, с. Юзефівка, Васильківський повіт, Київська губернія (тепер – с. Йосипівка, Білоцерківський район, Київська область) – 29 січня 1918, станція Крути) народився у родині священика Георгія Автономовича Ганкевича. Можливо, у дитинстві переїхав до с. Вергуни (Черкаський повіт, Київська губернія), де служив батько.

Навчався в Олександрівській (першій) київській гімназії. 1917 року перевівся до восьмого класу новоствореної Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.

Кольченко Павло Іванович (?, с. Баламутівка, Сквирський повіт, Київська губернія (тепер – с. Заріччя, Ружинський район, Житомирська область) – 29 січня 1918, станція Крути) народився у сім’ї селянина Івана Опанасовича Кольченка.

Навчався у Четвертій київській гімназії. 1917 року перевівся до восьмого класу новоствореної Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. За спогадами І. Лоського, Павло на той час уже побував на фронті. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.

Окрім того, дана публікація, а саме документ № 5, дозволяє укласти вичерпний перелік учнів Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, які загинули під Крутами. Адже протокол засідання педагогічної ради чітко та недвозначно називає ці прізвища: Василь Гнаткевич, Євген Тернавський, Андрій Соколовський, Іван Сорокевич, Григорій Піпський, Павло Кольченко, Микола Ганкевич.

Ще один учень саме цієї гімназії – Юрій Дубницький, як зазначено у документі, "вбитий під Синявою". Це ставить нове запитання: що відбувалося під Синявою у січні 1918 року і чому там загинув гімназист? І чи не стоїть ця подія в одному ряді із Крутами, Літками, Воронковом?

Як бачимо, у списку із протоколу педради відсутні прізвища ще двох юнаків – Корпана та Мисана, які у популярних історичних працях зазначаються як учні Кирило-Мефодіївської гімназії. Правдоподібно, що їх сліди треба шукати в інших навчальних закладах Києва.

∗∗∗

Публіковані документи зберігаються у Державному архіві міста Києва у фондах університету св. Володимира (тепер – Київський національний університет імені Тараса Шевченка) (Ф. 16) та Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства (Ф. Р-332), а також опубліковані у газеті “Вістник Ради Народних Міністрів УНР".

Документи №№ 1–6, 8–11, 14 друкуються вперше, а №№ 7, 12 та 13 уже були оприлюднені у 2004 та 2008 рр.

Їхня повторна публікація викликана тим, що сукупність усіх документів, уміщених у даній статті, є цілісним комплексом матеріалів, які висвітлюють біографічні дані загиблих під Крутами. Археографічна публікація лише нововиявлених документів знизило б їх наукову цінність.

Реконструкція бою під Крутами (ВІДЕО)

Тексти друкуються мовою оригіналу. Мовно-стилістичні та орфографічні особливості документів збережено. Пропущені в автентичному тексті частини слів відновлено і взято у квадратні дужки. Без особливих застережень розставлені розділові знаки. Особисті підписи позначено так: [підпис] або [підписи].

Кожен документ отримав порядковий номер, заголовок, місце та дату створення, архівну легенду. Заголовки складено відповідно до характеру та змісту документу.

Місце та дата створення документу визначено за текстом документу або ж іншим способом. Архівна легенда вказує на місце зберігання документу: назву архіву, номери фондів, описів, справ, аркушів.

Публікація документів супроводжується коментарями довідкового характеру (курсивом у дужках).

ПУБЛІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ

№ 1
Свідоцтво про народження та хрещення Миколи Божинського-Божка

м. Полтава, 20 січня 1903 року

№ 1508

Свидѣтельство.

По Указу ЕГО ИМПЕРАТОРСКАГО ВЕЛИЧЕСТВА, дано сіе свидѣтельство изъ Полтавской Духовной Костисторіи за надлежащею подписью и приложеніемъ казенной печати дворянину Василію Трофимову Божинскому Божко, согласно его прошенію въ томъ, что въ метрической книгѣ, хранящейся въ архивѣ Консисторіи Хорольского у[езда] с[ела] Калкаева (тепер - села Новий і Старий Калкаїв Семенівського району Полтавської області) Николаевской церкви за тисяча восемьсотъ девяносто пятый (1895) годъ подъ № 49мъ записано такъ:

"Двадцать третього (23) Октября у дворянина села Калкаева Василія Трофимова Божинскаго-Божка и законной его жены Наталіи Михаиловой, обоихъ православныхъ, родился сынъ Николай который и крещенъ 31 Октября священникомъ Митрофаномъ Верховскимъ. Воспріемниками были села Казенной Кривой Руды (тепер – село Крива Руда Семенівського району Полтавської області) Хорольскаго уѣзда священническій сынъ Тимофей Михайловъ Курдиновскій и Лубенскаго уѣзда села Остапова (тепер – село Остапівка Лубенського району Полтавської області) дворянка Екатерина Дмитріева Вертепина".

Гербовой сборъ уплаченъ Января 20 дня 1903 года.

Членъ Консисторіи, Священникъ [підпис]
Секретарь [підпис]
Столоначальникъ [підпис]

Державний архів міста Києва (далі – ДАК). – Ф. 16. Университет св. Владимира. – Оп. 464. – Спр. 992. Божинский-Божко Н. В. – Арк. 12.

№ 2
Документ про закінчення Миколою Божинським-Божком Лубенської гімназії

м. Лубни, Полтавська область, 30 квітня 1915 року

№ 431-й.

Аттестатъ зрѣлости.

Данъ сей аттестатъ Божинскому-Божко Николаю Васильевичу вѣроисповѣданія православнаго, родившимуся въ Полтавской губерніи, Хорольскаго уѣзда, въ селѣ Калкаево 23 октября 1895 года въ томъ, что он, вступив въ Лубенскую гімназію въ августѣ мѣс[яце] 1907 года, при отличномъ поведеніи, обучался по 29 апрѣля 1915 года и кончилъ полный восьмиклассный курсъ, при чемъ обнаружилъ нижеслѣдующія познанія:

Въ Законѣ Божіемъ                        хорошія (4)
– русскомъ языкѣ съ церковнославянскимъ и словесности        удовлетворительныя (3)
– философской пропедевтикѣ                        удовлетворительныя (3)
– латинскомъ языкѣ                            удовлетворительныя (3)
– греческомъ языкѣ                            –
– математикѣ                                хорошія (4)
– математической географіи                        удовлетворительныя (3)
– физикѣ                                удовлетворительныя (3)
– исторіи                                удовлетворительныя (3)
– географіи                                удовлетворительныя (3)
– законовѣдѣніи                            хорошія (4)
– нѣмецкомъ языкѣ                            хорошія (4)
– французскомъ языкѣ                        хорошія (4)

На основаніи чего и выданъ Божинскому-Божко отъ Лубенской гимназіи (середній навчальний заклад, заснований 1872 року. Посаду директора гімназії займав Матвій Симонов (Номис). У ній навчалися Олександр Шліхтер, Володимир Шемет, Олесь Донченко, Микола Чеботарів, Григорій Чупринка, Микола Порш, Михайло Лободинець)сей аттестатъ зрѣлости, предоставляющій всѣ права, обозначенныя въ §§ 130–132 ВЫСОЧАЙШЕ утвержденнаго 30-го іюля 1871 года Устава Гимназій и Прогимназій; а также въ 1 п[ункте] 50 и 173 ст[атей] Устава о воинской повинности. Г[ород] Лубны, Полтавской губерніи, 1915 года апрѣля 30 дня.

Директоръ [підпис]
Исп[олняющий] об[язанности] Инспектора [підпис]
Законоучитель [підпис]
Члены Педагогическаго Совѣта [підписи]
Секретарь Педагогическаго Совѣта [підпис]

ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 15.

№ 3
Заява Миколи Божинського-Божка проректору Університету св. Володимира про надання права на пільговий проїзд залізницею

м. Саратов, РФ, 10 травня 1916 року

Призванъ
Господину Проректору
Императорскаго Университета
Св[ятого] Владимира
Вѣроисповѣд[ания] православного
Студ[ента] ф[изико]-м[атематического] факультета
Мат[ематического] отд[еления]
Николая Васильевича
Божинскаго-Божка живущаго
въ г[ороде] Лубнахъ Полтавской губ[ернии]

Прошеніе

Честь имѣю покорнейше просить выдать мнѣ отпускъ по случаю лѣтнихъ каникулъ въ г[ороде] Лубны Полтавской губ[ернии] и выдать льготное удостовереніе на проѣзд от ст[анции] Саратовъ (в 1915–1916 рр. у зв’язку із військовими діями Першої світової війни Університет св. Володимира перебував в евакуації в місті Саратов) до ст[анции] Лубны и обратно отъ Лубенъ до ст[анции] Саратова.

г[ород] Саратовъ 10 мая 1916 г[од].
Николай Божинскій Божко

ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 4.

№ 4
Витяг з наказу Міністерства земельних справ про призначення Миколи Божинського-Божка на посаду помічника діловода департамента сільського господарства

Київ, 12 січня 1918 року

Накази і розпорядження по Міністерству Земельних Справ
Приказ № 1
12 січня 1918 року
…
По Департаменту Сільського Господарства
…
§ 15
Призначаються на посади: Діловода Величковський Михайло, помічника діловода Божинський-Божко Микола; канцелярських урядовців ІІ розряду: Іванова Євгенія, Крислатий Максим і Штомпель Хведір – всі пять з 1-го сього Січня.
…
Генеральний Секретарь підписав В.О.Зарудний
За директора канцелярії М.Катериненко

Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. - № 12. – С. 2.

№ 5
Витяг з наказу Міністерства земельних справ УНР про викреслення зі списку працівників Миколи Божинського-Божка

м.Київ, 1918 року

Накази Міністерства Земельних Справ про призначення і увільнення.
…
По департаменту сільського господарства.

§ 1.
Викреслюється із списків помічник діловода Божинський-Божко Микола забитий в бою з большевиками під ст. Крутами. В отряді січового куріня студентів Українського Народнього Університету, цей юнак пішов захищати волю рідної Україні, де й славно загинув. Вічна йому пам'ять!
…
Підписали: Народній Міністр Земельних Справ Ковалевський
Директор канцелярії Кривцов.

Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. - № 14. – С. 3.

№ 6
Фотографія Миколи Божинського-Божка

Лубни, приблизно 1915 рік

Микола Божинський-Божко - один із загиблих під Крутами студентів. Лубни, орієнтовно 1915 рік

ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 17.

№ 7
Витяг з протоколу засідання Педагогічної ради ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства від 22 березня 1918 року

Київ, 22 березня 1918 року

Пропозіція п[ана] Діректора ґімназії ушанувати пам’ять учнів ґімназії, що полягли в боях під час январських подій с[ього] р[оку] = Гнаткевича В[асиля], Тернавського Євг[ена], Соколовського Андрія; VII кл. Сорокевича Ів[ана], Піпського Григ[орія]; VIII кл. Кольченка Павла, Ганкевича Миколу і Дубницького Юрія, що вбитий під Синявою.

Просити п[ана] Діректора ґімназії звернуться до батьків учнів і висловити жаль і співчуття ради з приводу передчасної смерти їх дітей.

Просити батьків забитих в боях учнів ґімназії надіслати фотографичні портрети дітей. Портрети бажано б збільшити і вивісити їх в помешканні ґімназії.

Вдатися до мністерства справ освітніх в справі заснування при ґімназії стіпендії пам’яти забатих в январських боях учениках ґімназії.

Зазначених учнів виключити з списків.

ДАК. – Ф. Р-332. Київська друга українська гімназія. 1917–1921 рр. – Оп. 1. – Спр. 5. Протоколы заседаний педагогического совета за 1917–1918 годы. 10 сентября 1917 г. – 13 сентября 1919 г. На 100 арк. – Арк. 14.

№ 8
Заява Миколи Ганкевича про зарахування його до ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства

Київ, 12 вересня 1917 року

Шановному Панові Діректору
ІІ-ї Української гімназії
Гімназиста 8-го класу
Миколи Ганкевича

Прохання

Прохаю приняти мене до 8-го класу ІІ-ї Української гімназії. (Друга київська українська гімназія імені Кирило-Мефодіївського братства – середній навчальний заклад, заснований 1917 р. Директорами були Теоктист Сушицький та Григорій Козленко)

          1917 р. 12 вересня                                                                           Микола Ганкевич

Документи мої находяця в канцелярії І-ї Олександрівської гимназії (Перша Олександрівська київська гімназія – навчальний заклад, заснований 1809 року. З початком Української революції 1917–1921 рр. та відкриттям у Києві україномовних гімназій деякі учні перевелися до них. 1917 року у приміщенні гімназії розташувалася Перша українська гімназія імені Тараса Шевченка.). Атестацію до цього представляю.

Документ затребований 15/ХІ № 196 (дописано іншим почерком)

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. Ганкевич Николай Георгиевич. 1917–1918. На 7 арк. – Арк. 1.

№ 9
Лист директора Київської Олександрівської гімназії до директора ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства про пересилання документів Миколи Ганкевича

Київ, 16 грудня 1917 року

М[инистерство] Н[ародного] П[росвещения]
Кіевскій учебный округ
Директора
Императорской Александровской
Кіевской гимназіи
Декабря 16 дня 1917 г.
№ 1446
г[ород] Кіевъ
Д. № 3 1917 г[ода]
Господину Директору
Кіевской 2-й Украинской
мужской гимназіи

Вслѣдствіе отношенія отъ 14 ноября 1917 г[ода] за № 196 при семъ препровождаю поименованные на оборотѣ документы ученика Николы Ганкевича о полученіи которыхъ прошу увѣдомить меня надписью на семъ-же.

Директор гимназіи [підпис]
Письмоводитель [підпис]

Опись документамъ, посылаемыхъ при настоящемъ отношеніи:
№ по порядку - Наименованіе документовъ

1. -  Увольнительное свидѣтельство въ знаніи курса VII кл[асса] гимназіи отъ 15 декабря 1917 г[ода] за № 1438

2. -  Метрическая выпись выдан[ная] прич[том] Іоанно-Богослов[ской] церкви с. Юзефовки(тепер – село Йосипівка Білоцерківського району Київської області). Васильк[овского] у[езда] отъ 14/VII 1908 года за № 37.

3. -  Копія послужного списка о службѣ отца

4. -  Свидѣтельство о привитіи оспы.

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 4–4 зв.

№ 10
Лист батька Миколи Ганкевича до директора ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства

с. Вергуни, Черкаський район, Черкаська область, 
14 червня 1918 року

Надіслати Г. К. (дописано іншим почерком)

До пана Діректора Київської
2 Украінськоі имени
Кирила і Меөодія гімназіі
Черкаського повіту на Киівщині,
села Вергунів
Св[ято-]Троіцькоі церкви священика
Георгія Ганкевича

Прохання

Прошу Вас, В[ельми]-Шановний пане Добродію, надислати міні метрику о рожденіі мого сина Миколи Ганкевича, забитого під Крутами.

Священик Георгій Ганкевич
1918 р.
1/14 червня № 152

П[оштова] ст[анція] Вергуни
Черк[аський] п[овіт]
на Киівщині

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 7.

№ 11
Лист директора ІІ Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства до батька Миколи Ганкевича

Київ, 13 серпня 1918 року

М[іністерство] Н[ародної] О[світи]
Діректор 2 Української Гімназії
імени Кирило-Методієвського брацтва
13 серпня 1918 р[оку]
№ 252
Київ
о[тцю] Г. Ганкевичу

Згідно листа Вашого від 14 червня б[іжучого] р[оку] при цьому висилається:

1) Ваш послужбовий список / копія за ч[ислом] 411,

2) Метричне свідоцтво сина Вашого Миколи за ч[ислом] 37,

3) Свідоцтво за 7 класів, видане йому Олександрівською Київською Гімназією 15 грудня 1917 року за ч[ислом] 1438 і

4) Свідоцтво про прищеплення віспи за ч[ислом] 40.

Про одержання позначених документів просимо повідомити гімназію.

за Директора        [підпис]
Діловод            [підпис]

№ 203 Зазначени документи одержав священик Георгій Ганкевич 1918 р[оку] 17 Серпня с[ела] Вергуни (тепер - село Вергуни Черкаського району Черкаської області), Черк[аського] пов[іту], на Київщині. (дописано іншим почерком)

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 2.

№ 12
Довідка, видана ІІ Київською українською гімназією імені Кирило-Мефодіївського братства про загибель Миколи Ганкевича у бою під Крутами

Київ, 19 жовтня 1918 року

19 жовтня 1918 р[оку]
№ 367

Посвідчення

Видане цеє Георгію Автономовичу Ганкевичу в тому, що син його Ганкевич Микола був учнем VIII кл[асу] дорученоі мені 2-оі Украінськоі Гімназіі, як учень середньої школи, був не жонатий і в січню 1918 року був забитий в бою з большевиками під Крутами.

Посвідчення цеє видаеться для представлення до пенсійного відділу головного штабу.

Директор
Діловод

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 3.

№ 13
Довідка, видана ІІ Київською українською гімназією імені Кирило-Мефодіївського братства про загибель Павла Кольченка у бою під Крутами

Київ, 15 червня 1918 року

М[іністерство] Н[ародної] О[світи]
Діректор 2 Української Гімназії
імени Кирило-Методієвського брацтва
червня 15 дня 1918 р[оку]
№ 191
Київ

Посвідчення

Оцим посвідчується, що Павло Кольченко був учнем VIII кляси дорученоі мені Гімназіі, був нежонатий. В січні 1918 року вступив в студентський курінь і був забитий в бою з большевиками під Крутами.

З списку учнів виключений протоколом Педагогічної ради 22/ІІІ 1918 року.

Посвідчення цеє видається по проханню батьків.

Директор
Діловод [підпис]

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. Спр. 25. Удостоверения, метрические выписки гимназистов за 1917–1918 гг. 1 сентября 1917 г. – 15 сентября 1919 г. На 26 арк. – Арк. 3.

№ 14
Довідка, видана ІІ Київською українською гімназією імені Кирило-Мефодіївського братства про місце навчання Павла Кольченка та місце проживання його батька

Київ, 22 серпня 1918 року

22 серпня 1918
№ 268

Посвідчення

Оцим посвідчується, що Павло Іванів Кольченко був учнем 2-оі Украінськоі Гімназіі м. Київа.

По документам, які залишились в Гімназії видно, що батько його Іван Афанасевич Кольченко мешкає в селі Баламутівці (тепер – село Заріччя Ружинського району Житомирської області), Ружинської волости Сквірського повіту.

Посвідчення цеє видається по проханню батьків.

Директор
Діловод

ДАК. – Ф. Р-332. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 4.

Віталій Скальський
Історик (Киї

СЬОГОДНІ 98-А РІЧНИЦЯ БОЮ ПІД КРУТАМИ: УКРАЇНА СТАЛА МОЖЛИВОЮ ЗАВДЯКИ АРМІЇ (ІНФОГРАФІКА)

 

Історики закликають нагадати про подвиг українських бійців під Крутами, які стримали наступ більшовиків на Київ і засвідчили: державність без армії неможлива.

Оцінюючи військові й політичні наслідки бою під Крутами, історики наполягають, що у цьому випадку не можна говорити про поразку:

“Співвідношення сил становило 1 до 10 не на користь українців, а співвідношення втрат — 1 до 3 саме на користь українців”, — нагадав Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович.

“Бій під Крутами стримав більшовицький наступ на 4 дні. І це були вирішальні дні для української дипломатії, аби домогтися від міжнародної спільноти визнання України -  завдяки цьому стало можливим укладання Брест-Литовського миру, що de-facto означало міжнародне визнання української незалежності. Це був бій за майбутнє, який показав, що Україна стала можливою саме завдяки армії”, - додав В’ятрович.

На вшанування крутянців 29 січня 2016 року відбудуться:

                                     о 10:00 урочиста церемонія покладання квітів до Пам’ятного Хреста Героям Крут на Аскольдовій могилі за участі Президента України Петра Порошенка ;

                                     об 11.00  Мітинг-реквієм на місці бою - зараз це територія Меморіального комплексу «Пам’яті Героїв Крут»;

                                     о 17.00 Вечір пам’яті героїв, загиблих під Крутами, у столичному музеї Івана Гончара;

                                      о 18:00 Вшанування пам'яті Героїв Крут у Київському міському будинку учителя.

Інфографіку про перебіг бою, створену Українським кризовим медіа-центром та Інститутом національної пам’яті, у більшому розмірі можна подивитися, тут.

Історична довідка.

На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. Наступ більшовицькі війська вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ. В Бахмачі обидві групи об’єдналися.

Центральна Рада УНР у своєму підпорядкуванні мала окремі частини колишньої російської армії, що були українізовані, а також сформовані із добровольців підрозділи, серед яких варто назвати курінь Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем, загони вільного козацтва, та сформований Симоном Петлюрою Гайдамацький Кіш Слобідської України. Саме добровольці стали опорою Центральної Ради.

25–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу.

Українські війська змушені були залишити Бахмач і відступити до станції Крути. На підкріплення українських частин в Крути було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До юнаків школи приєдналась перша сотня (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. Значна частина студентів та гімназистів не мала достатньої військової підготовки, були погано озброєні та екіпіровані. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще зо 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва з Ніжина.

Загалом, за різними підрахунками, у Крутах 29 січня 1918 року перебувало від 420 до 520 українських воякiв і юнакiв та студентiв, якi мали на озброєнні до 16 кулеметів, бронепотяг під командою сотника М. Ярцева і бойовий потяг сотника С. Лощенка.

Близько шести годин тривав бій з переважаючими російськими військами, загальною чисельністю близько 4800 осіб.

Після бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до ешелонів. 27 студентів та гімназистів — одна чота - під час відступу потрапили у полон. І наступного дня вони були розстріляні або замордовані. Розстріл студентів під Крутами був одним із перших випадків розправи над полоненими у роки російсько-української війни, яка розпочалася в грудні 1917-го і тривала з перервами до листопада 1921 року. Він показав, що росіяни ведуть цю війну за іншими правилами, адже на фронтах Першої світової воюючі сторони дотримувались міжнародних Женевських конвенцій щодо полонених, за якими останнім гарантувалося життя.

Тіла загиблих студентів і гімназистів з-під Крут були перевезені до Києва, де 19 березня 1918 року урочисто поховані на Аскольдовій могилі. Участь у траурному мітингу на Аскольдовій могилі взяли державні й політичні діячі УНР, представники інтелігенції.

За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих.

Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами були значними, сягали тільки вбитими 300 воякiв.

Відступаючи, крутянці підірвали мости і залізничне полотно і цим затримали більшовицький наступ. Затримавши ворога на чотири дні, вони дали змогу укласти Брест-Литовський мир, що de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.